З життя
Вчорашній день народження: фіаско чи епічне святкування?

Мій день народження був учора, і, чесно кажучи, досі не розумію — чи це був грандіозний провал, чи найепічніше свято в мому житті.
Все почалося з того, що я, як наївна душа, довірила організацію своїй найкращій подрузі Олені. Вона клялася, що все буде «на вищому рівні», що стіл «ломитиметься» від вишуканих страв, а гості будуть в захваті. Ну звісно ж, Олюся! Коли я повернулася додому після роботи, мене зустріла картина, гідна якоїсь комедії про невдалі вечірки.
На столі в кімнаті панував справжній безлад. Залишки нарізки ковбас та сирів, трохи підсохлих, лежали впереміш із маслинами, які, здавалося, навіть не спробували. Огірки, помідори та якийсь млявий болгарський перець виглядали так, ніби їх нарізали ще минулого тижня. Я навіть подумала, що Оля просто зібрала все, що знайшла в холодильнику, і назвала це «святковим столом». Пляшки з вином, соком та чимось газованим стояли як попало, а деякі вже були наполовину порожніми. Схоже, хтось вирішив розпочати свято без мене.
Оля, зустрівши мене біля дверей, сяяла, як ялинка на Різдво. «Ну як тобі? Правда, класно?» — запитала вона, гордо показуючи на цей кулінарний апокаліпсис. Я лише кивнула, намагаючись приховати здивування. Не хотілося ображати подругу, яка, схоже, щиро старалася. Але в голові крутилася лише одна думка: «Хто взагалі їсть підсохлу ковбасу на день народження?»
Мій брат Тарас, як завжди, додав свій штрих до цього свята абсурду. Він приніс торт, який, мабуть, пережив справжню подорож. Коробка була пом’ята, крем розмазався по кришці, а напис «З Днем Народження!» нагадував тепер абстрактний малюнок. «Я сам обира́в!» — гордо заявив Тарас, ставлячи торт на стіл. Я глянула на цей кулінарний шедевр і вирішила запалити свічки саме так — може, у напівтьмі ніхто не помітить його жалюгідного вигляду. Та Тарас був такий задоволений, що я не стала його розчаровувати. Зрештою, він мій брат, і його ентузіазм завжди важливіший за всі недоліки.
Моя колега Марічка теж відзначилася. Вона подарувала мені набір косметики, який, судячи з трохи потертої упаковки, явно пилився в неї вдома. «Я подумала, тобі сподобається!» — сказала вона з такою щирою посмішкою, що я навіть не образилася. Що ж, принаймні щось нове з’явиться у ванній. Хоча, чесно кажучи, я вже уявляла, як цей крем із запахом «квітучої вишні» виявиться занадто липким, а туш — засохлою. Та це вже дрібниці.
Гості, до речі, теж додали колориту. Хтось приніс караоке, і вже за півгодини весь дім гув від недоладного співу хітів дев’яностих. Оля, натхненна кількома ковтками вина, вирішила, що вона — реінкарнація Тіни Кароль, і з запалом заспівала «Ніжно», від чого сусіди, мабуть, досі обговорюють цей виступ. Тарас, не бажаючи відставати, підхопив із піснею «Червона рута», викликавши регіт у всіх присутніх.
До півночі стіл виглядав ще сумніше, але настрій був на висоті. Ми сміялися з кумедних подарунків, згадували старі історії та навіть влаштували імпровізований конкурс на найсмішніший тост. Перемогла Марічка, яка побажала мені «стільки щастя, щоб воно не влізало у валізу, але й не важило, як мішок цегли». Досі не знаю, що вона мала на увазі, але звучало це геніально.
Коли гості почали розходитися, я глянула на безлад у кімнаті й зрозуміла: це свято я точно не забуду. Так, стіл був далекий від ідеалу, торт нагадував жертву стихії, а подарунки викликали більше питань, ніж захвату. Але було стільки сміху, тепла й кумедних моментів, що я не проміняла б цей вечір ні на що. Оля, Тарас, Марічка та інші зробили мій день народження справжнім — живим, щирим і трохи божевільним.
Наступного разу я, звичайно, візьму організацію у свої руки. Або принаймні сховаю підсохлу ковбасу перед приходом гостей. Але якщо чесно, такі свята — це й є справжнє життя. І я вже чекаю наступного дня народження, щоб подивитися, чим ще мене здивують мої друзі та рідні.
