Весняний вітерець у невеликій, але затишній лікарняній палаті

В лікарняній палаті було тісно, але чисто, з великим вікном і злегка відчиненою кватиркою. Свіже весняне повітря проникало в приміщення, наповнюючи його ароматом наближаючої весни. Оксана лежала на ліжку і думала: «Чи доживу я до весни?…»

Двері в палату відчинилися, трішки скрипнувши, і на порозі з’явилися колишня свекруха Єлизавета Андріївна з золивкою Надією. Хоча їхній прихід був передбачуваним, він все одно приносив неприємні відчуття. Особливо через свекруху.

Оксана звично подивилася на них байдужим поглядом, порожнім і беземоційним, подумавши: «Цікаво, чи хоча б запитають про моє здоров’я чи одразу почнуть про квартиру розмову?» Але ці думки не рвали її серце: у душі вже давно все згоріло, а образи, у тому числі на свекруху, зникли, поступившись місцем страху перед майбутньою операцією. Чи витримає це серце? Прогнозів лікарі не давали і обіцянок не розсипали. Сьогодні збереться консиліум, на якому й вирішать. А поки що чекання результатів обстеження та рішення високопосадовців медицини.

Єлизавета Андріївна і Надія сиділи біля ліжка хворої з тужливими виразами на обличчях, які мали б означати співчуття. Вони ж не чужі люди, прийшли навідати… Але мовчали, мабуть, не знали, з чого розпочати цю душевну розмову.

Від Надії пахло дешевими парфумами, а від колишньої свекрухи, як завжди, тягнуло прянощами. Видно, вона щось пекла зранку.
– Ну ось, – обмовилася свекруха нарешті. – Я тобі тут пиріжок свіженький принесла і узвар з кураги зварила. Він добре для серця…
І знову я, а не ми. У своєму репертуарі. Напевно, Надія намовила її принести ці «ласощі». Оксана промовчала.
«Принесла і принесла. Давай ближче до справи», – промайнуло у неї в голові, і вона поглядом запросила до розмови.
– Оксанка, – почала нарешті свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що, незважаючи на твій розрив з Євгеном, ми завжди добре до тебе ставилися і, звісно ж, до онука Василька…
«О, як заспівала… А де ж ти була, любляча бабуся, коли я водила сина до психологів після того, як твій син його покинув і пішов в іншу сім’ю?!»
– … дуже жаль Василя, – продовжувала вона заучені слова, – кровиночку нашу. Правда, Надю? Чого ти мовчиш? – свекруха витерла сльозу, театрально промокнувши очі мереживною хустинкою.

Оксана не втрималася від усмішки, а слова свекрухи повисли в повітрі, не знайшовши відповіді. Зовиця сиділа з похиленими плечима, дивлячись кудись у бік. Але раптом подивилася на неї співчутливо і запитала:
– Як ти себе почуваєш, Оксано? Що лікарі кажуть?

Жінка мовчки розглядала їх скорботні фігури і знайшла лише суху відповідь: нічого поки що. Цю відповідь можна було віднести як до самопочуття, так і до слів лікарів.

– Я так переймаюся за Василька. Де він зараз? Я пропонувала Надії взяти відпустку і доглядати за ним, як ти на це дивишся? – продовжувала свекруха стурбованим голосом.

Оксана відвернулася до вікна. У лікарні вона вже кілька днів після нападу, а сина взяла до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його в садок, забирає, годує, купає. Дай їй Бог здоров’я! А він, напевно, стоїть вечорами у вікні і маму з роботи чекає…

А що буде з ним, якщо раптом… з нею трапиться найгірше? Ось і приповзли ці двоє, як коршуни, відчуйши швидку здобич. Оксані стало огидно, особливо набридла свекруха. Зрозуміло, що мовчазну і безвольну Надію привели сюди для більшої переконливості, мовляв, уся рідня разом у важку хвилину.

– Ми думали тут…, – продовжила було Єлизавета Андріївна, так само не віднімаючи хустинку від очей, – квартира твоя…

Але Надія сильно смикнула її за рукав і злегка відсунула плечем:
– Оксано, ти пробач нас, добре? Що раніше не прийшли, і про Васю не подбали. Егоїзм і байдужість. Я адже все життя під п’ятою, то у матері, то у чоловіка, тепер ось знову. Але я дійсно переживаю за вас і хочу допомогти…

Обличчя свекрухи скосило від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної, мовчазної доньки. Єлизавета Андріївна підвелася в повний зріст і заявила:
– Пішли, Надіє, поки ти зовсім не наговорилася до абсурду.

