З життя
Весняний вітерець у невеликій, але затишній лікарняній палаті
В лікарняній палаті було тісно, але чисто, з великим вікном і злегка відчиненою кватиркою. Свіже весняне повітря проникало в приміщення, наповнюючи його ароматом наближаючої весни. Оксана лежала на ліжку і думала: «Чи доживу я до весни?…»
Двері в палату відчинилися, трішки скрипнувши, і на порозі з’явилися колишня свекруха Єлизавета Андріївна з золивкою Надією. Хоча їхній прихід був передбачуваним, він все одно приносив неприємні відчуття. Особливо через свекруху.
Оксана звично подивилася на них байдужим поглядом, порожнім і беземоційним, подумавши: «Цікаво, чи хоча б запитають про моє здоров’я чи одразу почнуть про квартиру розмову?» Але ці думки не рвали її серце: у душі вже давно все згоріло, а образи, у тому числі на свекруху, зникли, поступившись місцем страху перед майбутньою операцією. Чи витримає це серце? Прогнозів лікарі не давали і обіцянок не розсипали. Сьогодні збереться консиліум, на якому й вирішать. А поки що чекання результатів обстеження та рішення високопосадовців медицини.
Єлизавета Андріївна і Надія сиділи біля ліжка хворої з тужливими виразами на обличчях, які мали б означати співчуття. Вони ж не чужі люди, прийшли навідати… Але мовчали, мабуть, не знали, з чого розпочати цю душевну розмову.
Від Надії пахло дешевими парфумами, а від колишньої свекрухи, як завжди, тягнуло прянощами. Видно, вона щось пекла зранку.
– Ну ось, – обмовилася свекруха нарешті. – Я тобі тут пиріжок свіженький принесла і узвар з кураги зварила. Він добре для серця…
І знову я, а не ми. У своєму репертуарі. Напевно, Надія намовила її принести ці «ласощі». Оксана промовчала.
«Принесла і принесла. Давай ближче до справи», – промайнуло у неї в голові, і вона поглядом запросила до розмови.
– Оксанка, – почала нарешті свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що, незважаючи на твій розрив з Євгеном, ми завжди добре до тебе ставилися і, звісно ж, до онука Василька…
«О, як заспівала… А де ж ти була, любляча бабуся, коли я водила сина до психологів після того, як твій син його покинув і пішов в іншу сім’ю?!»
– … дуже жаль Василя, – продовжувала вона заучені слова, – кровиночку нашу. Правда, Надю? Чого ти мовчиш? – свекруха витерла сльозу, театрально промокнувши очі мереживною хустинкою.
Оксана не втрималася від усмішки, а слова свекрухи повисли в повітрі, не знайшовши відповіді. Зовиця сиділа з похиленими плечима, дивлячись кудись у бік. Але раптом подивилася на неї співчутливо і запитала:
– Як ти себе почуваєш, Оксано? Що лікарі кажуть?
Жінка мовчки розглядала їх скорботні фігури і знайшла лише суху відповідь: нічого поки що. Цю відповідь можна було віднести як до самопочуття, так і до слів лікарів.
– Я так переймаюся за Василька. Де він зараз? Я пропонувала Надії взяти відпустку і доглядати за ним, як ти на це дивишся? – продовжувала свекруха стурбованим голосом.
Оксана відвернулася до вікна. У лікарні вона вже кілька днів після нападу, а сина взяла до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його в садок, забирає, годує, купає. Дай їй Бог здоров’я! А він, напевно, стоїть вечорами у вікні і маму з роботи чекає…
А що буде з ним, якщо раптом… з нею трапиться найгірше? Ось і приповзли ці двоє, як коршуни, відчуйши швидку здобич. Оксані стало огидно, особливо набридла свекруха. Зрозуміло, що мовчазну і безвольну Надію привели сюди для більшої переконливості, мовляв, уся рідня разом у важку хвилину.
– Ми думали тут…, – продовжила було Єлизавета Андріївна, так само не віднімаючи хустинку від очей, – квартира твоя…
Але Надія сильно смикнула її за рукав і злегка відсунула плечем:
– Оксано, ти пробач нас, добре? Що раніше не прийшли, і про Васю не подбали. Егоїзм і байдужість. Я адже все життя під п’ятою, то у матері, то у чоловіка, тепер ось знову. Але я дійсно переживаю за вас і хочу допомогти…
Обличчя свекрухи скосило від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної, мовчазної доньки. Єлизавета Андріївна підвелася в повний зріст і заявила:
– Пішли, Надіє, поки ти зовсім не наговорилася до абсурду.
