Внезапний візит: радість сина і стрекоза навколо!

Гості прийшли несподівано, Марічка скривилася: синові рада, а от ця метелиця, що крутиться навколо Олежка… А він — роззява, рота роззявив, тьху.

— Мамо, привіт! Ми з Софійкою завітали.
— Бачу, — обіймає сина й кривиться Марічка.
— Мамочко… У нас новина радісна.

— Яка ж?
— Подали заяву! Та-да-ам!
— Ох, а чому так рано?

— Як “рано”? Мам, ти що? Ми вже рік разом, вирішили розписатись.
— Ну, подали, то й подали. Розташовуйтесь, мені не до розмов — побіжу до крамниці, щось куплю.
Марічці хотілося випустити пару, побути самій. Як так вийшло, що Олежко, її ведмедик, виріс, поїхав до Києва, живе своїм життям, працює, ось-ось одружиться…

— Матусю, який ще магазин? Ми все купили, продуктів навезли купу!

Марічка сіла, втомлено опустивши руки. Хотілося плакати, лігши на ліжко, як у дитинстві — згорнутись калачиком і ридати.
Ця “метелиця” — так Марічка зве наречену сина — ну просто не подобається їй, ось хоч трісни. Вертлява якась, а йому б, Олежкові, спокійну дівчину — місцеву ось.

Ось Настуся Коваленко — яка дівчина гарна, тиха, господарна. На бухгалтера вчилась, працює, до бібліотеки ходить, за однією партою сиділи! Чого б не взяти таку?
Ну, і жили б у місті, навідувались би додому, онучат привозили. Коваленки — люди хороші, господарі справні. З такими поріднитись — то честь. А він що вигадав? Якусь міську метушиху знайшов і волочиться з нею, мов із писаною торбою. Одурила хлопця, от і все.

Молоді виклали продукти — от тут уже нічого не скажеш. Різні ковбаси, шинки, нарізки, чого тільки не навезли! Фрукти, ойой… Треба місце звільнити, скласти у холодильник — для особливої нагоди.
Треба ж щось приготувати на завтра, сусідів та родину покликати… Хоча, може, й весілля не буде, але так вже заведено.
Де ж Гриць? Обід уже, чи він у полевій їдальні поїв? Ну любить він там їсти… Ну добре, побіжу прибирати, готувати.

— Мам, ми на річку побіжимо.
— Біжіть, що я вам…
На річку їй забаглося, ось бісова! Якби приїхав сам, то й город би пополохав, батькові допоміг би, а з цією принцесою — сидить, на річку їм спішить…

Весь день метушилась Марічка, наче білка у колесі. На завтра людей покликала — зустрічі відзначити. Утомилася, прилягла хоч на п’яту хвилину. Здається, тільки очі заплющила — розплющує: о Боже мій, що це коїться?!

— А ви що це робите? Га?
— Мам, ми вечерю готуємо, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю? А на що святочну посуді взяли? Он миски у столі, склянки, ложки! Грицю, а ти чого мовчиш?!
— А я що? Правильно ділають, чого тобі та посудина стоїть, пил збирає.

— Та ви здуріли?! Як так можна?! Ой, ой-ой-ой, і стопки кришталеві, і салатники… Що це коїться?!
— Мамо, та що коїться? Ми накриваємо на стіл, родинну вечерю влаштовуємо, а ти ревеш через салатники й стопки?!
Марічка махнула рукою та пішла до кімнати, косиком помітивши, як ця метелиця розкладає привезені делікатеси.

От і приберегла на особливу нагоду, — сумно думає вона й, зітхнувши, іде до кімнати.

— Мамо, переодягайся й іди до столу, — кличе син.
Виходить — о Господи! — і нову скатертину витягли, і фужери… Ой, ой-ой, що це таке?! Роками стояв порцелян, тряслася над ним, а вони… все виставили… Гриць — оце так франт! Дивіться на нього: приодягнувся, нову сорочку натягнув (усього тричі надягав!), нові штани… Зовсім з глузду з’їхав?!

— Марічко, єй-богу, іди переодягнися! Свято ж, син із дочкою в гості приїхали!
— З… з якою дочкою? — проговорила крізь зуби. — Зовсім з розуму зсунувся?!

— Мамо, ну що ти?! — син підійшов до матері, взяв за руки, та вона вирвалась, розлютилась і почала кричати, що це її дім, і порядки тут встановлює вона. Кричала про посуд, який узяли без дозволу, про делікатеси, що діти привезли в подарунок, а вона їх хотіла зберегти для особливого випадку…

— Так! — Гриць кулаком ударив по столу. — Ти чого розверещалась, мати? Ось де в мене сидить твій “особливий випадок”! — ребром долоні вдарив по горлу. — Віриш, чи ні?!

Та що це, врешті, за життя? Ходимо як жебраки, їмо з якихось собачих мисок, п’ємо з довоєнних кружок — а в нас три сервізи повних! Три! Стоять без діла, а ми їмо з мисок…

У нас, Марічко, а не в тебе! Ми живемо разом, і Олежко — теж наш син, зрозуміла? І має право всім розпоряджатися. Давай, сину, килим на підлогу постелимо. Стоїть у куті згорнутий, “на особливий випадок”. Вже, мабуть, міль його з’їла.

А ти — зараз же переодягайся в сукню нову! Шафа від речей тріщить, аА потім усі вони сіли за стіл, сміялись, ділились спогадами, і Марічка раптом зрозуміла, що ця звичайна вечеря — і є той самий особливий випадок, на який вона чекала все життя.