Connect with us

З життя

Він кинув її заради іншої, але повернувся і почув неочікуване

Published

on

**28 травня**

Сьогодні згадав історію, яка навчила мене, що дола буває справедливою, якщо мати терпіння.

Марія з дитинства чула від бабусі та мами одне й те саме: “У нашому роді жінкам не щастить у коханні”. Її прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на шахті, мати залишилася сама з дитиною, коли Марії не було й трьох. Вона не вірила у родинне прокляття, але глибоко в душі чекала, що її історія теж закінчиться сльозами. Хоча так хотілося тепла, дому, дитячого сміху.

Свого майбутнього чоловіка — Богдана — вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у цеху через коридор, але обідали вони в одній їдальні. Так і почалося. Все відбулося швидко: кілька побачень, весілля, переїзд. Богдан заселився до неї — у двокімнатну квартиру після бабусі. Мати вже не жила. Спочатку було тихо: народився старший син, потім молодший. Марія крутилася, як могла: варила, пpaла, годувала. Чоловік працював, приносив гроші, але додому приходив рідше, а розмов — щораз менше.

Коли Богдан почав затримуватися на роботі і повертатися в чужих запахах, вона зрозуміла. Боялася запитати — страшно бути самій з двома дітьми. Але одного разу не витримала:

— Подумай про синів. Будь ласка…

Він мовчав. Лише холодний погляд. Без слів. Без крику. Наступного ранку вона поставила перед ним сніданок — він навіть не торкнувся.

— Ти нічого не варта, крім як прибирати й варити, — кинув він з огидою.

Через тиждень пішов. Просто взяв речі й зачинив двері.

— Не кидай нас! — плакала вона в коридорі. — Дітям потрібен тато!

— Ти — жалюгiдна служниця, — повторив він і пішов. Це чули їхні сини. Два хлопчики сиділи на дивані, обіймаючись, не розуміючи: чому батько їх покинув? Невже вони були недосить гарними синами?

Марія не дала собі зламатися. Жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила воду, вчила хлопців читати, пpaла в тазі, коли зламалася машинка. Сини допомагали — дорослішали швидко. Вона забула про себе, про жіноче щастя, про мрії. Але доля вміє дивувати.

Одного разу в магазині у неї впала пляшка з олією. Її підняв незнайомець і посміхнувся:

— Можу допомогти донести?

— Дякую, не треба, — автоматично відповіла вона.

— Та я вже взяв, — сказав він, підхоплюючи пакети.

Його звали Василь. Він став приходити до того же магазину щодня, потім провожав її, а згодом з’явився біля її під’їзду, щоб допомогти з прибиранням. Діти спочатку дивилися насторожено, але він виявився добрим, терплячим. На першу вечерю прийшов з тістом та білими трояндами. Коли старший син жартома запитав, чи не футболіст він, той смішно зітхнув:

— В юності грав. Давно вже.

Пізніше зізнався:

— Після аварії. Говорити важко, ходити теж. Дружина пішла. Боюся, що й ти від мене підеш.

— Якщо дітям з тобою добре — залишайся, — просто сказала Марія.

Він запропонував їй руку. І серце. Попросив поговорити з хлопцями.

— Можливо, я зможу стати їм справжнім батьком.

Ввечері Марія пояснила синам. Вони обійняли її.

— Наш тато пішов і забув про нас, — сказав молодший. — Було би класно мати справжнього тата. Того, який залишається.

Так Василь став частиною їхньої родини. Він був поряд: вчив хлопців грати у футбол, підказував з уроками, лагодив полиці, жартував. Діти часто запрошували друзів до себе. Будинок ожив. Минали роки. Хлопці виросли. Старший, Андрій, закохався і прийшов по пораду до Василя. І саме тоді хтось постукав у двері.

На порозі стояв Богдан.

— Я був дурнем. Поверни мене. Виправимо все…

— Іди геть, — різко сказав Андрій.

— Ти як розмовляєш із батьком?! — закричав Богдан.

— Не смій так говорити з моїм сином, — твердо відповів Василь.

— Ти нам не потрібен, — додав молодший. — У нас є кого називати татом.

Двері замкнулися. Назавжди.

Марія стояла, дивлячись на трьох чоловіків — свою захисну стіну, свою родину, яку вона виборола, вистояла, побудувала з нуля. Вона була щаслива. Нарешті.

**Життя покаже, хто був слугою, а хто — справжньою людиною.**

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + вісім =

Також цікаво:

З життя5 години ago

У 55 років я зрозуміла: найстрашніше — не самотність, а чужа поруч

Тільки в пятдесят пять я зрозуміла найстрашніше не порожня хата, а кімнати, забиті людьми, яким ти непотрібна. “Знову не той...

З життя5 години ago

Таємничий поклик душі

Заклик серця “Наступний!” голосно оголосила медсестра, коли з кабінету лікарки Дарії Богданівни вийшов черговий пацієнт. “Доброго дня,” привітався Ярослав і,...

З життя6 години ago

Ти ще тут? Геть із мого дому – я тепер його дружина!

А ви ще тут? Геть з моєї квартири, я тепер дружина вашого чоловіка! оголосила білявка на порозі. Ключ у замку...

З життя6 години ago

Батьки купили наречену для хвворого сина, але коли з’явилася вдова з дітьми — все пішло шкереберть.

Ірина стояла біля вікна у своїй маленькій кухні, спостерігаючи за семирічними близнюками Дімою та Максимом. Вони бігали у дворі, а...

З життя6 години ago

Тимчасові гості, але назавжди плани

Донька з онуком заселилися до мене «на пару тижнів», але я випадково почула, як вони обговорювали, в який будинок престарілих...

З життя6 години ago

Колишня однокласниця, побачивши Аліну в ресторані, захотіла плюнути на неї, не підозрюючи, хто насправді перед нею…

Колишня однокласниця, побачивши Аліну в ресторані, хотіла її принизити, не підозрюючи, хто перед неюВ самому центрі затишного ресторану, де пахло...

З життя7 години ago

Спадок забуття: сповідь з дому престарілих

Ой, донечко, присядь, розповім тобі одну історію зі свого життя. От я тут, у будинку для літніх, а думки мої...

З життя7 години ago

Моя свекруха вигнала мою 6-річну доньку зі свята племінника – коли я дізналася причину, їй довелося дати урок

Моя свекруха вигнала мою шестирічну доньку з дня народження племінника коли я дізналася причину, я дала їй урок Коли мою...