Надія продовжувала сидіти, тримаючи Оксану за руку.
– Їй треба відпочити і все обдумати, – не вгомонялася Єлизавета Андріївна. – Ми готові взяти опіку над Васею, якщо…
– Мамо! – трохи підвищила голос Надія. – Припини, я тебе прошу. І вийди, будь ласка. Іди вже до свого сина, до нього ж спішиш?
Оксана не могла повірити своїм вухам, що завжди покірна і мовчазна Надія могла звертатися до матері в такому тоні! Чи це артистизм досяг найвищої межі при думці про її квартиру у мальовничому зеленому куточку міста? Так, претендувати на неї вони могли тільки, якщо оформлять опіку над онуком і племінником.
Її колишній чоловік так і не розміняв їхню квартиру, у його нової дружини з прийомною донькою житлоплощі вистачало, щоб переїхати до неї з новенькою плазмою і тільки-но виплаченим автомобілем. Сина за весь цей час він жодного разу не відвідав. Дитина тужила за батьком, плакала – навіть після роботи з психологом. Оксана хвилювалася і зателефонувала йому якось:
– Може, забереш сина на вихідні? Погуляєте, поспілкуєтесь, – попросила вона, на що той холодно відповів:
– У тебе що, важлива зустріч? Іди з сином і не морочи чоловікові голову, нехай одразу знає, що ти з «багажем».
Оксана відключилась від розмови і розплакалася. Вася заспокоював її, гладив по голові і обіцяв добре себе вести, від чого її серце ще більше розривалося на шматки.
Після цього зателефонувала свекруха і тоном знiщата заявила, що пора б Оксані змиритися і не турбувати сина дзвінками і хитрощами. Цим вона нічого не доб’ється. Усі ці спогади вихором пронеслися в її голові, і тут вона почула:
– Пішли, Надіє! Дай їй відпочити і все зважити…
Тут вже Оксана не витримала і відповіла:
– Що зважити? Як квартиру вам відписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Васією є кому доглянути, якщо що…
Єлизавета Андріївна була трохи здивована, але тут же наставила вказівний палець угору і пролетіла:
– Як була невдячною, так і залишилася! Не жалкуй, дивись.
Вона глянула дочці на вихід і швидко вийшла, голосно грюкнувши дверима.
Але Надія не зрушила з місця, так і сиділа поруч з похиленими плечима. Оксана відвернулася від неї, і тоді та знову заговорила:
– Знаєш, я тобі не ворог, Оксано. І у мене для тебе є серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще у нас є будинок в селі. Чоловік завжди його здавав і говорив: як тільки народиться дитина, ми туди переїдемо. Мама про нього не знає, дитина так і не з’явилася, і чоловіка більше немає.
– І що? – запитала Оксана. – Яке це має відношення до мене?
– Будинок великий, з усіма зручностями, Оксано. Ось ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переїдемо? А наші квартири здаватимемо. Я допоможу вам з Василем, тобі ж одній важко буде, розумієш? Я дійсно хочу допомогти, а мама не знатиме, де ми.
Оксана здивовано дивилася на свою колишню золовку.
– Ти не подумай, я не прошу офіційного опікунства, просто по-людськи хочу допомогти. Подумай, добре? Я більше не можу з нею, вона ненавидить усіх окрім сина. А його нову дружину ще більше ненавидить, ставиться до неї гірше, ніж до тебе…
Але тут в палату увійшов лікар з радісним виразом обличчя і сказав:
– Ну що, Оксано Іванівно! Все не так погано у вас. Консиліум завершився, завтра вас ще професор Семигін подивиться, і будемо вирішувати, як вас далі лікувати. Операція на даній стадії не потрібна. Серце справляється, і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки і не переживайте. Стреси виключіть!
Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.
Вони обнялися, як дві сестри, а Оксана заплакала, голосно, з риданнями, як у дитинстві. Їй здавалося, що велика важка плита, яка давила на її серце, раптом звалилася й звільнила подих, душу від страху і серце від виснажливого болю…
Надія гладила її по спині і тихо говорила:
«Все буде добре тепер, все буде добре, ось побачиш…»
А в дверях стояла Єлизавета Андріївна з хустинкою в руках, нетерпляче пересувалася з ноги на ногу і думала:
«Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом з квартирних питань… Треба зателефонувати, скасувати зустріч».
