З життя
Відразу ж зажили на повну.
Олексій з Уляною, ну, просто відразу стали жити добре. Полюбили одне одного. Весілля гарне справили. І з першого ж дня – у своєму домі. Олексій його разом з батьком звів. Дім вийшов високий, міцний такий, з великими вікнами, що дивилися на подвір’я та вулицю. Подвір’я просторе, трохи нахилене, з клумбами-квітами. А ззаду будівлі для худоби й чималий город, що простягався рівними грядками туди, де сонце вставало.
Господарям трохи за тридцять, а в них уже шестеро малюків у хаті та подвір’ям метушаться. І це теж – правильно.
Та ось раптом молодша сестра Олексія, Вірка непутяща, яка жила у сусідньому селі і щороку народжувала від кого не знати, запила – і не прокинулася одного ранку після чергової ночі гулянь.
Що тут балакати? Олексій зібрався. Поїхав. Уляна ж куди від дітей і від господарства? Поховав. Усе як треба, по-людськи. І додому приїхав.
Стоїть на порозі, а попереду руками чотирьох племінників із племінницями обіймає. Найменшому, Вовчику, чотири.
Уляна на стілець сіла в мовчанні і дивиться. І діти теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?
Уляна руки фартухом обтерла та й каже:
– У мене ж і солі не вистачить, щоб борщ для всієї орави посолити.
– А ми його, це, і несолоним похлебаємо, – відповідає Олексій дружині. А сам усміхається.
Ну і Уляна усміхатися стала. А що їй робити?
Двоюрідні ж кинулися до новоприбулих і стали роздягати–розкутувати їх.
Нормальна така родина вийшла, коли діти перемішалися всі. І головне не багато-то їх вийшло: всього десять на такий дім просторий.
Це вже потім, в кінці наступного літа, через їхнє село як буря промчав циганський табір. Полихнув вогнем, все на своєму шляху зметаючи. Після тієї бурі багато господинь недорахувалися кольорових килимків, вивішених на паркани для сушки, кур і качок. А в Свиридових навіть порося з заднього двору поцупили!
Тільки Олексія з Уляною цигани з приплодом залишили.
Увечері Уляна на ґанок вийшла, а там – згорток з червоної тканини. Вона навіть одразу не зрозуміла, що це, бо тканини мовчали собі тихо і – все.
Коли в хаті вже розкрила на столі – всередині хлопчик засмаглий. Та гарнесенький такий. Лежить, крекче і оченятами антрацитовими всіх навколо розглядає.
Олексій через плече дружини зазирнув і сказав тільки:
– А що? Нормально. Тепер у нас у родині чоловіків на одного більше буде, ніж жінок. Та й наш білий колір розбавить чорними кучерями.
А Вовчик, найменший до цього, за край столу взявся, підтягнувся, розглянув молодшого брата і каже:
– От нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани покрали різне, а нам так навіть Василька в подарунок залишили!..
І засновигали всі разом, заметушилися. Почали новому брату життя влаштовувати.
Що ж далі розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Олексій от тільки раз за разом стіл у хаті в довжину нарощував. Як черговий син чи донька в школу йде, треба ж і йому десь уроки робити. І робили. І старалися. І в домі всі все разом робили.
Коли одного разу в школі на зборах учителька заговорила про труднощі підліткового віку, Олексій з Уляною (вони завжди разом на батьківські ходили) перекинулися поглядами і засоромилися обидва, бо всі ці труднощі пропустили. Залишалося тільки Василька не впустити.
А як його впустиш, якщо все, як треба? У школі – справний. У домі він у свої чотирнадцять всю чоловічу роботу робить і всім іншим допомогти намагається.
Спокійно, чемно дочки заміж повиходили і до чоловіків прилаштувалися. Хлопці теж поженилися і кожен у своїй хаті жити став.
Василько в армії відслужив і до старих повернувся. Хотів у місто їхати, далі вчитися – який там. Кожного літа повен двір онуків, Василькових племінників.
А він чекає усіх, як заморських принців. Готується…
Гойдалку на подвір’ї поставив. А для малих пісочницю влаштував. У неї ж відрами з річки піску промитого натягав. Ближче ж до паркану, для малечі, кому ще на річку не можна, басейн викопав–влаштував. Туди зранку шлангом води пускав, щоб нагрілася, щоб діти носами не шмаркали. А в сільмазі купив уточок–дельфінчиків, щоб прям зовсім на море було схоже.
Так вся ця орда кожного літа не до діда з бабою їхати збиралася, а до дядька Василька.
А він сядить на корточки біля воріт, зарослий майже під самі очі чорним щетиною, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, каааак розкине руки на всю ширину, та як полихне усмішкою своєю солодкою, так біжать до нього дітлахи стрімголов, туляться, тулляться до колючих щік, а самі в вухо намагаються прошепотіти: «Ти, дядьку Васильку, чекав мене?»
Він же цілує кожного й обов’язково відповість: «Ще як чекав! Більше всіх!..»
Але найвище щастя трапляється ввечері, коли посуд перемитий, діти накупані і потрібно спати йти.
Діти, всі без винятку, затаїлися і чекають. Встає дядько Василько тоді і каже гучним голосом:
– Нуууу… хто сьогодні зі мною ночувати на сіновал іде?..
І тут галасують всі. Галасують, мабуть, так, як раніше «ура» на демонстраціях кричали…
Вранці вже, зовсім рано, бабка Уляна піде на сіновал, щоб перевірити, чи не знесла якась блудлива курка там яйце, і побачить: прямо в середині розстелений величезний тулуп і спить на ньому цілком щаслива гарна людина. А навколо, як курчата, дітлахи до нього притискаються – до обличчя, рук, ніг. І сплять всі. Всі дванадцять.
А що?
В Олексія з Уляною вже одинадцять онуків народилося…
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...