Весна на горизонті: чи дочекаюсь я її?

В лікарняній палаті було затишно, вікно виходило на сонячний бік, і крізь відкриту кватирку вривався свіжий весняний вітерець. Дарина лежала на ліжку, вдивляючись у стелю, і думала: “Чи доживу я до весни?…”.

Двері трохи скрипнули, і на порозі з’явилися колишня свекруха Єлизавета Іванівна з сестрою чоловіка Оксаною. Їхній прихід був очікуваним, проте все одно неприємним. Особливо нелюбимою була свекруха.

Дарина кинула на них байдужий погляд, порожній і холодний, а в голові майнуло: “Цікаво, чи спитають як я себе почуваю, чи одразу почнуть про квартиру?”. Але ці думки більше не зачіпали її — горе, яке нависло над нею, усе притупило. Невідомо, чи зможе серце витримати операцію. Лікарі не давали ніяких обіцянок, і лише сьогодні консиліум вирішить її долю. Поки ж очікувати висновків і рішень від людей у білих халатах.

Єлизавета Іванівна та Оксана сиділи мовчки у постелі Дарини, з виразами скорботи на обличчях, що, мабуть, мало б замінити співчуття. Але мовчали, не знали, з чого почати цю розмову. Від Оксани трохи тхнуло дешевим парфумом, а від свекрухи, як завжди, пахло кулінарними прянощами. Напевно, знову пекла.

– Ось, – нарешті промовила вона. – Принесла тобі свіжий пиріжок і узвар з урюку зварила. Добре дія для серця…

І знов, я, а не ми. Типова вона. Мабуть, це Надя намовила принести ці “частування”. Дарина лише мовчки очікувала, поки перейдіть до справи.

“Ну давайте, ближче до суті”, – промайнуло в неї в голові, і вона кивком запросила продовжити розмову.

– Даринко, – почала нарешті свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що ми завжди добре ставилися до тебе навіть після розлучення з Тарасом, і до внука нашого Андрійка теж…

“О, як запалала… А де ж ти була, бабусю, коли я водила сина до психологів після того, як твій син полишив його задля іншої сім’ї?!”

– … дуже шкода Андрійка, – продовжила вона заучені слова, – кровиночку нашу. Так, Оксана? Чому мовчиш? – свекруха витерла сльозу хусточкою з мереживом.

Дарина не стрималась від саркастичної посмішки, а слова повисли в повітрі, не знайшовши відповіді. Дівчина похилилася на плече і дивилася в інший бік, але потім подивилася Дарині співчутливо і спитала:

– Як ти, Дарина? Що лікарі кажуть?

Жінка вивчала їхні фігури, не знайшла, що відповісти, окрім сухого: поки що нічого. Відповідь ставилась як до її здоров’я, так і до лікарських прогнозів.

– Я так переживаю за Андрійка. З ким він? Я запропонувала Оксані взяти відпуску за свій рахунок і побути з ним, що ти про це скажеш? – продовжувала, ніби турбуючись, свекруха.

Дарина відвернулася до вікна. Зараз, перебуваючи в лікарні вже кілька днів після кризи, її синочком Андрієм опікувалася сусідка-пенсіонерка. Вела його до садочка, забирала, годувала. Благослови її Боже! А він, напевно, стоїть у віконці і чекає на маму з роботи…

А що буде з ним, якщо з нею трапиться найгірше? Ось і зараз ці прийшли, як хижі птахи, відчуваючи швидку поживку. Дарині було прикро, особливо через свекруху. Звісно, що цю ситуацію змусили її сісти в авто, щоб здатися чеснохрамною перед Даріною, зібравшись тут усім родом.

– Ми тут подумали… – почала було Єлизавета Іванівна, не віднімаючи пальця з хусточки, – твоя квартира…

Але Оксана сильно потягнула її за рукав і трохи відсунулась, мов прошепотіла:

– Дарина, прости нас, добре? Що не прийшли раніше, що про Андрійка не дбали. Егоїзм і байдужість. Я ж з дитинства під тиском, то у матері, то у чоловіка, а тепер знову. Але я дійсно хвилююся за вас і хочу допомогти…

Лицем свекрухи пробігла гримаса, вона не сподівалась таких слів від завжди слухняної дочки. Єлизавета Іванівна піднялася на всю свою міць і заявила:

– Ідемо, Надія, поки ти не наговорила чогось більше.

