З життя
Вона досі лежить: голос ледь чутний крізь сльози.
− Дідо, вона ж так і лежить, − голос Марки благав крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня, уткнувшись чолом в скло, стежила за ситуацією. − Скільки вже часу лежить, навіть не поворухнулася!
− Може, здохла? − недовірливо запитав Семенович. − Раз навіть не ворушиться.
− Ні, очі ж відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, на нічого не звертає увагу. Сусід собаку свою вигулював, а вона навіть голови не підняла.
− Напевно, хвора, − припустив Семенович. − Вік прийшов, от і помирає. Знайшла ж місце!
− Та ні! − Марка осудливо подивилася на чоловіка. − У п’ятому будинку, пам’ятаєш, старенька жила. Років на десять нас старша. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню − на цвинтар, кішку − на вулицю. Ех, люди, люди…
Семенович пам’ятав ту стару жінку. Колись був знайомий з її чоловіком. Не були друзями, ні. Але при зустрічі вітали одне одного кивком голови. Це він організував чоловіків збудувати дитячий майданчик у дворі, хоча у самого діти вже не потребували його.
Одночасно змайстрували кілька столів з лавками під березами. Це вже для дорослих. Вікові берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що на цьому місці колись шумів ліс.
Улюблене місце збору було у чоловіків. У вільний час любили тут «забити козла», зіграти партію-другу в шахи, а то й, чого гріха таїти, роздавити півлітра на честь свята.
До сих пір збираються старожили під березами. Столи і лавки вже не раз змінювали, а дерева так і ростуть, укриваючи стареньких тінню, рятуючи від літньої спеки.
− Вчора, кажеш? − Семенович дивився в телевізор, переживаючи нав’язливу рекламу в перерві футбольного матчу. − А що ж діти? Могли б забрати.
− Діти… − зітхнула Марка. − Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не потрібно. Все, що старикам дороге, що бережемо, як зіницю ока, вони, коли прийде час, викинуть на смітник. І наші речі, і фотографії родичів, які все життя зберігали. І грамоти, і нагороди. Таке життя пішло. Але кішку-то навіщо? Жива ж душа.
Марка ще щось бурмотіла, шморгаючи носом і промокуючи очі хусточкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Не було її хвилин п’ятнадцять. Повернулася, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвольно звисала з її рук.
− Хоч суди мене, хоч лій, а я так не можу! − з порога заявила вона і опустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка − звичайна сіра Мурка, в кімнату не зайшла, а лягла у дверях, так само байдужо вперіщивши погляд у порожнечу. Була вона поважного віку, років десять-дванадцять, не менше.
Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марка осудливо похитала головою і пішла на кухню, думаючи − чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішка виявилася на тому ж місці, але корм з миски був під’їдений, миска ретельно вилизана.
− От і добре… − воркувала Марка. − Поїла, значить жити будеш. Значить, рано тобі ще до господині. А час пройде − зовсім одужаєш, звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала виявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи біля входу, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.
Марка гладила її по м’якій шерсті, лагідно розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Але та їла лише вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Марка наповнила чистим пісочком і поставила в поєднаний санвузол, двері якого тримала відчиненими.
Семеновича це дратувало − звик він до давно встановленого порядку в домі, і відчинена двері вважав кричущим порушенням цього порядку.
− Розляглася тут, − бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через лежачу кішку. − Місця більше немає?
Кішка не відповідала і тільки дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть запнувся, повертаючись з магазину з покупками.
− Та щоб тебе! − обурився він. − Забирайся ти звідси! Вон у кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася!
Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і прослідувала в кімнату. Семенович і Марка тільки проводжали її поглядами. Тепер Мурка цілі дні лежала в куточку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
− Та хіба це кішка? − бурчав Семенович. − Старуха. Старуха і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.
− Та що ти таке говориш! − ображалася за кішку Марка. − Сам подумай − скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею напевно. Адже все її життя в ній і було. От і лежить, згадує щасливі дні, більше таких не буде. Як постарієш, будеш жити з дітьми − так само будеш сидіти в куточку, згадувати молодість, та заважати всім. Дай Боже, гнати тебе не будуть і запинатися теж!
