Відпусти мене

Відпусти мене

Іноді Наталка зупинялася. Завмирала на місці, потім різко оберталася і вдивлялася в темряву опухлими заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

*****

Наталка думала про свою кицьку всюди: в порожній квартирі, на вулиці, в переповненому маршрутному таксі, сидячи за комп’ютером в офісі чи стоячи в черзі біля кавового автомата.

Не переставала думати і тоді, коли заходила в крамницю за продуктами і виходила з неї з важкими пакетами в руках.

Іноді їй навіть здавалося…

…що вона її бачила. Бачила!

Білий пухнастий хвіст Сніжинки миготів перед очима і швидко зникав за рогом будівлі чи махав їй привітно, визираючи з-за найближчої лавки.

Ах, яке це щастя: бачити. Бачити ту, без якої вона не могла жити. Ту, яка завжди була поруч.

У такі моменти в погаслих очах жінки з’являвся вогник надії.

Маленької, майже примарної, але надії. Раптом все, що ВІДБУЛОСЯ, це не насправді?

Хотілося вірити в це.

Але це було лише мить.

Мить між минулим і майбутнім. Минулого, яке не повернути, і майбутнього…

…яке ніколи не настане.

Як не старалася вона знайти свою улюблену “блондинку” в безкінечних сірих буднях, нічого у неї не виходило, і сльози наверталися на очі.

Великі, гарячі краплі стікали по щоках, забираючи з собою сум, біль і останню надію.

— Наталочко, ну не можна так! – казали їй подруги. – Відпусти її!

А вона не могла відпустити.

Як можна відпустити того, кого любиш? Як?! Відпустити – це значить забути? Забути?! Ви у своєму розумі?

Вона пробувала, старалася, але нічого не виходило. Бо не могла забути.

Як забути, якщо вона думає про неї щодня?

Єдине, що вона хотіла забути і назавжди викреслити з пам’яті – це…

…той самий день, коли Сніжинки раптом не стало.

Так, її кицька була дуже немолодою і хворіла останнім часом, але вона не думала, що це станеться так швидко. Не була до цього готова. Та хіба можна до такого підготуватися?

Ті, хто готується – вони готові відпустити. А вона не хотіла відпускати. Не могла.

І абсолютно все одно їй було, що думали про неї подруги, і що казали за її спиною колеги, крутячи пальцями біля скроні.

Все пізнається в порівнянні. А їм, друзям і колегам, не з чим було порівнювати.

Можливо, з часом, потім щось зміниться. Але зараз… ще занадто сильною була біль і…

…дуже живі й кольорові картинки малювала її змучена уява.

Вона прокидалася вранці і бачила, як Сніжинка лежить поруч, біля її ніг: серце відразу починало битися сильніше, швидше, от-от вискочить з грудей. Але коли Наталка намагалася дотягнутися до кицьки рукою, то наставала реальність і усмішка зникала з обличчя.

Від такої реальності можна зійти з розуму.

І Наталка зійшла б, якби не уява, яка поспішала малювати інші картинки в її голові.

Ось Сніжинка граційно йде по полиці з книгами, стрибає на підлогу, біжить у сусідню кімнату…

Ось вона вже лежить на підвіконні, вилизуючи свою білу шерсть і усміхаючись сонечку, яке безцеремонно зазирало у вікно, щоб разом із Наталкою помилуватися Сніжинкою.

Яка ж гарна вона була: натуральна блондинка. Жодної темної плямки.

Лише невеликі “веснянки” красувалися на її милій мордочці, але вони зовсім не псували цей ідеальний образ. Навпаки, робили його ще більш чарівним.

Зі своєю кицькою Наталка прожила довгих 15 років.

Це багато. Дуже багато. Майже ціле життя, тільки в зменшеному масштабі.

За цей час стільки всього сталося в її житті: і хорошого, і поганого.

Іноді їй здавалося, що все…

Немає більше сил піднятися.

І руку подати нікому. Але раптом підбігала Сніжинка і допомагала встати. Вона проникавала в найглибші закутки душі і щось ворушила там своїм розміреним мурчанням.

Допомагало.

Наталка вставала і жила далі. Бо було для чого і заради кого. А тепер? Навіщо їй жити тепер?

Вона сиділа на лавці і плакала. Тихо плакала, відвертаючись у бік щоразу, коли повз проходили люди. Щоб не задавали їй зайвих питань.

А поруч із нею сиділа Сніжинка. Притискалася до неї всім тілом і муркотіла, намагаючись заспокоїти свою господиню.

Колишню господиню, бо…

…її, кицьки, вже немає в цьому світі.

Але до веселки вона дістатися не змогла. Тому Наталка її не відпускає. Не може відпустити.

“Відпусти мене” – нявчала вона.

