ВІКОВИЙ ВЧИТЕЛЬ ЗАПЛАТИВ ЗА СТРАВУ ХЛОДНОМУ ХЛОПЦЮ – ХЛОПЕЦЬ ВІДДЯЧИВ ЙОМУ СЕМЬ РОКІВ ПОЗА ПІСЛЯ

У шкільній їдальні стояв гомін: сміх учнів, лязгання підносу, шипіння автомата, що відмовлявся приймати чергову гривню. Це був звичайний морозний грудневий день у Ліцеї ім. Лесі Українки. Діти юрмилися за столами, ділилися перекусом, жартували.

Та вчитель Ковальчук дивився не на них.

Його погляд спинився на хлопцеві біля автомата — самотньому, тремтячому під поношеною кофтою. Він нервово перебирав монети, уникаючи поглядів. Щось у його постаті, у цих згорблених плечах, торкнулося серця старого педагога.

— Перепрошую, юначе, — покликав Ковальчук, підіймаючись зі столика.

Хлопець завмер. Обернувся повільно, насторожено. Великі очі, виразні та тривожні, лише на мить зустрілися з поглядом вчителя, потім знову опустилися до підлоги.

— Мені бракує товариства, — додав Ковальчук, тепло усміхаючись. — Сідай, будь ласка.

Хлопець вагався. Голод і гордість вели бій на його обличчі. Але через хвилину голод переміг. Він кивнув і пішов за вчителем.

Ковальчук замовив додаткову порцію борщу, бутерброд і гарячий узвар. Без зайвої уваги, просто поставив перед хлопцем, ніби це дрібниця. Той прошепотів «дякую» і почав їсти, наче не знав гарячої їжі цілісінький тиждень.

— Як тебе звати? — запитав Ковальчук, смакуючи каву.

— Віталій, — відповів хлопець між шматочками.

— Дуже приємно, Віталію. Я — Ковальчук. Колись викладав тут, тепер вже на пенсії. Лише час від часу допомагаю з заняттями.

Віталій кивнув. — Я не навчаюся тут.

Ковальчук підняв брови. — Отак?

— Проходив повз. Шукав, де зігрітися.

Правда зависла між ними, важка, але нерозказана. Ковальчук не став розпитувати. Лише посміхнувся. — Завжди радий поділитися з тобою обідом.

Трохи побалакали. Ні про що важливе. Просто щоб розігнати тишу. Коли трапеза закінчилася, Віталій підвівся.

— Дякую, пане Ковальчук, — промовив він. — Я цього не забуду.

Вчитель знову усміхнувся. — Бережи себе, сину.

І Віталій вийшов із їдальні.

***

СІМ РОКІВ ПІЗНІШЕ

За вікном старенької хрущовки на вулиці Шевченка вив вітер. Ковальчук сидів біля вікна, закутаний у светр, з ковдрою на колінах. Обігрівач зламався ще кілька днів тому, а господар ігнорував його дзвінки. Руки, колись тверді, як крейда на дошці, тепер тряслися від холоду та років.

Життя текла повільно. Родичів поруч не було. Лише мізерна пенсія та рідкісні відвідини колишніх учнів.

Дні тяглися. Ночі — ще довше.

Раптово хтось постукав у двері. Відвідувачів у нього було небагато.

Він важко підвівся, плентаючись у шльопанцях по потертому лінолеуму. Коли розчинив двері, очі йому здригнулися від здивування.

На порозі стояв високий юнак у теплому пальті. Волосся акуратно зачесане, в руках — великий кошик.

— Пане Ковальчук? — голос трохи тремтів.

— Так? — вчитель примружив очі. — Ми знайомі?

Юнак усміхнувся. — Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Я не був вашим учнем, але сім років тому ви купили обід змерзлому хлопцеві в їдальні.

Очі Ковальчука розширилися.

— Віталій?

Той кивнув.

— Твоя ж мати… — Ковальчук відступив. — Заходь, будь ласка!

Віталій увійшов і відразу ж здригнувся від холоду. — У вас немає опалення.

— Так, хотів подзвонити… — вчитель махнув рукою.

Віталій поклав кошик на стіл і дістав телефон. — Не хвилюйтеся. У мене є майстер. Приїде за годину.

Ковальчук хотів заперечити, але Віталій перебив його твердим, але лагідним тоном:

— Ви колись сказали мені берегти себе. Тепер моя черга подбати про вас.

У кошику були свіжі продукти, теплі рукавички, шкарпетки, новий електроковдра та листівка.

Руки вчителя тремтіли, коли він її відкрив.

«Дякую, що побачили мене, коли ніхто інший не бачив, — стояло там. — Ваша доброта змінила моє життя. Я хочу повернути її — не сьогодні, а завжди.»

Сльози навернулися на очі Ковальчука.

— Я ніколи не забув той обід, — тихо промовив Віталій. — Я був бездомним, наляканим, голодним. Але ви поставилися до мене, як до людини. Це дало мені надію.

Ковальчук ковтнув грудочку в горлі. — Як ти жив усі ці роки?

— Незабаром потрапив у притулок, — пояснив Віталій. — Допомогли встати на ноги. Вступив на юрфак, отримав стипендію. Нещодавно закінчив університет і вже працевлаштувався.

— Це дивовижно, — прошепотів Ковальчук.

Віталій усміхнувся. — Я вас довго шукав. Колишні вчителі підказали, де вас знайти.

Вони сиділи довго, балакали, сміялися, немов давні друзі. Коли приїхав майстер, Віталій одразу розрахувався. Організував прибирання раз на тиждень і доставку продукТого вечора, коли Віталій попрощався, Ковальчук стояв біля вікна і дивився, як сніг тихо падає на вулицю, відчуваючи, що його серце, так саме, як і його дім, нарешті зігрілося.