З життя
Важкі сумки на плечах, плани на вечерю в думках, а біля світлофора – маленька дівчинка в блакитному.
Марійка тягнула важкі сумки з магазину і роздумувала, що зараз приготувати. Перейшла дорогу й побачила біля світлофора дівчинку, 11 – 12 років, у легенькій блакитній сукні.
“На вулиці холодно, а вона в такій легенькій сукні, замерзне ж. І куди батьки дивляться…” — подумала Марійка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, наче відсторонена. І знову була в тій самій сукні. Може, у неї щось сталося…
— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…
Дівчинка глянула на Марійку, і та ледь не зомліла. Очі у дівчинки були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що погляд проникає в душу.
— Ви що, мене бачите? Правда? І чуєте?
— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарному вбранні, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом увесь час плачуть, я не можу на це дивитися, мені боляче…
— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в кіно показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Це все відбулося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюся, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а я відчуваю, що мені не боляче, наче стала повітряною.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слід у слід, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликами… Але я не змогла піти. Сльози батьків, як камінь, тягнуть мене до землі…
Марійка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке випробувати… Щось треба зробити для дівчинки, навряд чи вона з’явилася без потреби…
— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…
— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко дивитися на їхній біль… Просто передайте їм, щоб перестали дуже переживати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу до дому, але залишуся тут. А звати мене Василька, мама звала мене Васильком, очі у мене василькові…
Двері відчинила красива жінка в чорній хустці. На обличчі виразно лежав відбиток горя. У Марійки щеміло серце. Як мати, вона розуміла, як це втратити дитину…
— Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звати Марійка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Васильку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомих причин я можу її бачити і чути.
Вона попросила, щоб ви перестали сумувати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…
— Що ви кажете… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви зі своєю хворою фантазією!
Двері зачинилися. Марійка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить в цю містику. Марійка теж не повірила б.
— Твоя мама не повірила, каже, що це дурниці… Не знаю, як її переконати…
— Бідна моя мамочка, вона так мене любить… Знаєте, скажіть їй, нехай поїде на дачу та під яблунею, під якою ми любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скарбничку, в якій є мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегові. Але він насміхався з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати і викинути їх. Я вирішила закопати їх, щоб за десять років дістати і посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марійка знову пішла до дому Васильки. Двері відкрив її тато.
— Ви до Світлани? Проходьте…
Марійка зайшла до квартири. Скрізь були іграшки та фотографії Васильки, з яких вона усміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та дивилася альбом із дитячими фотографіями.
— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
— Послухайте, Світлано, я не жартую. Василька просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скарбничку, яку вона сховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марійка залишила записку зі своїм номером і вийшла. Через 2 дні Світлана зателефонувала їй.
— Марійко… Це неймовірно… Про ці записки дочки знала лише я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марійка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку зі сльозами на очах.
— Марійко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була увесь цей час тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму і печалі… Давай підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марійка побачила Васильку, вона підійшла до них.
— Світлано… Вона тут…
— Васильку, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
— Мамочко, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені стане добре від цього… А тепер я спокійно можу піти. Пам’ятайте про мене частіше, допомагайте потребуючим, моліться, більше мені нічого не потрібно…
Марійка слово в слово передала Світлані. Василька зникла, і більше Марійка ніколи її не бачивала. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через 3 роки, Марійку взяли хрещеною…
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...