Вічна мама: Чоловік, що ніколи не виріс

Ярослав так і залишився маминим хлопчиком — навіть ставши дорослим чоловіком.

Коли я нарешті вирішила вийти заміж, мені було вже за тридцять п’ять. Я не поспішала — не хотіла кидатися в обійми першого-ліпшого. Хотілося щирого, глибокого, усвідомленого почуття, як у гарних мелодрамах: взаємність, тепло, підтримка. І, якщо чесно, мені самій жилося цілком комфортно.

У мене була престижна робота, непоганий заробіток, а за плечима — десятки країн, які я встигла відвідати завдяки відрядженням. Кожні вихідні я проводила з подругами — у кнайпах, на вилазках за місто, у спонтанних подорожах. Усе було на своїх місцях. Аж поки рідні не почали набридати: «Коли вже вийдеш заміж?», «А нам онуків не хочеш подарувати?», «Скоро вік не той…».

Та й подруги, мов на зло, одна за одною почали виходити заміж. Ще кілька років тому ми мріяли про волю і незалежність, а тепер вони вже готують борщі й пелюють дітей. А я залишилася сама.

На роботі давно проявляв до мене інтерес мій колега — Ярослав. Ввічливий, шляхетний, приємної зовнішності, трохи старший за мене. Але ніколи не був одружений. І саме це й насторожувало. Чоловік під сорок, а все сам — чи не дивно?

Та Ярослав запевняв, що зовсім не уникав шлюбу. Навпаки — завжди мріяв про родину, дітей, затишний дім. Мовляв, просто не зустрічав «ту саму».

Коли вчергове він запросив мене на каву, я подумала: чому б і ні? Усе ж збігається — симпатія є, спілкування приємне, людина надійна. І я сказала «так». А за кілька місяців ми розписалися.

Весілля було скромним, але щирим. І саме тоді я нарешті зрозуміла, чому ніхто до мене не зміг «прибрати» Ярослава до рук.

Відповідь — його матір.

А точніше — хвороблива прив’язаність Ярика до неї. Цей дорослий, на перший погляд, чоловік, виявився типовим маминим синочком.

Спершу ми жили в її квартирі в центрі Черкас. Вона, м’яко кажучи, не давала нам дихати. Без її думки не приймалося жодне рішення: від кольору постільної білизни до того, що я готувала на завтрак. Кожен крок — під контролем. А Ярик? Він погоджувався. Він слухався. Він боявся її зачепити навіть словом.

Коли я намагалася хоча б обговорити з ним тему окремого житла, він умирав, мовчав, уникав розмов. Лише після довгих прохань ми оформили іпотеку та переїхали до нової, світлої квартири.

Але, на жаль, фізична відстань не означала свободу.

Ярослав продовжував жити за вказівкою матері. По вихідних — до неї на обід. Кожен його крок супроводжувався дзвінком: «Мамо, а як ти вважаєш?..» Навіть лампочки він купував, лише якщо мама сказала, що ті — добрі. Навіть букет квітів я отримувала лише тоді, коли вона нагадувала, що дружину треба радувати.

Спочатку я закривала на це очі. Особливо коли наші діти були ще зовсім маленькими, і я тимчасово не працювала. Я розуміла: чоловік старався, заробляв, а мати для нього — авторитет.

Але час йшов. Я повернулася на роботу, у звичний ритм, до своїх проєктів. І все гостріше відчувала, як мені стає важко поруч із цим чоловіком, який не здатний прийняти жодного рішення самостійно.

Я втомлювалася не стільки від роботи, скільки від цієї постійної залежності: «а мама сказала», «мама радить», «мама вважає…». Матір стала зайвою в нашому шлюбі.

Я знову стала фінансово незалежною. Могла забезпечити себе й дітей. І все частіше ловила себе на думці, що Ярослав — не чоловік, а ще одна дитина. Тільки не мила дитинка, а вперта, інфантильна доросла людина, приклеєна до маминої спідниці.

І ось тепер я на роздоріжжі. Зберігати родину заради дітей, робити вигляд, що все гаразд? Чи зберегти себе, свій спокій і піти?

Дівчата, хто був у такій ситуації — порадьте. Що ви обрали? Чи варто боротися за родину, де один із подружжя давно віддав своє серце іншій жінці — хоч би й матері?