ВІН СТАНЕ ЧАСТИНОЮ НАШОГО ЖИТТЯ…

“ВІН БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…”

Надсадний дзвінок з дверей проголосив, що хтось прийшов. Тетяна скинула фартух, витерла руки й пішла відчиняти. На порозі стояла донька з молодим хлопцем. Жінка впустила їх у квартиру.

— Привіт, мам, — чмокнула її донька в щоку. — Знайомся, це Вадим, він буде з нами жити.

— Добридень, — кивнув хлопець.
— А це моя мама, тітонька Таня.
— Тетяна Іванівна, — поправила вона доньку.
— Мам, а що в нас на вечерю?
— Горохова каша з сосисками.

— Я не їм горохову кашу, — оголосив хлопець, роззувся й пройшов у кімнату.
— Ну мам, ну що ти, Вадик не їсть горох! — донька зробила очі, як у совеняти.
Хлопець розвалився на дивані, кинувши рюкзак на підлогу.
— Це, на всяк випадок, моя кімната, — сказала Тетяна.
— Вадю, ходімо, я покажу, де ми житимемо! — крикнула Оленка.
— А мені тут подобається, — буркнув він, підводячись.
— Мам, а ти поки придумай, чим нагодувати Вадика.
— Навіть не знаю… У нас залишилася ще півпачки сосисок, — знизала плечима Тетяна.
— Сойде, з гірчицею, кетчупом і хлібцем, — відгукнувся він.
— Чудовенько, — лише й змогла сказати Тетяна, йдучи на кухню. — Раніше кошенят та цуценят у будинок приносила, а тепер от це привела… Ще й годуй йового.

Вона наклала собі горохової каші, поклала дві підсмажені сосиски, підсунула тарілку з салатом і з задоволенням почала вечеряти.
— Мам, ну чого ти тут сама їси? — у кухню увірвалася донька.
— Бо я прийшла з роботи й хочу їсти, — відповіла Тетяна, жуючи сосиску. — Хто хоче їсти — нехай сам накладає чи готує. І ще питання: чому Вадим буде жити в нас?
— Та як чому? Він мій чоловік.

Тетяна мало не подавилася.
— Як чоловік?!
— Ну, ось так. Донька твоя вже доросла й сама вирішує, коли їй заміж виходити. Мені, до речі, вже дев’ятнадцять.
— Ви мене на весілля навіть не запросили.
— Якого весілля? Просто розписалися — і все. Раз ми тепер подружжя, то й житимемо разом, — сказала Оля, косившись на матір.
— Ну, вітаю. А чому без весілля?
— Якщо в тебе є гроші на весілля, віддай їх нам — ми знайдемо, куди їх прибухкати.
— Зрозуміло, — Тетяна продовжувала уплітати вечерю. — А чому саме в нас жити?
— Бо у них однушка, і там у четвірку живуть.

— Тобто варіант з орендою не розглядався?
— Нащо нам орендувати, коли є моя кімната? — здивувалася донька.
— Ясно.
— Ну то даси нам щось поїсти?
— Олюню, каструля на плиті, сосиски на сковорідці. Якщо мало — у холодильнику ще півпачки. Береш, накладаєш і їси.
— Мам, ти не розумієш — у тебе тепер ЗЯТЬ! — виділила слово Оля.
— І що? Мені треба лезгинку станцювати на честь події? Олюню, я з роботи, я втомилася, давай без ритуалів. Руки-ноги є — обслуговуйте себе самі.
— Ось чому ти сама не заміжня!

Оля злісно подивилася на матір і вийшла, грюкнувши дверима. Тетяна повечеряла, помила посуд, витерла стіл і пішла до себе. Переодяглася, взяла спортивний одяг і поїхала у фітнес. Вона була вільною жінкою, і кілька вечорів на тиждень проводила у залі й басейні.

Ближче до десяти повернулася додому. У пошуках гарячої чашки чаю виявила на кухні повний розгардіяш — хтось тут явно намагався готувати. Кришка від каструлі зникла, тому каша підсохла й потріскалася. Упаковка від сосисок валялася на столі поруч із зачерствілим хлібом. Сковорідка підгоріла, і її антипригарне покриття хтось подряпав виделкою. У мийці стояв брудний посуд, а на підлозі червонувала солодка калюжа. У квартирі смерділо цигарками.

— Оце новинки… Оля ніколи такого не влаштовувала.
Тетяна відчинила двері до доньки. Молоді пили вино й курили.
— Олю, іди й прибери кухню. Завтра купиш нову сковороду, — сказала матір і пішла до себе, не зачинивши дверей.
Оля зірвалася з місця й кинулася за нею.
— А чому це ми повинні прибирати? І звідки я тобі гроші на сковороду візьму? Я не працюю, я вчуся! Тобі що, посуд шкода?
— Так, Олю, ти знаєш правила: поїв — прибери, набезобразничав — прибери, щось зламав — купи нове. Кожен прибирає за собою. І так, мені шкода сковороди — вона коштує не копійки, а тепер безнадійно зіпсована.

— Ти не хочеш, щоб ми тут жили! — випалила донька.
— Неа, — спокійно відповіла Тетяна.
Сваритися з донькою їй не хотілося, та й раніше Оля ніколи так себе не поводила.
— Але тут є і моя частка!
— Неа, квартира цілком моя. Я на неї заробила, я її купила. Ти тут лише прописана. Не треба вирішувати свої проблеми за мій рахунок. Хочете жити тут — дотримуйтесь правил.Через рік Оля повернулася додому сама, зізналася, що їхній “шлюб” був просто юнацькою дурістю, а Вадим виявився звичайним нахлібником, але Тетяна вже давно перестала варити горохову кашу.