“Я не можу!” – плакала Наталка, звертаючись не до когось конкретно, а до того, що її в даний момент оточувало:

дерев, що безмовно стоять, хмар, що неспішно пливуть по синьому небу, сонця, що ховається за горизонт.

Так і сиділи вони вдвох на лавці до пізньої ночі. Тільки якщо Сніжинка бачила і чула свою господиню, то Наталка лише відчувала її присутність. Але навіть це багато чого вартувало.

Загорнувшись у вечірню прохолоду, Наталка відчувала, як ноги в легких босоніжках замерзли, а от колінам чомусь було тепло. Саме на них зараз сиділа Сніжинка, опинившись між двох світів.

Між тим світом, куди їй вже ніколи не повернутися, і світом, в який вона не може потрапити.

Ні, Сніжинка не звинувачувала господиню в цьому. Як могла вона її звинувачувати в чомусь?

Як можна звинувачувати людину, яка любила її більше життя, яка дала їй життя, коли інші люди залишили її, безпорадне кошеня, помирати на вулиці?

Ех, якби можна було прожити ще одне життя, Сніжинка знову готова була пройти через біль і страждання, щоб Наталка її врятувала. Щоб бути знову з нею.

Але хіба так буває?

Жінка встала і пішла додому. А кицька бігла слідом за нею на певній відстані.

Іноді Наталка зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко оберталася і вдивлялася в темряву своїми опухлими і заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

Вона зайшла в квартиру, направилася в спальню і лягла на ліжко, а її улюблена кицька в цей момент лягла поруч із нею, в ногах. І Наталка знає, що вона поруч… Знає і не хоче відпускати.

Мабуть, це могло б тривати довго. Дуже довго. Але час лікує.

Ні, не зцілює повністю, але стає легше. Це нормально. Так і має бути.

Навіть втрачаючи близьких, рідних, коханих, треба йти вперед. Така ось доля тих, хто залишився жити.

Пам’ятати…

Пам’ятати і бережно зберігати ті самі спогади, просочені наскрізь любов’ю і щастям.

Поступово біль втрати притупилася, Наталка вже не думала про кицьку кожну хвилину. Навіть кожного дня не думала. Згадувала лиш іноді. Зазвичай, коли гуляла вечорами у дворі свого дому.

А Сніжинка… Вона все менше і менше відчувала “земне тяжіння”.

Ще зовсім трохи, і вона опиниться на веселці. Звідти вона зможе і далі спостерігати за своєю господинею, радіючи кожному її успіху і сумуючи разом із нею за невдачами.

Вона завжди буде поруч. Просто потрібно відпустити. Ці правила не нами були придумані і не нам їх порушувати. Треба просто вірити і…

…пам’ятати.

Все інше візьмуть у свої руки небеса. Їм видніше, як має бути.

Наталка відпустила Сніжинку, і вона пішла, навіть не встигнувши попрощатися. Але ця подія запустила величезний невидимий маховик під назвою “кругообіг речей в природі”.

Одного разу Наталка сиділа на лавці, милуючись першою зірочкою на небі, і почула вимогливе нявчання під ногами. Опустивши голову, вона побачила кошенятко.

Біле. З блакитними очима-бусинками і рудими плямками на мордочці.

Вона дивилася і не вірила своїм очам. Ні, звичайно, вона розуміла, що це не її Сніжинка.

Але це кошеня було дуже схожим на неї, коли вона ще маленькою була.

Невже можливо, щоб одні й ті самі кицьки народжувалися заново?

«Чи це просто збіг?» – думала Наталка, взявши кошеня на руки, і ще раз здивувалася, коли зрозуміла, що це дівчинка.

Трапляється так чи ні, збіг це чи не збіг, ніхто точно не знає. Але чи так це важливо насправді?

Невже, якби у цього білого кошеняти не було “веснянок”, Наталка не звернула б на нього уваги? Звернула б!

В житті рано чи пізно все повторюється, і той, хто ПАМ’ЯТАЄ, той ніколи не пройде повз…

…того, що призначено йому долею.

От і Наталка не пройшла повз.

Вона забрала кошенятко додому і подарувала йому таку ж любов, як дарувала колись своїй кицьці.

А назвала цю чудову малечу Сніжкою.

Знову тоді наповнилася Наталчина квартира звуками. Звуками радості і щастя.

А самій Сніжинці було байдуже, як її називають: в минулому житті вона була Сніжинкою, в цьому – Сніжкою. Чи не все одно? Головне, що її мрія здійснилася!

Тепер улюблена господиня знову буде дарувати їй тепло і любов, як колись, а вона знову буде ділитися з нею частинкою себе. Як прекрасний цей світ, і життя прекрасне теж. Головне пам’ятати…