Важкі сумки на плечах, плани на вечерю в думках, а біля світлофора – маленька дівчинка в блакитному.

Марійка тягнула важкі сумки з магазину і роздумувала, що зараз приготувати. Перейшла дорогу й побачила біля світлофора дівчинку, 11 – 12 років, у легенькій блакитній сукні.
“На вулиці холодно, а вона в такій легенькій сукні, замерзне ж. І куди батьки дивляться…” — подумала Марійка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, наче відсторонена. І знову була в тій самій сукні. Може, у неї щось сталося…
— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…
Дівчинка глянула на Марійку, і та ледь не зомліла. Очі у дівчинки були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що погляд проникає в душу.
— Ви що, мене бачите? Правда? І чуєте?
— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарному вбранні, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом увесь час плачуть, я не можу на це дивитися, мені боляче…
— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в кіно показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Це все відбулося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюся, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а я відчуваю, що мені не боляче, наче стала повітряною.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слід у слід, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликами… Але я не змогла піти. Сльози батьків, як камінь, тягнуть мене до землі…
Марійка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке випробувати… Щось треба зробити для дівчинки, навряд чи вона з’явилася без потреби…
— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…
— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко дивитися на їхній біль… Просто передайте їм, щоб перестали дуже переживати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу до дому, але залишуся тут. А звати мене Василька, мама звала мене Васильком, очі у мене василькові…
Двері відчинила красива жінка в чорній хустці. На обличчі виразно лежав відбиток горя. У Марійки щеміло серце. Як мати, вона розуміла, як це втратити дитину…
— Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звати Марійка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Васильку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомих причин я можу її бачити і чути.
Вона попросила, щоб ви перестали сумувати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…
— Що ви кажете… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви зі своєю хворою фантазією!
Двері зачинилися. Марійка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить в цю містику. Марійка теж не повірила б.
— Твоя мама не повірила, каже, що це дурниці… Не знаю, як її переконати…
— Бідна моя мамочка, вона так мене любить… Знаєте, скажіть їй, нехай поїде на дачу та під яблунею, під якою ми любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скарбничку, в якій є мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегові. Але він насміхався з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати і викинути їх. Я вирішила закопати їх, щоб за десять років дістати і посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марійка знову пішла до дому Васильки. Двері відкрив її тато.
— Ви до Світлани? Проходьте…
Марійка зайшла до квартири. Скрізь були іграшки та фотографії Васильки, з яких вона усміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та дивилася альбом із дитячими фотографіями.
— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
— Послухайте, Світлано, я не жартую. Василька просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скарбничку, яку вона сховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марійка залишила записку зі своїм номером і вийшла. Через 2 дні Світлана зателефонувала їй.
— Марійко… Це неймовірно… Про ці записки дочки знала лише я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марійка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку зі сльозами на очах.
— Марійко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була увесь цей час тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму і печалі… Давай підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марійка побачила Васильку, вона підійшла до них.
— Світлано… Вона тут…
— Васильку, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
— Мамочко, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені стане добре від цього… А тепер я спокійно можу піти. Пам’ятайте про мене частіше, допомагайте потребуючим, моліться, більше мені нічого не потрібно…
Марійка слово в слово передала Світлані. Василька зникла, і більше Марійка ніколи її не бачивала. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через 3 роки, Марійку взяли хрещеною…