Вчора таксі привезло водія, що вразив мене до глибини душі.

Вчора викликала таксі, і мене вразив водій, який приїхав. Вразив настільки, що другий день не можу про нього не розповідати:

Сідаю в авто. Водій посміхається, а я в телефоні, вирішую робочі питання.

– Вам не дме?
– Ні, дякую, все добре.
– Ви не змерзли?
– Ні, мені справді комфортно.
– Хочете цукерок? Я тільки-но купив у магазині. Такі смачні! Обожнюю їх! Зазвичай не пропоную пасажирам, це не завжди доречно. Але вам захотілось. Зрозумію, якщо відмовитеся. Хочете?
– Хочу!

Віддав мені цілу коробку. Пожартувала, що розумію, чому у нього такий високий рейтинг. Зупиняємося на світлофорі, поруч проходять хлопці з квітами.

– Любите квіти?
– Люблю.

Зупиняє хлопців, купує мені квіти. Очі на лоба лізуть. Їду, усміхаюся… приємно… Намагалася зрозуміти, що відбувається – ранок, ще сонна.

Почали говорити про дітей. У нього дочка на другому курсі університету в Польщі. І коли він сказав наступне, моя щелепа відвисла.

«Знаєте, Олеся. Я так радію, що у мене є дитина. Дружина. Робота. Мені це реально подобається. Дочка дзвонить, просить грошей на якісь речі. Ну, вона ж у Польщі. Сумує. А я поповнюю їй картку, і так на душі легко. Просто радість! Що я для своєї дитини зробив щось приємне. Уявляю, як вона там якісь хусточки купе, піцу з друзями замовить, їй на все вистачить. І мені від цього тепло.

А ще знаєте, коли я відвожу дружину на манікюр (на хвилинку, так?), я сам оплачую. І так радію! Вона ж потім цей манікюр мені ще два тижні показуватиме і усміхатиметься. І мені від цього так добре, ви собі не уявляєте. Я ж для сім’ї щось хороше зробив! І мені від цього так на душі добре.»

На цьому етапі я вже забула про всі вхідні на своєму телефоні.

«А знаєте, так мало щасливих людей на вулицях! Дивлюсь на пішоходів, і майже не бачу “своїх”, усміхнених. Усі такі похмурі та напружені. Ви взагалі перша, хто усміхнулась мені за останні кілька днів з пасажирів.

Нещодавно зустрів знайомих. А у них двоє дітей – у першому класі та в третьому. І вони скаржилися, як дорого дитину до школи зібрати, а речі купити, підручники, форму, курси…»

Розповідали хвилин п’ятнадцять, а на них обличчя не було.

А я запропонував рішення. Знаєте яке?

Сказав – йдіть у найближчий дитячий будинок і здайте туди своїх дітей, якщо вони для вас проблема. І у вас не буде проблем ні зі школою, ні з формою, ні з підручниками. Вони у відповідь – “ні, ну як це… так не можна… ми ж їх любимо, це ж наші діти…”

Ну ось ваші діти – значить, будьте вдячні за те, що Бог дав вам здорових, живих красивих дітей. Багато людей мріють про це і на всі гроші світу готові, а у вас цей дар вже є. Подарунок долі. Любіть їх – робіть все для них. І робіть так, щоб вони про це “все” навіть не дізнались. Не любите – здайте в дитбудинок.

Що ви скаржитесь?

Настільки щасливі люди, а зовсім не помічають свого щастя. І в більшості так, правда?…»

Він ще про щось розказував далі. Я мовчала, слухала (це рідко буває), і моєю головою проносились фрази «оплачую манікюр дружині й радію», «роблю щось для дитини й радію».

Зрозуміла, що цей Водій не підприємець, не інвестор, не політик. Він не входить у жодні ТОП 100 чоловіків, як багато моїх знайомих. Його немає на обкладинках. З ним не беруть інтерв’ю. Він навіть не заробляє, як я.

Але в його житті більше, ніж у всіх інших! Любові, світла – справжнього світла, не телевізійного! – більше, ніж у всіх людей, яких я коли-небудь зустрічала. Взагалі.

Я дивилася на чоловіків зі свого оточення і думала, що це нормально. Бути вічно з кислим обличчям (ти ж у великому бізнесі), або не усміхатись, бути вічно зайнятим і незадоволеним, не вміти радіти, або говорити жінкам «ооо, знову на свої салони гроші висмоктуєш з мене», або ставитись до життя, як до боротьби та випробування.

Вийшла з машини з квітами, цукерками та супроводжена 100500 компліментами. Цікаво, він так масштабує свій світло на всіх людей? Вийшла і зрозуміла, що мені світло!!! Такий великий урок. І таке космічне ставлення до життя.

Я таких інсайтів і прояснень після тренінгів ніколи не отримувала.

Вчителі поряд!