Відлуння таємниць: сімейна драма у великому місті

**Відлуння таємниць: родинна драма у великому місті**

Василь Олексійович із дружиною Ольгою поїхали до Львова, щоб відвідати доньку. Вже біля під’їзду, де мешкала їхня Соломія, Василь помітив, як хвилюється дружина.
— Олю, що таке? — спитав він, пильно дивлячись на неї.
— Та ні, просто Соломію давно не бачили, ось і накатило, — спробувала посміхнутися Ольга, але голос їй тремтів.

Вони піднялися до квартири доньки. Василь рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
— Дивно, невже нема вдома? — пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.
Замок клацнув, двері повільно відчинилися, і Василь завмер, приголомшений побаченим.

***

Батько стояв, багровіючи від гніву, обличчя палало. Ольга схопила його за руку, благаючи:
— Василю, заспокойся, прошу! У тебе ж тиск! Давай просто поговоримо із Соломією!

Але Василь різко вихопив руку, його голос став низьким, грізним. Соломія, стоячи в дверях, відчула, як по спині пробіг холодок — батько ніколи так на неї не дивився.
— Відпусти, Олю! Годі мене тримати! Раніше треба було не мене, а нашу доньку тримати!
— Василю, любий, ну прошу! — Ольга переводила погляд із чоловіка на доньку, не знаючи, як розрядити обстановку.

Півроку тому Василь переніс гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватися. Але вчора він раптом заявив:
— Збирайся, Олю. Місця собі не знаходжу. Три місяці одні відговорки, а сама до нас не їде. Не просто так це. Ти ж мати, чого мовчиш?

Ольга й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала занадто багато. Разом із Соломією вони приховували правду від Василя, сподіваючись усе владнати. Думали, потім зізнаються, він пожуриться, але все вже буде добре. А тепер — що казати, що робити?
— Вона просто втомилася, навчається, підробляє, обіцяла скоро приїхати, ти ж її знаєш, — лепетала Ольга, але Василь уже надягав пальто.

Він схопив гаманець, ключі, телефон, забрав у дружини її мобільний:
— І не наважуйся її попередити! Я батько чи хто? Бачив я, як вона влітку перед дзеркалом крутилася, то боком стане, то волосся розпустить, за вухо поправить. А про кого — мовчить! Значить, щось не так. Їдемо до неї!

У дорозі Ольга намагалася щось пояснити в електричці, але махнула рукою:
— Ти поспішаєш, Соломія сама хотіла все розповісти, коли все владнається. Не хотіла тебе хвилювати через тиск.
— Олю, годі про тиск! Я батько, хочу знати, що з моєю донькою! В мене передчуття недобре! — відрізав Василь.
— Гаразд, дзвони в двері, — зітхнула Ольга, стискаючи його руку.

Двері відчинилися не одразу. Соломія, схоже, зазирнула у вічко й вагалася. Але все ж відчинила — не залишати ж батьків за порогом.
— Я так і знав! Соломіє, хто він? Від кого дитина? Чому ти від нас приховувала? — голос Василя тремтів від болю й гніву.

Він вийшов на сходовий майданчик і впав на сходинки, хапаючись за серце.
— Тату, ну навіщо ти сів там? Тату, повернися! — Соломія з помітним животиком виглядала збентеженою й безпорадною.

Його дівчинка, його гордість, поїхала вчитися, вступила на бюджет, а тепер… Що тепер? Василь ковтнувВасиль підвівся, обтер сльози доньки і мовив: “Не бійся, доню, ми з тобою — разом і все подолаємо.”