Відгукнулась на пропозицію

**Щоденниковий запис**

Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на її сиві волосся, акуратно зачесані в зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.

— Маріє, ну що ти там завмерла? — покликав її Іван Петрович, заходячи в кімнату. — Сніданок холодніє.

Вона не обернулася. У відбитті скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а все ще доглядає за собою. Волосся хоча й пореділо, але акуратно зачесане. Штани відпрасувані, черевики начищені.

— Чую тебе, Ванечку, — тихо відповіла вона.

Іван Петрович підійшов ближче, став поруч.

— Про що задумалася?

— Та нічого, дрібниці. Сон приснився дивний.

Марія Степанівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А біля метушилася мама, поправляла фату, примовляла щось ласкаве. Прокинулася з мокрими очима.

— Який сон? — Іван Петрович взяв її за лікоть, повернув до себе.

— Весілля наше приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Красиве.

Чоловік нахмурився.

— Що значить «не таке»? Нормальне в нас було весілля.

— Нормальне, — погодилася Марія Степанівна, але голос звучав утомлено.

Їхнє весілля минуло у ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Іван Петрович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фото вона усміхається, але очі якісь порожні. Ніби це не її обличчя.

— Іди снідати, — сказав Іван Петрович. — А то запізнишся на роботу.

Марія Степанівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальний зал, абонемент, картотеки. Тиша і спокій. Іван Петрович спершу заперечував — навіщо жінці працювати, він сам прогодує. Але вона наполягла. Хотілося бути серед людей, серед книжок. Удома ставало душно.

Сніданок минув мовчки. Іван Петрович читав газету, зрідка коментував новини. Марія Степанівна їла вівсянку, думала про своє. За вікном шумів дощ.

— Ввечері заїдемо до Олега, — сказав чоловік, не підводячи очі від газети. — Він телефонував, запрошував на вечерю.

— Добре.

— Оленка, мабуть, щось смачне приготувала. Знаєш, як у неї виходить.

Олег — їхній єдиний син. Одружився три роки тому на Олені, дівчині тихій і господарській. Марія Степанівна любІ вперше за багато років вона зрозуміла, що цього разу її «так» було вибором серця, а не голосу розуму.