Віддала сина, щоб урятувати себе — а він врятував її через 20 років

Вона стояла у лікарняному халаті, сором’язливо прикриваючи руками свій великий дев’ятимісячний живот, і шепотіла, захлинаючись від сліз: “Вони мене вб’ють… проклянуть… мене і його… спочатку мене, потім…” Її заплакані очі боялись зустрітися з поглядом лікарки. Юна, майже дитина — 16? 17? — сільська дівчина, ледь закінчивши школу, тремтіла від жаху. Лікарка дивилася строго, але всередині все рвалося. Скільки таких вона бачила? Десятки, сотні. І кожна історія — як ніж у серце.

“Забери його, не кидай”, — лікарка умовляла її годинами, то м’яко, то суворо. Хлопчик народився здоровим, з живими великими очима, розумним поглядом. Гарний, міцний. Дівчина здалася — забрала. А через чотири місяці повернулась. У приймальному відділенні майнув її силует, і серце лікарки стиснулося — щось не так. Вона увійшла, тихо простягнула сплячий згорток. Обличчя скривлене від болю, на чолі — темна вена, щелепи стиснуті. Жодного слова. Лише рішучість в очах.

Малюка взяли того ж дня. Чудова пара — 15 років без дітей, вимолили сина. А незабаром у них народилася дочка. Щастя прийшло в їх дім, як весна після довгої зими. Діти зростали, сміх наповнював кімнати, батьки не могли натішитися. Старший син закінчив школу, вступив до медичного університету. Відмінник, гордість родини. Життя здавалося ідеальним — аж поки не сталася біда.

Мама захворіла. Печінка зруйнована на 90%. Вчора вона сміялась, а сьогодні лежала, згасаючи, — тінь тієї квітучої жінки, що була господинею дому. Сльози, тиша, страх замінили радість. Родина чіплялася за надію, але лікарі лише розводили руками. Того холодного зимового дня в кабінеті головного лікаря зібрався консиліум. Професори сперечалися, голоси гриміли. У центрі сидів молодий хлопець — напружена вена на чолі, стиснуті щелепи, погляд сталевий. “Я готовий. Зараз”.

Його печінка підходила на 99%. Не рідній дочці, не родичам — йому, прийомному сину. Тому самому хлопчику, якого двадцять років тому віддала юна дівчина. Він віддав 60% печінки, щоб врятувати маму — ту, що стала йому справжньою. Десятигодинна операція, дні у реанімації, і вони вижили. Обоє.

Тепер вони знову збираються за столом — гучно, весело, з любов’ю, якої вистачить на покоління. Я дивлюся на брата і тітку, на їхні усмішки, і думаю: хто кого врятував? Вона його, відмовившись тоді? Чи він її, лігши під ніж? А може, це доля поєднала їх через біль і сльози, щоб показати, що любов сильніша за все? Їхня історія — як дзеркало: дивишся і бачиш те, що втратив. І хочеться повернутися до початку, щоб зрозуміти ще раз…