Незабаром Оксана повернулася додому, а Надія вже займалася пошуком квартиронаймачів, не посвячуючи матір у свої плани. Справляться вони, не чужі ж люди…
My Thrifty Friends Invited Me to a Birthday Party—But I Went Home Hungry
My frugal friends invited me to a birthday party. I came home hungry. I have a particular group of friends...
You Simply Don’t Know What Happiness Is – A Story of Half a Million Pounds, a Mother-in-Law’s Interference, and Escaping a Controlling Marriage for a Second Chance at Love in London
You Just Dont Realise Your Own Luck Half a million? I read the notification on my phone three times before...
Never Fully Forgotten Every day, Prokhor commuted home from work—first the London Underground, then the bus, until finally arriving at his flat. The journey took over an hour each way. His car spent more time parked than driven, as morning and evening traffic in London was so dreadful that taking the tube was much quicker. About two years ago, his family life changed—he and his wife quietly separated. Their daughter, who was seventeen at the time, stayed with her mother. Prokhor wasn’t one for loud arguments—he’d always disliked drama. He noticed his wife had changed for the worse; she grew irritable without reason, disappeared for hours, sometimes coming home late, always claiming she’d been with a friend. One day, Prokhor asked: “Where do you go so late? Most wives are home by this hour.” “None of your business. Those ‘normal wives’ are hens. I’m different—clever and sociable. Being home all the time suffocates me. And I’m not a country bumpkin like you. You were born that way and never changed.” “Then why did you marry a country boy?” “I chose the lesser of two evils,” she snapped, refusing to elaborate. After filing for divorce, she kicked Prokhor out of their flat, so he rented a place instead. He’d gotten used to it, wasn’t in a rush to remarry, but kept his options open. Prokhor travelled by tube, never wasting time, scrolling through his phone just like everyone else. He browsed the usual news, laughed at jokes, watched short clips—until an image made him stop and go back. He peered closer at the advert: “Folk Healer Mary—herbal remedies.” Prokhor stared into the eyes of his first love, gazing out from his mobile. An unrequited, hopeless first love—impossible to forget. He remembered the girl well from their school days. She was a bit eccentric, but beautiful. He nearly missed his stop, hurried off the train, walked home instead of waiting for a bus—he was driven by sudden nostalgia. When he got home, he left his coat in the hallway and sat on the low bench, still staring at his phone screen in the dark. He quickly scribbled down the number from the advert before his phone demanded charging. While waiting for his phone to charge, he tried to eat dinner, but had no appetite. Sitting in his lounge, old memories began to well up. Mary always stood out from day one. A quiet, modest girl with long braids and a skirt below the knee—unlike other girls. In their small village, everyone knew everyone, but nobody really knew anything about her. Mary lived with her grandparents just outside the village, in a beautiful, unusual timber house with ornate windows. As soon as Prokhor saw her, he fell for her—childishly, but seriously, or so he thought. Everything about her was unique. Mary would wear a headscarf outdoors, and had a small, hand-embroidered rucksack, which no one else owned. Instead of “Hello,” she’d say, “Good health to you,” as if from an old fairy tale. She never shouted on break, never ran in the halls; always polite, always calm. One day Mary didn’t come to school—the kids went to check on her after class, worried she might be ill. Prokhor went with them. As they turned the lane, they saw her fairy-tale house, but also a crowd—Mary’s grandmother had passed away. Mary stood, headscarf on, wiping away tears. Her grandfather stood beside her, somber and silent. The procession headed to the cemetery, and the children followed, even joining them for tea afterwards. That day stuck in Prokhor’s mind; it was the first funeral he’d ever attended. Mary returned to school after a day. Time marched on. The girls blossomed, wore makeup, competed with clothes—but Mary remained the same, upright, never painted, radiantly blushing. Boys began courting the girls, and Prokhor tried his luck with Mary. At first, she didn’t react, but at the end of Year 9, he asked: “Let me walk you home from school?” Mary looked at him seriously and quietly replied so no one else could hear: “I’m promised, Prokhor. It’s tradition.” He was disappointed, but didn’t understand the tradition, nor who “they” were. Later, he found out Mary was raised by her Old Believer grandparents—her parents had died long ago. Mary was an excellent student, never wore jewellery. Her classmates whispered behind her back, but Mary never cared and held herself with dignity. She grew more beautiful every year. By Year 10, she was striking. The boys admired her quietly, but never teased. After graduation, everyone scattered. Prokhor left for London to attend university. He knew only that Mary had married—never came home in holidays, went off to work on summer crews. Mary married her betrothed and moved to a rural area, living as a farmer’s wife, raising cattle and hay, running the household. She had a son—none of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does,” thought Prokhor, sitting in the lounge. “She heals with herbs. She’s even more beautiful