Оксана лишалася сидіти, тримаючи Дарину за руку.

– Їй треба відпочити і все обдумати. – продовжувала Єлизавета Іванівна. – Ми згодні прийняти опіку над Андрієм, якщо…

– Мамо! – голос Оксани злегка піднявся. – Припини, я тебе прошу. І виходь, будь ласка. Іди до свого улюбленого сина, ти ж до нього поспішаєш?

Дарина не могла повірити, що завжди мовчазна Оксана так говорить з матір’ю! Або це може настільки розгортаються партнерські перспективи перед обличчям її квартири в зеленому куточку міста? Претендувати на неї вони могли лише оформивши опіку над онуком. Її колишній й не думав розмінювати квартиру, його нова дружина з прийомною дочкою мала де жити. Сина за весь цей час він ні разу не відвідав. Хлопчик дуже сумував за батьком, плакав – навіть після роботи з психологом. Дарина, хвилюючись, одного разу зателефонувала йому:

– Може, забереш сина на вихідні? Погуляєте, поспілкуєтеся, – попросила вона, на що він холодно відповів:

– А що, у тебе якась важлива зустріч? Йди з сином і не мороч чоловікові голову, нехай він зразу знає, що ти з дитиною.

Дарина відключилася і заплакала. Андрійко заспокоював її, гладив по голові і обіцяв добре поводитись, від чого її серце ще дужче рвалося. Після того зателефонувала свекруха, сказавши, що час би Дарині змиритись і не дошкуляти її сину дзвінками. Вона нічого не досягне цим. Ті спогади пронеслися вихором в її голові, і тут вона знов почула:

– Підемо, Оксано! Дай їй відпочити і все зважити!

Тут вже Дарина не стрималася і відповіла:

– Що зважити? Як квартиру відіписати вам? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Андрієм буде кому доглянути, якщо що…

Єлизавета Іванівна оторопіла трохи, але тут вона виходом розмахнула пальцем і холодно сказала:

– Як була невдячною, так і залишилась! Не пошкодуй, дивись!

Вказавши поглядом дочці на вихід, вона вийшла, гучно гримнувши дверима.

Оксана не зрушила з місця, так і залишилась сидіти поруч з Дариною, опустивши плечі.

Дарина відвернулась, і тут та знову промовила:

– Ти знаєш, я не ворог тобі, Дарина. І в мене є до тебе серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, мені залишилася квартира, в якій я живу. Є ще його заміський будинок. Він завжди здавав його і казав: як тільки дитина народиться, переїдемо туди. Матір про нього не знає, дитина так і не народилася, і чоловіка більше нема.

– І що? – запитала Дарина. – Яке це відношення має до мене?

– Будинок великий, з усіма зручностями, Дарина. Ти ось вийдеш з лікарні після операції, давай переїдемо туди? А наші квартири здаємо. Я допоможу вам з Андрієм, тобі важко буде одній, розумієш? Я правда хочу допомогти, а мама навіть не знатиме, де ми.

Дарина здивовано дивилася на свою колишню золовку,

– Ти не подумай, що я прошу офіційної опіки, просто по-людськи. Подумай добре? Я не можу більше з нею, вона всіх ненавидить, окрім сина. А його нову дружину ще більше, ніж тебе…

Але тут раптом до палати зайшов лікар з задоволеним обличчям і сказав:

– Ну що, Марино Іванівно! У вас не все так погано. Консиліум завершено, завтра вас ще професор Сємянін огляне, і вирішимо, як далі лікувати вас. Операція на даному етапі не потрібна. Серце справляється, і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтесь лише і не переживайте. Стреси виключені!

Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.

Вони обнялися, як дві сестри, і Дарина заридала, голосно, з риданнями, як у дитинстві. Їй здавалося, що великий важкий камінь, який тиснув на її серце, раптом впав, звільнивши подих, душу від страху і серце від надривної болю…

Оксана гладшила її по спині і тихо говорила:

“Все буде добре тепер, все буде добре, ось побачиш…”. У дверях стояла Єлизавета Іванівна з хусточкою в руках, напружено перемішуючись з ноги на ногу, думала: “Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом по квартирних питаннях… Треба зателефонувати, скасувати зустріч”.

Незабаром Дарину виписали, і Оксана вже займалася пошуком квартиронаймачів, не повідомляючи матері про свої плани. Вони впораються, не чужі ж люди.