З життя
Важкі сумки на плечах, плани на вечерю в думках, а біля світлофора – маленька дівчинка в блакитному.
Марійка тягнула важкі сумки з магазину і роздумувала, що зараз приготувати. Перейшла дорогу й побачила біля світлофора дівчинку, 11 – 12 років, у легенькій блакитній сукні.
“На вулиці холодно, а вона в такій легенькій сукні, замерзне ж. І куди батьки дивляться…” — подумала Марійка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, наче відсторонена. І знову була в тій самій сукні. Може, у неї щось сталося…
— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…
Дівчинка глянула на Марійку, і та ледь не зомліла. Очі у дівчинки були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що погляд проникає в душу.
— Ви що, мене бачите? Правда? І чуєте?
— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарному вбранні, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом увесь час плачуть, я не можу на це дивитися, мені боляче…
— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в кіно показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Це все відбулося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюся, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а я відчуваю, що мені не боляче, наче стала повітряною.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слід у слід, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликами… Але я не змогла піти. Сльози батьків, як камінь, тягнуть мене до землі…
Марійка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке випробувати… Щось треба зробити для дівчинки, навряд чи вона з’явилася без потреби…
— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…
— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко дивитися на їхній біль… Просто передайте їм, щоб перестали дуже переживати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу до дому, але залишуся тут. А звати мене Василька, мама звала мене Васильком, очі у мене василькові…
Двері відчинила красива жінка в чорній хустці. На обличчі виразно лежав відбиток горя. У Марійки щеміло серце. Як мати, вона розуміла, як це втратити дитину…
— Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звати Марійка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Васильку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомих причин я можу її бачити і чути.
Вона попросила, щоб ви перестали сумувати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…
— Що ви кажете… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви зі своєю хворою фантазією!
Двері зачинилися. Марійка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить в цю містику. Марійка теж не повірила б.
— Твоя мама не повірила, каже, що це дурниці… Не знаю, як її переконати…
— Бідна моя мамочка, вона так мене любить… Знаєте, скажіть їй, нехай поїде на дачу та під яблунею, під якою ми любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скарбничку, в якій є мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегові. Але він насміхався з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати і викинути їх. Я вирішила закопати їх, щоб за десять років дістати і посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марійка знову пішла до дому Васильки. Двері відкрив її тато.
— Ви до Світлани? Проходьте…
Марійка зайшла до квартири. Скрізь були іграшки та фотографії Васильки, з яких вона усміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та дивилася альбом із дитячими фотографіями.
— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
— Послухайте, Світлано, я не жартую. Василька просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скарбничку, яку вона сховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марійка залишила записку зі своїм номером і вийшла. Через 2 дні Світлана зателефонувала їй.
— Марійко… Це неймовірно… Про ці записки дочки знала лише я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марійка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку зі сльозами на очах.
— Марійко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була увесь цей час тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму і печалі… Давай підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марійка побачила Васильку, вона підійшла до них.
— Світлано… Вона тут…
— Васильку, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
— Мамочко, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені стане добре від цього… А тепер я спокійно можу піти. Пам’ятайте про мене частіше, допомагайте потребуючим, моліться, більше мені нічого не потрібно…
Марійка слово в слово передала Світлані. Василька зникла, і більше Марійка ніколи її не бачивала. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через 3 роки, Марійку взяли хрещеною…
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...
The Letter That Never Arrived
Diary entry I sat by the window for a long while last night, although there wasnt really much to see....
My Darling Girl: A Story of Family, Secrets, and the Search for a Lost Mother Marina always believed she grew up with her real parents, but after their deaths, she discovers she was adopted after being found alone in the woods as a baby. Torn by the late confession, Marina keeps the truth hidden from her own family. Years later, a stranger arrives with a plea from an elderly, dying woman—Marina’s birth mother, who has searched for her daughter all her life. With a DNA test confirming their bond, Marina must face both the joy and sorrow of her newfound origins, ultimately choosing to protect the love and memory of the only parents she has ever known.
My Dearest One. A Reminiscence Margaret learned, almost by accident, that she had grown up with adoptive parents. Even now,...