Ця розмова зворушила душу Семеновичу. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не лаяв, не загрожував виставити за двері.
Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марка годувала її бульйончиком з супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
В один з теплих літніх вечорів Марка поверталася від дочки. Та попросила її побути з внуком − приболів, а доглянути нема кому, у дорослих на роботі завал.
З онуком все в порядку, носиться по будинку, як угорелий, − всім би хворим так. Улыбаючись, вона згадувала веселі ігри внука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Увійшовши в квартиру, почула негучний голос чоловіка. Він ґрунтовно вів бесіду. З ким це він там?
− Життя − це така штука… Іноді здається − все! Легше лягти та вмерти, ніж пережити це. А пройде час − ніби й налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне − перетерпіти цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то й взагалі добре!
Марка з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить свої міркування до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, час від часу вставляючи муркаюче – Мряу!
− І що, розуміє вона тебе? − єхидно запитала Марка, трохи ображаючись на кішку. «Ось же, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не поговорила».
− Звичайно! − упевнено заявив Семенович. − До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.
− Це вона тобі сказала? − засміялася Марка.
− Вона. Правда, Матильда?
− Мряу! − кішка підпирала Семеновича в плече.
− Ступай-но краще в магазин, − Марка не змогла стримати усмішку. − Мука вся вийшла, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марки не залишилося прихованим, як кішка проводжала його закоханими очима.
Він скоро повернувся, купивши пакування муки і пару пакетиків корма.
− Збирайся, старенька, там чоловіки «козла забивають». Підемо і ми, давно я вже під березками не був.
− Та ти збожеволів, старий! − ошелешено дивилася на чоловіка Марка. − Я в цього вашого «козла» і грати-то не вмію. Чого придумав!
− Про тебе і мови нема, − спокійно відповів Семенович. − Це я − Матильде…
Марка, просіюючи муку, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір − до березок, а поруч з ним, піднявши хвіст трубою, дрібно біжить кішка, час від часу піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!
When I Boarded the Plane, I Found Our Seats Taken: How My Wife and I Dealt with a Mother Who Refused to Move After Taking Our Reserved Window Seats for Her Child—A Lesson in Courtesy and Planning on a Flight to Rome
When I boarded the aeroplane, I found our seats had already been claimed. My wife and I had planned to...
You’re Taking Advantage of Gran—She Looks After Your Child but Refuses to Help with Mine, Not Even at the Weekends
Youre taking advantage of Grandma. She helps with your child and wont even take mine at weekends. Sometimes life tosses...
My Mother-in-Law Is Celebrating Her Birthday in Our Flat Tomorrow — Navigating a Strained Relationship, New Baby Duties, and Family Expectations in Our Shared London Home
Tomorrow is my mother-in-laws birthday. My little one is just over four months old. At first, she invited us to...
The Children Came to Visit and Called Me a Poor Housekeeper The day before my birthday, I started preparing dishes for the party. I asked my husband to peel the vegetables and chop the salads while I browned the meat and made the rest of the food myself. I thought I had prepared a wonderful, hearty feast to treat my big family. On my birthday morning, my husband and I went to the bakery to buy a large, especially fresh cake we knew our grandchildren would love. The first to arrive were my son, his wife, and their child, followed by my eldest daughter with her two children, and finally my middle daughter with her husband and their kids. Everyone gathered around the table, clattering with spoons and forks. It seemed like everyone enjoyed themselves and that there was enough food to go around. The grandchildren were so full they smeared the wallpaper with their sticky hands, and the adults managed to stain the tablecloth. During tea, my eldest daughter turned to me and said, — “You hardly put anything on the table… We ate, and now what?” Her words really struck me. Even though it was meant as a joke that made the others laugh, I felt hurt. It’s true I always try to pack a little something for the children, but it’s hard to cook for such a big family with just a few pots and a small oven, and I can’t spend my whole pension on a single party. — “Don’t worry, my dear,” my husband whispered to me in the kitchen as we fetched the cake, “if everything’s gone, it means they enjoyed it. You can just give them the recipes when they’ve got some free time, let them cook. And honestly, next time, they should bring something to contribute. There’s so many of them, and only the two of us.”