now.” He barely slept that night. At work, memories wouldn’t leave him—Mary’s beauty lingered in his mind. First love really does stir the heart. It never, ever fades. For days, he wandered in a haze, until he couldn’t help himself—he messaged her. “Hi, Mary.” “Good health to you,” she replied, unchanged in this. “What’s on your mind, or is something troubling you?” “Mary, it’s Prokhor—your old classmate. Remember, we used to sit together at school. I saw you online and wanted to write.” “Yes, I remember you, Prokhor. You were the best of the boys in class.” “Mary, your phone’s here—can I call?” “You may. I’ll answer.” That evening, he rang her. They talked, caught up on each other’s lives. “I live and work in London,” he explained. “You’d better tell me about yourself, Mary. Big family? Is your husband good to you? Where are you now?” “I live in my old house—the one I walked to school from. I came back after my husband died. A bear in the woods… And Grandfather passed long ago.” “I’m so sorry, Mary, I never knew…” “That’s alright, it was years ago. I’m at peace about it now. We don’t know about each other’s lives, do we? And you’re only calling as a friend, not looking for herbs? I sometimes advise…” “Just as a friend. I don’t need herbs. I saw you online and nostalgia hit me. I miss our village—mum’s been gone for years.” They talked of this and that, remembered old classmates, and said goodbye. Then silence—work, home, and after a week, Prokhor grew lonely and called Mary again. “Hello, Mary.” “Good health, Prokhor! Missing me, or are you unwell?” “Missed you, Mary. Please don’t be cross, but may I visit you?” he asked, quietly but hopefully, his heart racing. “Come along,” she said, unexpectedly. “Come whenever you wish.” “I’ve got holiday next week,” he said, delighted. “That’s great—come! You know the address.” He sensed she was smiling. He spent the week preparing, buying gifts for Mary, anxious—wondering if she’d changed, or if she was the same. After a week, he set off from London for his childhood village. Six hours on the road, but he didn’t mind—he loved a long drive. He was surprised by the changes when he arrived—new houses, a bustling town centre. He pulled over near a shop. “Wow, I thought our village was like so many others—run down. But it’s thriving!” he said aloud, looking around. “We’re not just a village—it’s a proper borough now,” said an elderly man proudly. “Been that way a while. You mustn’t have visited in years.” “Years, mate. Years,” replied Prokhor. “We’ve got a good mayor—cares about the place. That’s why the old village has blossomed.” Mary waited for Prokhor in the garden—he’d rung her as he approached the borough. Soon, as his car turned into the lane, Mary’s heart thumped wildly. Nobody ever knew she’d secretly loved Prokhor since schooldays. She’d kept it hidden; if he hadn’t come back, it would have remained buried forever. Their reunion was joyful; they talked for hours in the gazebo. The timber house had aged, but was still warm and inviting. “Mary, I’ve come to see you for a reason,” he said, and she looked at him seriously, a little afraid. “I’m listening—what is it?” she asked, tense. “I’ve loved you my whole life. Won’t you answer my love now?” he said, at last. Mary jumped up and hugged him tightly. “Oh, Prokhor—I’ve loved you since childhood, too!” Prokhor spent his holiday with Mary, promising as he left: “I’ll sort everything at work, go remote, and return. I’m never leaving here again. I was born here—here’s where I belong!” he laughed.
Completely letting go was impossible Every evening, Peter heads home from his job in London by Tube, then hops on...
I Don’t Understand Why I Became His Wife We Married Just Recently—I Thought My Husband Was Madly in Love With Me, Until One Mysterious Incident Changed Everything. It Wasn’t Infidelity, But Something Even Stranger and More Serious. Looking Back, I Realize I Probably Loved Him Too Much—Forgiving Everything, Putting Him On a Pedestal, and Hoping My Devotion Would Make Him Cherish Me. He Got Used to My Adoration, Became More Self-Assured, and Started Thinking Any Woman Would Worship Him at the Snap of a Finger—even Though He’s Not Really Admired by Others. Shortly Before Our Wedding, He Wanted to Be Alone and Go on Holiday—to Prepare Himself for Marriage, So He Said. I Accepted It and Let Him Go. Later, He Told Me He’d Gone to the Mountains to Escape Civilization—No Internet or Phone, Just Nature. I Stayed Behind, Missing Him Madly and Counting the Minutes Until He Returned. A Week Later, He Came Back—It Was the Happiest Day of My Life. I Welcomed Him With All the Warmth and Love I Had, Cooking His Favourite Meals. But the Next Day, Things Started Getting Weird. He Kept Rushing to the Hallway or Another Room and Soon, Began Leaving the House Several Times a Day With Different Excuses. One Day, On My Way to the Shop, I Found a Letter in Our Mailbox—Addressed to Me, From Him, Sent While He Was Away. What Was Written Inside Left Me Trembling: “Hello. I Don’t Want to Lie to You Anymore. You’re Not the Right Person for Me, and I Don’t Want to Spend My Life With You. There Won’t Be a Wedding. Forgive Me—Don’t Search For Me or Call Me, I Won’t Be Coming Back.” So Short, So Brutal… Only Then Did I Realize He’d Been Checking the Mailbox Constantly. Silently, I Destroyed the Letter, Saying Nothing, Never Letting Him Know I Knew. But How Can I Live With Someone Who Doesn’t Want to Be With Me? Why Did He Marry Me and Pretend Everything Was Fine?
