З життя
Важкі сумки на плечах, плани на вечерю в думках, а біля світлофора – маленька дівчинка в блакитному.
Марійка тягнула важкі сумки з магазину і роздумувала, що зараз приготувати. Перейшла дорогу й побачила біля світлофора дівчинку, 11 – 12 років, у легенькій блакитній сукні.
“На вулиці холодно, а вона в такій легенькій сукні, замерзне ж. І куди батьки дивляться…” — подумала Марійка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, наче відсторонена. І знову була в тій самій сукні. Може, у неї щось сталося…
— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…
Дівчинка глянула на Марійку, і та ледь не зомліла. Очі у дівчинки були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що погляд проникає в душу.
— Ви що, мене бачите? Правда? І чуєте?
— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарному вбранні, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом увесь час плачуть, я не можу на це дивитися, мені боляче…
— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в кіно показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Це все відбулося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюся, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а я відчуваю, що мені не боляче, наче стала повітряною.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слід у слід, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликами… Але я не змогла піти. Сльози батьків, як камінь, тягнуть мене до землі…
Марійка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке випробувати… Щось треба зробити для дівчинки, навряд чи вона з’явилася без потреби…
— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…
— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко дивитися на їхній біль… Просто передайте їм, щоб перестали дуже переживати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу до дому, але залишуся тут. А звати мене Василька, мама звала мене Васильком, очі у мене василькові…
Двері відчинила красива жінка в чорній хустці. На обличчі виразно лежав відбиток горя. У Марійки щеміло серце. Як мати, вона розуміла, як це втратити дитину…
— Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звати Марійка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Васильку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомих причин я можу її бачити і чути.
Вона попросила, щоб ви перестали сумувати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…
— Що ви кажете… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви зі своєю хворою фантазією!
Двері зачинилися. Марійка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить в цю містику. Марійка теж не повірила б.
— Твоя мама не повірила, каже, що це дурниці… Не знаю, як її переконати…
— Бідна моя мамочка, вона так мене любить… Знаєте, скажіть їй, нехай поїде на дачу та під яблунею, під якою ми любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скарбничку, в якій є мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегові. Але він насміхався з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати і викинути їх. Я вирішила закопати їх, щоб за десять років дістати і посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марійка знову пішла до дому Васильки. Двері відкрив її тато.
— Ви до Світлани? Проходьте…
Марійка зайшла до квартири. Скрізь були іграшки та фотографії Васильки, з яких вона усміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та дивилася альбом із дитячими фотографіями.
— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
— Послухайте, Світлано, я не жартую. Василька просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скарбничку, яку вона сховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марійка залишила записку зі своїм номером і вийшла. Через 2 дні Світлана зателефонувала їй.
— Марійко… Це неймовірно… Про ці записки дочки знала лише я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марійка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку зі сльозами на очах.
— Марійко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була увесь цей час тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму і печалі… Давай підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марійка побачила Васильку, вона підійшла до них.
— Світлано… Вона тут…
— Васильку, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
— Мамочко, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені стане добре від цього… А тепер я спокійно можу піти. Пам’ятайте про мене частіше, допомагайте потребуючим, моліться, більше мені нічого не потрібно…
Марійка слово в слово передала Світлані. Василька зникла, і більше Марійка ніколи її не бачивала. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через 3 роки, Марійку взяли хрещеною…
You’re Robbing My Son Blind—He Can’t Even Afford a Light Bulb! On Sunday morning, I was curled up on the sofa with a blanket while my husband drove over to his mother’s to “change some light bulbs.” But of course, the real reason for summoning her darling boy was something else entirely: “Son, have you forgotten it’s Igor’s birthday today?” My husband’s the generous type—his salary barely lasts a week. Thankfully, he still gives me cash for the bills and groceries, but the rest? He blows it all on new video games and whatever gadgets go with them. I don’t mind; better my man enjoys his hobbies than squanders his time (and money) in pubs or nightclubs. Besides, I once read that the first forty years of childhood are the hardest for any man. I’m not telling you this for sympathy, just so you understand why my husband always has empty pockets. I have no such problem—even manage to save. I often lend him money in emergencies, but when it’s for his mum, niece, or sister, I always say no. Naturally, I remembered Igor’s birthday. Last week, I bought his present myself. Before my husband set off, I handed it over and settled down to watch a film. I didn’t go—the mutual animosity between me and my in-laws made sure of that. They think I don’t love him, accuse me of being mean because I refuse to fund their expenses or mind my sister-in-law’s kids. Once, I watched them for an hour, but they picked them up half a day late, making me miss work—when I dared complain, his mum and sister called me shameless and rude. After that, any requests to babysit were met with a firm “no.” Didn’t bother me if my husband watched the kids—he enjoys their company. Not long after my husband left, he returned—with the whole family in tow, nieces and all. His mum barged in, coat still on, and declared: “We’ve decided that, for Igor’s birthday, he’ll get the tablet he wanted—two grand it cost. You owe me a thousand pounds for your share. Pay up.” I might have bought the lad a tablet—but nothing that expensive. Obviously, I refused to hand over any cash. That’s when my husband started guilt-tripping me for being stingy. I turned on the laptop and called Igor over. In five minutes, we picked and ordered a gadget he really wanted—job done. Thrilled, Igor dashed off to his mum, who’d been sulking in the hallway. My sister-in-law always had sticky fingers—nothing in our house was safe. My mother-in-law, meanwhile, ignored my thoughtful gesture and exploded with indignation: “No one asked for your help. You were meant to give money! You’re with my son, and he’s always skint, can’t even buy a lightbulb. Hand me a thousand pounds now—you know full well that money belongs to my boy!” She reached for my handbag on the nightstand. I glared at my husband and hissed, “You’ve got three minutes to get them out of here.” In less than three minutes, he’d grabbed his mother and chucked her and the lot of them out the door. So, yes, I’d rather my husband waste his wages on games than have his mother snatch every penny. At least he spends it on things that make him happy, not on those freeloaders. Sometimes, I genuinely think I’d have been better off marrying an orphan!