The children came to visit and called me a poor housekeeper. The day before my birthday, I started preparing dishes...
The Key in His Hand Rain drummed against the window of the flat with the bleak consistency of a metronome, each beat ticking out the time left. Michael sat hunched on the edge of his sagging bed, as if by shrinking he could disappear altogether from the notice of fate. His large hands—once strong, shaped by years on the factory floor—now lay powerless in his lap. His fingers curled and uncurled in vain, desperate for something solid to hold on to. He wasn’t looking at the wall; he was seeing a map traced on the faded wallpaper—a map of hopeless journeys: trips from the NHS surgery to the private diagnostic clinic. His gaze, like an old film stuck on a single frame, was dulled and washed out. Another doctor, another kind but weary “Well, you have to understand—you’re not as young as you once were.” He couldn’t muster any anger. Anger took energy, and he had none left. Only fatigue remained. The pain in his back had become more than a symptom—it was the backdrop to every thought and action, a white noise of helplessness drowning everything else out. He did everything he was told: swallowed pills, slathered on gels, lay on the chilly table in the physio clinic, feeling like discarded machinery on the scrapheap. And all that time—he waited. Passive, almost devout, for the lifeline he hoped someone—perhaps the government, or a brilliant doctor, or clever professor—would throw out to him as he sank slowly into the muck. He stared into the horizon of his life and saw only rain-soaked greyness beyond the glass. His own will, once so sharp and practical on the job and at home, was reduced to a single function: to endure and hope for a miracle from somewhere else. Family… There had been family, but it had slipped away, vanishing quickly and with a strange clarity. His daughter Katie was first to go—clever Katie, off to London in search of something more. He’d never begrudged her ambition; if anything, he’d encouraged her to chase it. “Dad, I’ll help you as soon as I’m settled,” she’d said over the phone. He’d known even then that it wasn’t important. Then his wife left—Raia. Not to the shops, but forever. Cancer took her so fast. It was as if her absence magnified the weight in his spine, leaving him, halfway between the chair and the bed, still breathing, but blaming himself for it. She, the wellspring of his strength, faded in three months. He’d nursed her until the end, until her cough turned desperate and her eyes dulled to a distant shine. Her last words, gripping his hand in the hospital: “Hang on, Mike…” He wasn’t able to. He broke. Katie called, begged him to stay with her in her tiny rented flat, but what use was he to her there? In a stranger’s home, a burden. She wouldn’t be coming back. Now only Raia’s younger sister, Val, visited, once a week by the clock—bringing soup in Tupperware, pasta with a lukewarm cutlet and a fresh pack of painkillers. “How are you, Mike?” Val would ask, peeling off her coat. He’d nod, “Alright.” They’d sit in silence, her bustling around, tidying his little room, as if the order of things could somehow restore the order of his life. Eventually, she’d leave behind the scent of another woman’s perfume, and the soft, near-tangible weight of a duty performed. He was grateful. Yet also, crushingly alone. It wasn’t just physical loneliness—it was a prison built from helplessness, grief, and a subdued rage at unfairness. One melancholy night, his wandering gaze fell on a key lying on the tattered rug. He must have dropped it the last time he shuffled in from the surgery. Just a key. Nothing special. A bit of metal. He stared at it as though seeing it for the first time. He remembered his grandfather—brightly, as if someone had turned on a light in a dark corner of memory. Grandad Peter—one sleeve empty and pinned—would sit on the stool and tie his laces with a lone hand and a broken fork. Patient, focused, quirkily triumphant when he managed it. “Look, Mikey,” Grandad would say with a gleam of victory in his eye, “A tool is always close by. Sometimes a tool looks like junk. The trick is spotting the friend in the rubbish.” As a boy, Michael had thought this was just old man talk—a comforting fable. Grandad was a hero, and heroes could always manage. Michael, he decided, was ordinary; his battles with pain and loneliness weren’t fit for brave stories. But now, staring at the key, the old scene rang not like consolation, but as a quiet rebuke. His grandfather never waited for help. He used what he had—a bent fork—and beat back helplessness itself. So what