Він покинув її заради іншої, але повернувшись, отримав несподівану відповідь.

Він назвав її жалюзною служницею та пішов до іншої. Але коли повернувся — отримав несподівану відповідь.

Соломія з дитинства чула одні й ті самі слова від бабусі та матері: «У нас, у нашому роду, жінки нещасливі в коханні». Її прабаба овдовіла у двадцять років, бабуся втратила чоловіка на шахті, мати залишилася сама з немовлям, коли Соломії не було й трьох. І хоча вона не вірила у родинне прокляття, глибоко в душі завжди чекала, що її любов також скінчиться болем. Хоч і не хотіла цього — мріяла про тепло, дім, чоловіка та дітей.

Свого майбутнього чоловіка — Богдана — вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він працював у іншому цеху, але обідали вони в одній їдальні. Так і познайомилися. Все відбулося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Богдан переїхав до неї — у двокімнатну квартиру, яка дісталася після смерті бабусі. Мати тоді вже померла. Спочатку було спокійно: народився перший син, потім другий. Соломія крутилася, як могла: готувала, прала, виховувала. Чоловік працював, носив гроші, але додому приходив все рідше, а розмов ставало все менше.

Коли Богдан почав затримуватися на роботі та приходити додому втомленим, з gluхим запахом парфумів на сорочці, вона все зрозуміла. Запитувати не наважувалася — боялася залишитися сама з двома дітьми. Але одного разу все ж не витримала:

— Подумай про дітей. Будь ласка. Заклинаю.

Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без крику. Наступного ранку вона подала йому сніданок — він не доторкнувся.

— Все, на що ти здатна — це бути служницею, — кинув він із відра́зою.

І через тиждень пішов. Просто зібрав речі та замкнув за собою двері.

— Не кидай нас, благаю! — плакала вона у передпокої. — Діти не можуть бути без батька!

— Ти — жалюзнa служниця, — повторив він, йдучи. Це почули їхні діти. Два хлопчики сиділи на дивані, обіймаючись, не розуміючи: що вони зробили не так? Чому батько пішов? У чому була їхня провина?

Соломія не дозволила собі впасти. Вона жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила воду, вчила хлопчиків читати й прала руками, коли ламалася машинка. Хлопці допомагали — дорослішали швидко. Вона забула про себе, про жінок, про мрії. Але доля, як завжди, вміє дивувати.

Одного разу в магазині у неї впала на підлогу пачка чаю. Її підняв незнайомий чоловік і посміхнувся:

— Можливо, допоможу донести пакети?

— Не варто, — автоматично відповіла вона.

— Та я все одно допоможу, — сказав він, уже беручи в руки сумки.

Звали його Тарас. Він почав заходити в той самий магазин щодня, потім став проводжати її, а згодом з’явився у її під’їзді, щоб допомогти з прибиранням. Діти спочатку озиралися, але він виявився добрим, терплячим. На першу вечерю прийшов із тортом та білими трояндами. Коли старший син жартома запитав, чи не футболіст він, той розсміявся:

— У школі грав. Давно це було.

Пізніше він зізнався:

— Я після аварії. Говори повільно, рухаюся не так, як раніше. Дружина пішла. Боюся, і ти захочеш, щоб я зник.

— Якщо дітям з тобою добре — лишайся, — просто сказала Соломія.

Він запропонував їй руку. І серце. Попросив поговорити з дітьми.

— Можливо, я зможу стати для них справжнім батьком.

Ввечері Соломія пояснила все синам. Вони обняли її.

— Наш тато пішов і про нас забув, — сказав молодший. — Було б класно, якби в нас був справжній тато. Той, який лишається.

Так Тарас став частиною їхньої родини. Він був поряд, вчив хлопчиків грати у м’яча, допомагав із уроками, лагодив полиці, жартував, підтримував. Друзі дітей ходили до них у гості. Дім наповнився життям. Минали роки. Хлопчики стали чоловіками. Денис закохався, прийшов за порадою до Тараса. І саме тоді пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояв Богдан.

— Я був дурнем. Поверни мене. Все виправимо…

— Забирайся, — різко сказав Денис.

— Ти як з батьком розмовляєш?! — закричав Богдан.

— Не смій так говорити з моїм сином, — твердо відповів Тарас.

— Ти нам не потрібен, — додав молодший син. — У нас є кого називати татом.

Він закрив двері. Захлопнув. Назавжди.

Соломія стояла, дивлячись на трьох чоловіків — своїх захисників, свою родину, яку вона виборола, відстояла, збудувала з нуля. Вона була щасливою. Нарешті…