Youre robbing my son, he cant even afford a lightbulb. One Sunday morning, I was curled up under a blanket...
“I Don’t Want Any Other Daughter-in-Law—Do Whatever You Like!” said the Mother to Her Son Mark was finishing uni and thought it was the perfect time to marry his first love from sixth form, Maddie! Maddie wasn’t just pretty; she was smart and kind, writing her master’s dissertation at the time. The young couple planned to tie the knot as soon as she finished her degree. Mark decided to tell his mum about the wedding, but she wasn’t thrilled. His mother insisted he either marry Amanda from next door—or no one at all. Then she asked what mattered more: his career or love? Mark’s mum dreamed of her son becoming a true success story. Amanda was from a well-off family and had fancied Mark for ages, but he only had eyes for Maddie, whose family background wasn’t ideal. Maddie’s mum had a bad reputation… What would the neighbours say? “I don’t need any other daughter-in-law. Do as you wish!” his mum told him. Mark tried for ages to change his mum’s mind, but she wouldn’t budge. Finally, she said she’d disown him if he married Maddie. Mark lost his nerve. He kept seeing Maddie for six more months, but their relationship slowly fizzled out. Eventually, he married Amanda. She truly loved him, but there was no big wedding—Mark didn’t want Maddie to see any wedding photos. With Amanda’s wealthy background, he moved into her parents’ massive house, and they even helped his career. But true happiness never came. Mark didn’t want kids. When Amanda realised she couldn’t change his mind, she filed for divorce herself. By then, Mark was forty and Amanda thirty-eight. Amanda remarried, had a child and finally found real happiness. Mark always dreamed of marrying Maddie, tried to find her, but she seemed to have vanished. Then he learned Maddie was gone—after their break-up she’d married the first man she met, who turned out to be violent. He beat her to death. After that, Mark ended up living alone in his parents’ old flat, drinking himself to death, staring at Maddie’s photo and never forgiving his mother.
I wont accept anyone else as my daughter-in-law, do as you wish! declared his mother. Matthew was finishing university and...
An Unexpected Inheritance from an Ex-Husband or a Surprising Gift from the Mother-in-Law: How Elaine Ended Up Caring for Her Former Mother-in-Law and Uncovered a Legacy She Never Anticipated
Inheritance from the Ex-Husband or a Surprise from the Mother-in-Law As something of a parting gift from her alcoholic ex-husband,...
Raised by My Gran: Grateful for Her Care, but Her Love Came with Strings Attached
It was my grandmother who raised me. Of course, Im grateful to her, but in truth, her love had its...
“Two Weeks to Pack Up and Find Somewhere Else to Live: Daughters Offended After Mum Draws the Line”
“Two weeks to pack your things and find somewhere else to live.” The daughters were offended. Sarah lost her husband...
Twenty Years Later, I Recognise My Younger Self in the Boy On the Eve of His Wedding, Arthur Suspected Martha of Cheating—Even Though She Swore She Was Faithful, He Refused to Listen. Two Decades On, He Met Her Son—His Spitting Image… They Shared a Storybook Romance—Passionate, Extraordinary, and the Envy of All Around Them. Just as They Prepared for the Wedding That Never Happened, Martha Revealed She Was Pregnant. Instead of Joy, Arthur Accused Her of Infidelity, Insisting the Baby Couldn’t Be His. Devastated, Martha Gave Birth and Raised the Child Alone, Despite Pleas from Friends Who Saw Her Devotion. Arthur Offered Abortion, but She Refused—and Waited in Vain for His Apology. They Lived Separate Lives. Whenever Their Paths Crossed, Arthur Looked Away, Refusing to Recall the Past He’d Buried. Raising Her Son as a Single Mum Was a Struggle, but Martha Poured Her Heart into It, Working Multiple Jobs to Give Him a Good Life. Her Son, Chris, Became Her Pride and Protector, Earning a Degree, Serving in the Forces, and Finding Work. He Stopped Asking About His Father—He Understood Without Words. At Twenty, Chris Was the Image of Arthur—The Man Martha Had Loved So Deeply. One Day, Their Paths Crossed: Martha, Arthur, and Chris, All Together. Arthur Couldn’t Deny the Likeness and Was Stunned into Silence. Three Days Later, Arthur Came to Martha and Asked, “Can You Forgive Me?” “Long Ago…” Martha Whispered. And So, the Stories of ‘Daddy’ Came Alive—As Chris Met His Father for the First Time.
Twenty years later I see in this boy a spitting image of my younger self. The evening before the wedding,...
“What Do You Mean You Won’t Change Your Name?!” My Mother-in-Law Yelled at the Registry Office
What do you mean you dont want to change your surname? my mother-in-law shouted across the registry office. Emily never...
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home: Why I Refuse to Support My Brother-in-Law’s Family or Rent Them a Flat, and the Story of the Three-Bedroom Apartment I Bought Before Marriage
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home I’m convinced we have no obligation to support my brother-in-law and his...