had Michael chosen? Only waiting, bitter and passive, sitting by the door of someone else’s charity. The thought jarred him. Suddenly, the key—the chunk of metal, echoing his grandad’s words—became a silent command. Michael stood, groaning as his body objected, almost shame-faced in the empty flat. He took two shuffling steps, picked up the key. His attempt to straighten was met with the familiar knife of pain. He froze, waiting for it to pass, but this time, instead of collapsing back onto the bed, he pressed on. Moving slowly, he went to the wall. He turned his back to it, pressed the blunt bit of the key to the wallpaper right where the pain sat, and gently, gingerly leant in, applying pressure. There was no plan to ‘massage’ or ‘treat’—just the act of pushing back. Pressure against pain, reality against reality. He found a spot where, miraculously, this struggle brought not agony, but the slightest, dull relief—something inside relented, softened a fraction. He moved the key, tried again, higher then lower, with the same careful experiment. Each movement was slow, full of listening to his own body. It wasn’t treatment—it was negotiation. The key, not some medical gadget, was his tool. It seemed foolish. A key was no miracle. But the next evening, when pain returned, he tried again. And again. He discovered places where pressure brought not more pain, but relief—a sense of opening a vice by fractions. He began leaning against the doorframe to stretch. Drank a glass of water when the empty cup reminded him—something free, at least. Michael had stopped waiting, hands idle. He started using whatever was at hand: the key, the doorframe, the floor for simple stretches, his own resolve. He kept a notebook—not a pain diary, but a list of ‘key victories’: “Today managed five minutes by the cooker.” On the sill, he placed three old baked bean tins—planned for the bin. He filled them with earth from the front garden and planted a few onion bulbs. Not a vegetable plot, but a tiny patch of life that he was now responsible for. A month passed. At the next appointment, the doctor’s eyebrows went up at what he saw in the new scans. “There’s some improvement. Have you been doing the exercises?” “Yes,” Michael said. “I’ve been using what I’ve got.” He didn’t mention the key—the doctor wouldn’t have understood. But Michael knew. Salvation hadn’t come by ship. It had simply lain on the floor, ignored while he watched the wall, waiting for someone else to turn on the light. One Wednesday, when Val appeared with soup, she stopped in the doorway. On the windowsill, in those tin cans, green shoots of spring onion pointed skywards. The room no longer reeked of medicine and defeat, but of something almost hopeful. “You… what’s this?” she managed, seeing him standing confidently at the window. “Kitchen garden,” he replied. After a moment, he added, “Want some for your soup? Home-grown, fresh.” That evening, she stayed longer than usual. Over tea, without discussing his aches and pains, he told her about the stairs—the single extra flight he now climbed each day. His rescue didn’t come from Doctor Dolittle with a magic potion. It had hidden itself as a key, a doorframe, an empty can, and a concrete staircase. It hadn’t removed pain, loss, or age. But it put tools in his hands—not to win a war all at once, but to fight his small daily battles. And it turns out, if you stop waiting for a golden ladder from heaven and see the plain, concrete one at your feet, you might find the climb itself is already a life. Slowly, carefully, step by step—but always upward. And on the windowsill, in those three battered cans, grew the finest green onions in the world.
The rain was tapping against the flat window, steady as a grandfather clock, counting down the hours to something you...
Husband Refuses to Let Our Daughter Live in the Flat He Inherited from His Aunt—He Wants to Sell It and Split the Money Equally Among Our Three Children, but I Believe Our 19-Year-Old Daughter Should Have Her Own Place While Studying—Who’s Right in This Family Dilemma?
My husbands aunt left him a flat right in the centre of Oxfordtiny little thing, youd miss it if you...
Two Weeks Away from My Garden Retreat: Returning to Find the Neighbours Had Built a Greenhouse on My Land and Planted Cucumbers and Tomatoes
It had been a fortnight since I last visited my garden retreat, and in that time, the neighbours had erected...
A Dog, a Proposal, and a Happy Ending: How a Free Pup Led to Love, Laughter, and a New Family – A Heartwarming English Tale
I stumbled into a reason to propose. A strange, dreamlike tale Thank you ever so much for your kind supportall...