I cant understand why I became his wife. We were married only recently. I had believed my husband was passionately...
Dandelion Jam A gentle and snowy winter has passed, and with spring’s arrival in our small English town, Taissa finds herself yearning for green leaves and colourful blooms. From her third-floor window, she gazes out at the awakening city where lorries rumble, the market buzzes, and people shed their winter wear for brighter coats. Birds sing before alarms; spring brings new energy, and soon, summer will be even better. Taissa, long settled in her five-storey block, now lives with her granddaughter, Vera, a lively Year Four pupil whose parents—both doctors—left for a work contract in Africa, entrusting their daughter to her grandmother. “Gran, we’re giving you Vera to look after, just for a while,” her daughter had said. “She’ll be happier with you than traipsing across the world.” Taissa, now retired, was delighted for the companionship. Each day is filled with routine: shopping, chatting with her neighbours on the chilly bench outside—the ever-watchful Mrs Simmons from downstairs, always mysterious about her age, and the cheerful, well-read Mrs Valentine. Together, they swap news, share stories, and complain about health, their bench a hub of local gossip. Life continues: Taissa spoils Vera with treats for her good grades, welcomes her home from school, listens to her tales, and beams with pride at Vera’s dedication to dance lessons. One bright afternoon, as Taissa awaits Vera’s return, she’s joined by Mr Edward, a widower from next door, who talks about the daffodils and coltsfoot carpeting the lawns like tiny suns. Spring’s beauty is in full bloom, and with Vera’s lively mischief, their days are warm and busy. Edward and Taissa begin to meet regularly—reading the papers, walking in the park, discussing recipes, and sharing snippets of their lives. Edward’s own story is bittersweet: he raised his daughter, Anne, alone after losing his wife, and despite his efforts, Anne’s grown distant, raising a son on her own in another city. Unexpectedly, Anne arrives with austere intentions: she insists her father sell his beloved flat and move in with her for “company’s sake”. Edward resists, unwilling to leave his home and his quiet, independent life. Anne, noting his friendship with Taissa, confronts Taissa with suspicion, accusing her of ulterior motives regarding Edward’s property. The harsh words sting, but Anne soon leaves in anger, severing ties with her father. Taissa, embarrassed by the scene, grows distant from Edward—until one day, he waits for her outside, dandelions in hand, apologising for his daughter’s behaviour. He gifts her a wreath of dandelions and offers a jar of his homemade dandelion jam, extolling its health benefits and inviting her to try it in a salad. Together, they share tea with dandelion jam and laughter, and in the quiet evening, stroll to the park with a fresh issue of their favourite magazine. Sitting beneath their old lime tree, their conversation flows, and all worries melt away. For Taissa and Edward, the springtime brings sweet new beginnings—and the simple joys of dandelion jam. Thank you for reading, subscribing, and supporting my stories. Wishing you happiness in life!
Dandelion Jam The snow finally melted away; this year, the frost hadnt been harshjust a gentle, snowy winter. Yet, as...
After I Told My Wife That Her Daughter Isn’t My Responsibility, the Truth About Our Family Was Revealed
After telling my wife that her daughter wasnt my responsibility, the truth about our family came out For a long...
My Husband Refuses to Give Our Flat to Our Daughter: Should We Let Her Move In or Split the Proceeds Equally Between All Our Children?
The flat in question was left to my husband by his aunta modest place tucked right in the heart of...
She Didn’t Want To – But She Did: How Vasilisa’s Desperate Gamble Led to Love and Redemption in a Quiet English Village
Didnt Want To, But Did Lucy never really learned how to smoke, but she was convinced it helped settle her...