Він забрав у мене котлети, щоб я схудла: після трьох дітей боюся залишитися сама

Колись він забрав у мене дві котлети й сказав, що я маю схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох дітей, а тепер боюся лишитися сама.

Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох чудових діток: Тарасові — п’ять, Оленці — три, а найменшому, Івасюкові, всього півроку. Я завжди мріяла про велику родину, але й уявити не могла, якою важкою буде ця путь — фізично, морально, у кожному руху. Життя перетворилося на нескінченний біг, у якому я завжди на межі.

З Олегом ми познайомилися, коли мені вже було майже тридцять. Усі подруги давно були заміжні, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома — завжди наодинці. Та раптом з’явився він — високий, спортивний, з харизмою. Тоді він уже займав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.

Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам представив мене своїй матері. Ганна Миколаївна — жінка лагідна, інтелігентна, відразу прихилила мене до себе. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до весілля. Ми одружилися швидко, майже поспіхом. А потім почалися безкінечні декрети.

Спочатку народився Тарас, і я пішла з роботи. Потім — Оленка, далі Івась. Так я й не повернулася до професії. Усі діти на мені: старші не ходять до садочка, Тарас — на гуртках, Оленку вчу сама, а весь час — з малим на руках. Я люблю своїх дітей, вони — моє щастя, але в мені вже не лишилося ні сил, ні… себе самої.

Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила до залу, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірні істерики, і так по колу. На спорт немає ні часу, ні сил. А якщо й намагаюся — тут же прибігають діти й починають тягнути, питати, лізти на руки.

Олег спочатку жартував. Називав мене «пиріжком», «моєю солодкою ведмедицею». Але згодом жарти зникли. А потім — і терпіння.

У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі на тарілку три котлети. Він глянув, мовчки узяв дві й відніс назад на пательню.

— Ти маєш схуднути. Якщо я захоплюсь іншою жінкою — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.

Я завмерла. Наче хтось ударив у груди. Я розумію, що змінилася. Що втомилася. Що вже не та, у кого він закохався. Але хіба я винна, що віддала себе родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, інший не їсть броколі, а третій знову заподіяв зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?

Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, заняття, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Олег добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має добре виглядати — адже начальник. А я можу й у старому халаті побути. Тільки в дзеркалі все рідше впізнаю себе. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Все здається дивним і чужим.

Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годує, миє, прибирає, але не відчуває, не сміє мріяти. Тільки моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюся, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.

Іноді мені страшно: а раптом одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню самої себе? Я не прошу багато. Просто хотіла б, щоб він згадав, за що мене полюбив. І побачив: я все ще та сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.