Вона була незгасна… Незгасна кішка

Вона була вічною… Вічною кішкою. Що це було – мутація, особливий вид чи щось іще невідоме науці, вона не знала. Але кішку це зовсім не цікавило. Вона просто жила.

Кішка пам’ятала, як спочатку жила біля Дніпра. Потім пригадувала безкрайню степову пустку. Густі ліси Карпат, родючу землю. Яка різниця, лише б була можливість полювати, але успішною полювання було не завжди. І тоді вона сама підійшла до людей. Так безпечніше, і їжа завжди біля них була.

Минали століття, кішка переїхала на інший континент. І не тому, що хотіла, а тому що на той момент вона була дуже цінною. І між сріблом і кішкою вибір навіть і не стояв. У ті часи завжди обирали кішку.

Але цінність з роками зменшувалась, і кішку продавали, губили, викидали, зраджували. Тільки вона все одно завжди тягнулася до людей. Але не через любов — любові до цих дивних створінь кішка не відчувала ані краплі.

Просто їй дуже хотілося жити, а місцями було так холодно! Зима приходила до неї кожного року, і степ кішці тепер лише снився… Хто б їй сказав, що з Африки її давно-давно привезли в Україну, але ніхто не міг їй це розповісти.

Скільки було з нею поряд людей, кішка не пам’ятала — вона не рахувала. Та й яка різниця, скільки їх — вони майже однакові. Завжди невдоволені її непримітним кольором, завжди дивуються, що кішка не народжує кошенят. А навіщо їй давати життя, якщо її життя і так вічне.

Ще один чоловік з’явився несподівано… Просто йшов, просто побачив. Він не знав, що годину тому цю кішку принесли і залишили, мов річ, що відслужила свій термін.

Він просто помітив: ось кішка, кішці холодно, а він має можливість цю кішку зігріти. Вона вже готувалась прохати, готувалась принижуватись… Але цього не знадобилося — її забрали без цього.

Кішка затишно згорнулась у нього на грудях, зігріта теплом тіла і накрита старою кожушкою. Що ж, ще один тимчасовий господар у її довгому котячому житті. Але чому ж їй хочеться, щоб цей хлопець жив разом з нею таке ж, як у неї, вічне життя? Хоч він і черговий, але наче рідний майже відразу.

Та він — простий хлопець, просто жив. Змінив комуналку на маленьку квартиру, одружився, народилися діти, і вони отримали більшу квартиру. Кішка завжди була поруч з ним і з ним же переїжджала.

Вона все чекала: коли ж, як завжди, вона йому набридне? Коли ж завершиться життя з цим чоловіком? Але воно не закінчувалось. Вперше кішка була дуже здивована – її обожнювали, любили, піклувались. А те, що вона довго живе – так хто тоді знав термін життя кішки, адже інтернету тоді ще не вигадали. А книг про котів майже не писали.

Одружився, розвівся, виростив двох дітей. А те, що жінка пішла – так нехай буде щаслива, ніхто ж не зобов’язаний бути поряд з ним, якщо того не хоче. А кішка хоче, вона до нього мовби прив’язана. От тільки чомусь зовсім не старіє, вона, як і раніше, була молодою.

Це і зрозуміло! Він годував її добре і думав, що вся справа в чудовому харчуванні. Навіть у дев’яності він годував її краще, ніж себе. Бо він — сильний чоловік, а вона – маленька кішка і якось низько обділити її ради себе.

Проте, на жаль, він усе ж не вічний… І, схопившись вночі за серце, чоловік ледве віддихався. Кішка, як завжди, була поруч, тривожно вдивляючись у його рідне обличчя. І саме тоді вона зрозуміла, що жити без цього чоловіка більше не хоче! Їй не потрібне таке вічне життя!

Кажуть, одного бажання недостатньо. А я скажу – це у людей, а коти все одно зроблять так, як вони хочуть, як їм треба. Це знає кожен кішковласник – кішка все одно свого доб’ється. Вона прогне під себе, що і кого завгодно. Природу це чи людину.

Вона стала старіти… Очі потьмяніли, спина повисла, трохи набрякли суглоби. Але чоловік не помічав, для нього вона була такою ж гарною. Його кішка, яку він знайшов у 20 років, а тепер йому вже восьмий десяток.

Вони вийшли на заході і сиділи поряд на лавці, тісно притулившися одне до одного. Серце знову кольнуло і чоловік тихо зітхнув. За себе він не переживав, він думав лише про свою кішку.

—Як же ти будеш, Лапушка, без мене?

Він погладив її м’яку спинку. Кішка ще тісніше пригорнулась до його стегна і поклала втомлену мордочку на рідні коліна. В такт погладжуванням муркотіла невиразно… А якби людина знала котячий язик, то вона б обов’язково розібрала:

— А хто сказав, що я без тебе буду?