З життя
Важкі сумки на плечах, плани на вечерю в думках, а біля світлофора – маленька дівчинка в блакитному.
Марійка тягнула важкі сумки з магазину і роздумувала, що зараз приготувати. Перейшла дорогу й побачила біля світлофора дівчинку, 11 – 12 років, у легенькій блакитній сукні.
“На вулиці холодно, а вона в такій легенькій сукні, замерзне ж. І куди батьки дивляться…” — подумала Марійка.
Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Виглядала вона дуже дивно, наче відсторонена. І знову була в тій самій сукні. Може, у неї щось сталося…
— Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко одягнена, адже зараз холодно…
Дівчинка глянула на Марійку, і та ледь не зомліла. Очі у дівчинки були яскраво-блакитного кольору, як і сукня, здавалося, що погляд проникає в душу.
— Ви що, мене бачите? Правда? І чуєте?
— Ну звісно, я ж з тобою розмовляю…
— Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло закопали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарному вбранні, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…
І мама з татом увесь час плачуть, я не можу на це дивитися, мені боляче…
— А що з тобою сталося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… виходить, привид. І я тебе не боюся, як це в кіно показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…
— Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Це все відбулося дуже швидко, я не встигла нічого зрозуміти. Дивлюся, моє тіло лежить, швидка приїхала, батьки, а я відчуваю, що мені не боляче, наче стала повітряною.
Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слід у слід, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені було їх шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.
Потім я побачила, як у небі відчинилися двері, там було світло і добре, лунав сміх. Мені захотілося туди, мене кликами… Але я не змогла піти. Сльози батьків, як камінь, тягнуть мене до землі…
Марійка з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії у фільмах, але вживу таке випробувати… Щось треба зробити для дівчинки, навряд чи вона з’явилася без потреби…
— Як тебе звати, де живуть твої батьки? Підемо, я все їм поясню, ви навіть можете поговорити через мене…
— Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко дивитися на їхній біль… Просто передайте їм, щоб перестали дуже переживати, скажіть, що мені треба йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…
Підемо, проведу до дому, але залишуся тут. А звати мене Василька, мама звала мене Васильком, очі у мене василькові…
Двері відчинила красива жінка в чорній хустці. На обличчі виразно лежав відбиток горя. У Марійки щеміло серце. Як мати, вона розуміла, як це втратити дитину…
— Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звати Марійка. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу дочку Васильку, Василька… Її душа ще тут, і з невідомих причин я можу її бачити і чути.
Вона попросила, щоб ви перестали сумувати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…
— Що ви кажете… Як ви можете! Ідіть геть, безсоромна! Нам і так погано, а ще ви зі своєю хворою фантазією!
Двері зачинилися. Марійка зітхнула і пішла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить в цю містику. Марійка теж не повірила б.
— Твоя мама не повірила, каже, що це дурниці… Не знаю, як її переконати…
— Бідна моя мамочка, вона так мене любить… Знаєте, скажіть їй, нехай поїде на дачу та під яблунею, під якою ми любили сидіти, викопає ямку. Там я сховала скарбничку, в якій є мої записки. Лише мама знає про них.
Ці записки я писала одному хлопчику, Олегові. Але він насміхався з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати і викинути їх. Я вирішила закопати їх, щоб за десять років дістати і посміятися, яка я була дурненька.
Через кілька днів Марійка знову пішла до дому Васильки. Двері відкрив її тато.
— Ви до Світлани? Проходьте…
Марійка зайшла до квартири. Скрізь були іграшки та фотографії Васильки, з яких вона усміхалася, красива, синьоока… Мама сиділа в кімнаті та дивилася альбом із дитячими фотографіями.
— Ну що вам ще потрібно? Припиніть нас турбувати!
— Послухайте, Світлано, я не жартую. Василька просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скарбничку, яку вона сховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…
Марійка залишила записку зі своїм номером і вийшла. Через 2 дні Світлана зателефонувала їй.
— Марійко… Це неймовірно… Про ці записки дочки знала лише я. Давайте зустрінемося з вами…
З цього дня Марійка стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку зі сльозами на очах.
— Марійко, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була увесь цей час тут… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає суму і печалі… Давай підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…
Вийшовши з церкви, Марійка побачила Васильку, вона підійшла до них.
— Світлано… Вона тут…
— Васильку, пробач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, донечко, туди, де ми потім зустрінемося…
— Мамочко, у вас все буде добре з татом, буде син, буде онучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені стане добре від цього… А тепер я спокійно можу піти. Пам’ятайте про мене частіше, допомагайте потребуючим, моліться, більше мені нічого не потрібно…
Марійка слово в слово передала Світлані. Василька зникла, і більше Марійка ніколи її не бачивала. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через 3 роки, Марійку взяли хрещеною…
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...