«Він — батько лише для однієї з двох доньок. Але хіба в нашої крихітки немає серця?»

Він — батько лише для однієї з двох доньок. Але ж у нашої дитини теж є серце…

Коли я виходила заміж за Дмитра, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу попередив, що ніколи не покине свою дитину й допомагатиме їй, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже дитина не винна у тому, що у батьків не склалося. Я не протестувала, не ревнувала, не втручалася — думала, що чоловік, який піклується про свою доньку, буде таким самим батьком і для нашої майбутньої.

Але все вийшло інакше.

Коли в нас народилася Софійка, я з радістю думала, що тепер він зможе ділити любов на двох. Він справді багато працював, брав додаткові замовлення, щоб забезпечити нас. Але увага… вся увага йшла туди, до іншої родини. Кожної неділі — він їхав до старшої доньки. Подарунки, прогулянки, кіно, кафе, фото в соцмережах із хештегами “найкраща дівчинка у світі”. А наша Софійка? Вона з батьком майже не спілкувалася. Йому, мабуть, було нудно з немовлям. Він виправдовувався втомою, казав, що їй ще рано, що потім, коли підросте — вони будуть грати, читати, проводити час разом. Я вірила. Сподівалася. Терпіла.

Але час ішов, а нічого не змінювалося.

Коли старша донька пішла до школи, Дмитро став давати більше грошей на її утримання. Я тоді вже теж вийшла на роботу, і це не било по бюджету. Але потім почалися дзвінки. Оксана — старша — сама почала просити. Спершу — новий телефон, потім — модні кросівки, далі — косметика, планшет, поїздка на море. Колишня дружина, до речі, ніколи нічого у нього не вимагала. Я не можу її за це звинувачувати. Але дівчинка дуже швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він відчував провину. Мабуть, за те, що пішов із її життя. І намагався її “купити”.

Колишня дружина навіть кілька разів сварилася з ним. Казала, що він розпестить дитину, що любов не заміниш подарунками. Але Дмитро лише махав рукою: “Я мушу хоча б так загладити провину”. Але перед нашою донькою він чомусь провини не відчував. Хоч часу з Софійкою він не проводив взагалі.

Кожні іменини старшої — свято. Кулі, торти, фотосесії. Кожної неділі — обов’язкова зустріч. Але жодного разу він не взяв туди нашу дівчинку. Казав, що старша буде ревнувати. Що не треба псувати відносини. А що з почуттями нашої Софійки? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?

Я мовчала. Але серце болить. Я не показувала Софійці, як мені боляче, але вона теж усе бачила. Вона росла в домі, де батько є… але лише формально. Він поряд — фізично. Але не душею. Він спить на дивані, грає у телефон, обмінюється з нею двома фразами за день. А їй хочеться, щоб і її взяли за руку, запитали, як пройшов день, почитали казку перед сном.

Зараз старшій доньці Дмитра майже шістнадцять. Її запити стали просто неймовірними. Іноді я в шоці. Дмитро ніколи не відмовляє — купує все, про що вона згадає. Телефони, косметика, брендовий одяг, поїздки за кордон. Цього року — вже дві. А нас він навіть раз на рік не може вивезти відпочити. Завжди немає грошей. Втомився. Робота.

Цього літа Софійка найкращий знову залишилася зі мною у Львові, коли її сестра поїхала до Італії. Тоді в мене вже не витримали нерви. Я вперше виказала все. Не з криком. Але з болем. Я сказала, що мені боляче. Що гірко бачати, як він забуває про нашу доньку. Що дитина, яка двічі на рік літає на море й отримує найдорожчі гаджети, не може вважатися “позбавленою”. А ось Софійка… вона вже три роки не бачила моря. Вона не отримувала жодного подарунка просто так. Але вона любить тата. Чекає на тата. Вірить, що колись він і її помітить.

А він упевнений, що ставиться до обох доньок однаково.

Я все частіше думаю, що, можливо, тільки розлучення відкриє йому очі. Може, тоді він зрозуміє, що і в Софійки є серце. Що і вона заслуговує батька, а не тінь, яка лежить на дивані. Але мені страшно. Бо я все ще люблю цю людину. Але не можу більше дивитися, як наша донька росте із пусткою всередині…