Вона досі лежить: голос ледь чутний крізь сльози.

− Дідо, вона ж так і лежить, − голос Марки благав крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня, уткнувшись чолом в скло, стежила за ситуацією. − Скільки вже часу лежить, навіть не поворухнулася!
− Може, здохла? − недовірливо запитав Семенович. − Раз навіть не ворушиться.
− Ні, очі ж відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, на нічого не звертає увагу. Сусід собаку свою вигулював, а вона навіть голови не підняла.
− Напевно, хвора, − припустив Семенович. − Вік прийшов, от і помирає. Знайшла ж місце!
− Та ні! − Марка осудливо подивилася на чоловіка. − У п’ятому будинку, пам’ятаєш, старенька жила. Років на десять нас старша. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню − на цвинтар, кішку − на вулицю. Ех, люди, люди…

Семенович пам’ятав ту стару жінку. Колись був знайомий з її чоловіком. Не були друзями, ні. Але при зустрічі вітали одне одного кивком голови. Це він організував чоловіків збудувати дитячий майданчик у дворі, хоча у самого діти вже не потребували його.

Одночасно змайстрували кілька столів з лавками під березами. Це вже для дорослих. Вікові берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що на цьому місці колись шумів ліс.

Улюблене місце збору було у чоловіків. У вільний час любили тут «забити козла», зіграти партію-другу в шахи, а то й, чого гріха таїти, роздавити півлітра на честь свята.

До сих пір збираються старожили під березами. Столи і лавки вже не раз змінювали, а дерева так і ростуть, укриваючи стареньких тінню, рятуючи від літньої спеки.

− Вчора, кажеш? − Семенович дивився в телевізор, переживаючи нав’язливу рекламу в перерві футбольного матчу. − А що ж діти? Могли б забрати.

− Діти… − зітхнула Марка. − Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не потрібно. Все, що старикам дороге, що бережемо, як зіницю ока, вони, коли прийде час, викинуть на смітник. І наші речі, і фотографії родичів, які все життя зберігали. І грамоти, і нагороди. Таке життя пішло. Але кішку-то навіщо? Жива ж душа.

Марка ще щось бурмотіла, шморгаючи носом і промокуючи очі хусточкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Не було її хвилин п’ятнадцять. Повернулася, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвольно звисала з її рук.

− Хоч суди мене, хоч лій, а я так не можу! − з порога заявила вона і опустила кішку на підлогу в передпокої.

Кішка − звичайна сіра Мурка, в кімнату не зайшла, а лягла у дверях, так само байдужо вперіщивши погляд у порожнечу. Була вона поважного віку, років десять-дванадцять, не менше.

Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марка осудливо похитала головою і пішла на кухню, думаючи − чим би нагодувати кішку?

Наступного ранку кішка виявилася на тому ж місці, але корм з миски був під’їдений, миска ретельно вилизана.

− От і добре… − воркувала Марка. − Поїла, значить жити будеш. Значить, рано тобі ще до господині. А час пройде − зовсім одужаєш, звикнеш до нас.

Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала виявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи біля входу, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.

Марка гладила її по м’якій шерсті, лагідно розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Але та їла лише вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Марка наповнила чистим пісочком і поставила в поєднаний санвузол, двері якого тримала відчиненими.

Семеновича це дратувало − звик він до давно встановленого порядку в домі, і відчинена двері вважав кричущим порушенням цього порядку.

− Розляглася тут, − бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через лежачу кішку. − Місця більше немає?

Кішка не відповідала і тільки дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть запнувся, повертаючись з магазину з покупками.

− Та щоб тебе! − обурився він. − Забирайся ти звідси! Вон у кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася!

Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і прослідувала в кімнату. Семенович і Марка тільки проводжали її поглядами. Тепер Мурка цілі дні лежала в куточку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.

− Та хіба це кішка? − бурчав Семенович. − Старуха. Старуха і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.

− Та що ти таке говориш! − ображалася за кішку Марка. − Сам подумай − скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею напевно. Адже все її життя в ній і було. От і лежить, згадує щасливі дні, більше таких не буде. Як постарієш, будеш жити з дітьми − так само будеш сидіти в куточку, згадувати молодість, та заважати всім. Дай Боже, гнати тебе не будуть і запинатися теж!

Ця розмова зворушила душу Семеновичу. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не лаяв, не загрожував виставити за двері.

Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марка годувала її бульйончиком з супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.

В один з теплих літніх вечорів Марка поверталася від дочки. Та попросила її побути з внуком − приболів, а доглянути нема кому, у дорослих на роботі завал.

З онуком все в порядку, носиться по будинку, як угорелий, − всім би хворим так. Улыбаючись, вона згадувала веселі ігри внука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.

Увійшовши в квартиру, почула негучний голос чоловіка. Він ґрунтовно вів бесіду. З ким це він там?

− Життя − це така штука… Іноді здається − все! Легше лягти та вмерти, ніж пережити це. А пройде час − ніби й налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне − перетерпіти цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то й взагалі добре!

Марка з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить свої міркування до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, час від часу вставляючи муркаюче – Мряу!

− І що, розуміє вона тебе? − єхидно запитала Марка, трохи ображаючись на кішку. «Ось же, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не поговорила».

− Звичайно! − упевнено заявив Семенович. − До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.

− Це вона тобі сказала? − засміялася Марка.

− Вона. Правда, Матильда?

− Мряу! − кішка підпирала Семеновича в плече.

− Ступай-но краще в магазин, − Марка не змогла стримати усмішку. − Мука вся вийшла, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?

Семенович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марки не залишилося прихованим, як кішка проводжала його закоханими очима.

Він скоро повернувся, купивши пакування муки і пару пакетиків корма.

− Збирайся, старенька, там чоловіки «козла забивають». Підемо і ми, давно я вже під березками не був.

− Та ти збожеволів, старий! − ошелешено дивилася на чоловіка Марка. − Я в цього вашого «козла» і грати-то не вмію. Чого придумав!

− Про тебе і мови нема, − спокійно відповів Семенович. − Це я − Матильде…

Марка, просіюючи муку, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір − до березок, а поруч з ним, піднявши хвіст трубою, дрібно біжить кішка, час від часу піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!