Вечір зустрічей

Вечір зустрічі

Леся вважала себе найнепомітнішою дівчиною в класі. Принаймні, так їй здавалося. Невисока, худенька, та ще й з рудим волоссям… Леся комплексовала через свою зовнішність, з заздрістю глядячи на русявих і синьооких однокласниць.

– Доцю, ти ще розквітнеш як троянда, – заспокоювала її мама, – я теж пізно стала схожою на панянку. Тільки до шістнадцяти років. Тому не поспішай, й ти ще зваблюватимеш серця хлопців. А зараз тобі ще тільки тринадцять років.

– Мамо, я й не поспішаю зовсім, – опускала вії Леся, але її зелені очі виказували. Леся з сумом дивилась на себе у дзеркало і зітхала.

Їй давно подобався хлопець з паралельного класу – Віталик. Спортивний, високий, веселий. А його сміливість у іграх та задумах була більше схожою на нерозсудливість. Дивлячись на гру хлопців у баскетбол на фізкультурі, Леся стежила за Віталиком. Він запалював своїм азартом та енергією всіх гравців, і команда неодмінно вигравала.

Навіть якби Віталик не був таким симпатичним, він все одно б подобався Лесі, але його яскрава зовнішність не давала дівчинці жодних шансів на дружбу з таким лідером.

До того ж навколо Віталика завжди гуртувалися друзі і подруги – не проб’єшся. Він ніколи не був один. Завжди в натовпі хлопців і дівчат. Але навіть рідкі зустрічі в коридорі на перервах були радістю для Лесі. Та кожного разу її підводила невпевненість у собі. Зустрічаючи Віталика, вона, ледве поглянувши на нього, тут же відводила очі…

Леся нікому не говорила про своє дитяче захоплення, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю, і вона червоніла тільки від думки, що над нею сміятимуться однокласники або, ще гірше, сам Віталик…

Тому дівчина вирішила за будь-яку ціну забути про красунчика, намагатися не звертати на нього увагу та не думати про нього зовсім. Спочатку їй це погано вдавалося, але зусилля волі зробили своє діло. Леся заспокоїлася і їй стало легше. Вона навіть почала внутрішньо пишатися собою.

– Головне — не зустрічатися з ним близько, – шепотіла дівчинка сама собі. І побачивши об’єкт свого захоплення в школі, одразу звертала в інший бік або намагалася швидко пройти, заховавшись за спинами інших дітей.

Минуло два роки. Леся добре вчилася, вона підросла, перестала так соромитися себе, бо прогнози матері справдились: із дівчинки Леся перетворилася на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.

Після дев’ятого класу Леся перейшла вчитися до технікуму. Про долю Віталика та інших хлопців вона дізнавалася від рідких зустрічей з колишньою класною керівницею. Тетяна Семенівна жила на одній вулиці з Лесею.

На шкільні вечори зустрічей Леся не ходила. Чомусь їх клас не був таким дружнім, і шкільних друзів у Лесі не було. Лише одного разу, коли хлопці все-таки зібралися на вечір зустрічі через ювілей Тетяни Семенівни, Леся теж вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.

Адже минуло тридцять років після випуску їх класу зі школи! Зустріч була зворушливою, тому що багато хто не бачив одне одного з часів школи. Прийшли й хлопці з паралельного класу.

Леся здригнулася, побачивши Віталика. Високий, представницький чоловік зі сивиною, акуратною борідкою. Він мало нагадував того хлопчиська-завойовника. І лише очі були все ті ж – Віталикові, веселі, з іскорками.

В актовій залі було гамірно. Після привітань, адресованих Тетяні Семенівні, хлопці стояли групками, розмовляючи одне з одним, багато хто обіймався.

Яким же було здивування Лесі, коли Віталик підійшов до неї і, широко усміхаючись, привітався:

– А ось і моя таємна шкільна любов… Леся.

Він трохи вклонився і поцілував Лесі руку. Наче й не минуло десятків років – Леся зашарілася.

– Любов? Я? – спалахнула вона, – а чому ж так пізно дізнаюся про це?

Обидва засміялися. Звісно, у всіх хлопців давно склалися сім’ї, народилися діти. У тому числі й у Віталія, і у Лесі.

Віталій і Леся стояли осторонь. І він розповідав їй про свою роботу, родину і сина.

– У мене теж син, – відповіла Леся, як і мріяла. Вона зітхнула і, поглянувши на Віталика, раптом запитала:

– Але скажи мені: чому? Чому я подобалася тобі? Адже я була тихонею і скромницею… І до того ж негарною…

– У цьому-то й справа. Що ти не хотіла бути зі мною, як всі. І завжди проходила повз з гордо піднятою головою… Не міг навіть подумати, щоб підійти до тебе. Горда. Але дуже подобалась. Хоча тепер це залишилося як солодке спогад юності.

– А ти мені подобався не менше, навіть не можу тобі розповісти всього… – раптом випалила Леся, – але неможливо було пробитися крізь натовп твоєї свити… І підійти першою я б не змогла. Але все це, дійсно, лише дитяче захоплення.

– Хто знає… – задумливо промовив Віталик, – можливо, ми ненароком щось і пропустили у своєму житті.

– Можливо, – засміялася Леся, – можливо, зустрінемося в наступний раз. В наступному народженні…

– Буду шукати твої зелені очі, – прошепотів Віталик і сумно усміхнувся. Було видно, що він зачарований Лесею. А вона була насправді красунею. Пізній бутон – як колись казала її мама.

Раптом Лесю покликали.

– Мамо! Ми з татом заїхали за тобою, як ти і просила…

До Лесі і Віталія протискувався крізь натовп молодий чоловік.

– Познайомся, це мій син… – сказала Леся. Вона усміхалась.

– Віталій, – бадьоро простягнув руку син Лесі.

– Віталій Іванович, – простягнув широку долоню Віталій. Він глянув на Лесю, в його погляді було здивування, ніжність і розгубленість.

А Леся помахала йому і попрямувала до виходу. Вже на порозі школи Віталій наздогнав її.

– Послухай, Леся… – він дивився на неї вологими очима, – дякую тобі…

– За що? – здивувалася Леся.

– За сина. Ще один Віталик росте. Дякую за пам’ять…

Леся кивнула. Вона підійшла до машини і сіла на заднє сидіння.

Чоловік Лесі спитав:

– Ну, як усе пройшло?

– Добре, – відповіла Леся, – багато хлопців приїхали. Приємно було побачити. І трохи сумно, звісно. Час змінює нас… Я за Тетяну Семенівну радуюся. Героїчна вчителька. Нехай їй Бог здоров’я ще на багато поколінь учнів…