Надія продовжувала сидіти, тримаючи Оксану за руку.
– Їй треба відпочити і все обдумати, – не вгомонялася Єлизавета Андріївна. – Ми готові взяти опіку над Васею, якщо…

– Мамо! – трохи підвищила голос Надія. – Припини, я тебе прошу. І вийди, будь ласка. Іди вже до свого сина, до нього ж спішиш?

Оксана не могла повірити своїм вухам, що завжди покірна і мовчазна Надія могла звертатися до матері в такому тоні! Чи це артистизм досяг найвищої межі при думці про її квартиру у мальовничому зеленому куточку міста? Так, претендувати на неї вони могли тільки, якщо оформлять опіку над онуком і племінником.

Її колишній чоловік так і не розміняв їхню квартиру, у його нової дружини з прийомною донькою житлоплощі вистачало, щоб переїхати до неї з новенькою плазмою і тільки-но виплаченим автомобілем. Сина за весь цей час він жодного разу не відвідав. Дитина тужила за батьком, плакала – навіть після роботи з психологом. Оксана хвилювалася і зателефонувала йому якось:

– Може, забереш сина на вихідні? Погуляєте, поспілкуєтесь, – попросила вона, на що той холодно відповів:
– У тебе що, важлива зустріч? Іди з сином і не морочи чоловікові голову, нехай одразу знає, що ти з «багажем».

Оксана відключилась від розмови і розплакалася. Вася заспокоював її, гладив по голові і обіцяв добре себе вести, від чого її серце ще більше розривалося на шматки.

Після цього зателефонувала свекруха і тоном знiщата заявила, що пора б Оксані змиритися і не турбувати сина дзвінками і хитрощами. Цим вона нічого не доб’ється. Усі ці спогади вихором пронеслися в її голові, і тут вона почула:
– Пішли, Надіє! Дай їй відпочити і все зважити…

Тут вже Оксана не витримала і відповіла:
– Що зважити? Як квартиру вам відписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Васією є кому доглянути, якщо що…

Єлизавета Андріївна була трохи здивована, але тут же наставила вказівний палець угору і пролетіла:
– Як була невдячною, так і залишилася! Не жалкуй, дивись.

Вона глянула дочці на вихід і швидко вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Але Надія не зрушила з місця, так і сиділа поруч з похиленими плечима. Оксана відвернулася від неї, і тоді та знову заговорила:
– Знаєш, я тобі не ворог, Оксано. І у мене для тебе є серйозна пропозиція. Після аварії, коли загинув мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще у нас є будинок в селі. Чоловік завжди його здавав і говорив: як тільки народиться дитина, ми туди переїдемо. Мама про нього не знає, дитина так і не з’явилася, і чоловіка більше немає.

– І що? – запитала Оксана. – Яке це має відношення до мене?

– Будинок великий, з усіма зручностями, Оксано. Ось ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переїдемо? А наші квартири здаватимемо. Я допоможу вам з Василем, тобі ж одній важко буде, розумієш? Я дійсно хочу допомогти, а мама не знатиме, де ми.

Оксана здивовано дивилася на свою колишню золовку.

– Ти не подумай, я не прошу офіційного опікунства, просто по-людськи хочу допомогти. Подумай, добре? Я більше не можу з нею, вона ненавидить усіх окрім сина. А його нову дружину ще більше ненавидить, ставиться до неї гірше, ніж до тебе…

Але тут в палату увійшов лікар з радісним виразом обличчя і сказав:
– Ну що, Оксано Іванівно! Все не так погано у вас. Консиліум завершився, завтра вас ще професор Семигін подивиться, і будемо вирішувати, як вас далі лікувати. Операція на даній стадії не потрібна. Серце справляється, і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки і не переживайте. Стреси виключіть!

Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.

Вони обнялися, як дві сестри, а Оксана заплакала, голосно, з риданнями, як у дитинстві. Їй здавалося, що велика важка плита, яка давила на її серце, раптом звалилася й звільнила подих, душу від страху і серце від виснажливого болю…

Надія гладила її по спині і тихо говорила:
«Все буде добре тепер, все буде добре, ось побачиш…»

А в дверях стояла Єлизавета Андріївна з хустинкою в руках, нетерпляче пересувалася з ноги на ногу і думала:
«Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом з квартирних питань… Треба зателефонувати, скасувати зустріч».

Незабаром Оксана повернулася додому, а Надія вже займалася пошуком квартиронаймачів, не посвячуючи матір у свої плани. Справляться вони, не чужі ж люди…