Вона вдавала турботливу свекруху, та її план виявився жахливим.

Вона прикидалася люблячою свекрухою, але її задум виявився жахливим.

— Олено, ти ж полюбляєш зелений чай? — Галина Іванівна говорила так ніжно, що це саме по собі здавалося дивним.

Олена підняла голову від своєї чашки кави і зустрілася поглядом із свекрухою. Перед нею на столі з’явилася тарілочка з тістечком, а жінка усміхалася — щиро, чи, принаймні, так здалося на перший погляд.

— Дякую, але я більше люблю каву, — ввічливо відповіла Олена, хоча її думки були зайняті іншим: чому таке несподіване ставлення?

Лише пів року тому Галина Іванівна ставилася до невістки швидше як до тимчасової перешкоди в житті сина. Олена добре пам’ятала їх першу зустріч.

«Так ви програміст?» — тоді свекруха скептично примружилася. — «Тобто цілі дні за екраном сидите? Уже зір, напевно, пошкодили?»

Олена лише усміхнулася тоді, вирішивши не загострювати ситуацію. Якщо людина не хоче приймати її такою, якою вона є, то немає сенсу нав’язуватися.

Однак нещодавно все змінилося. Тепер Галина Іванівна постійно запрошувала їх у гості, дарувала невеличкі подарунки, виявляла інтерес до роботи Олени, розпитувала про її проекти.

— Ну ж бо, спробуй, спеціально для тебе купила, — продовжувала наполягати свекруха, підсунувши тістечко ближче.

Сергій, чоловік Олени, спостерігав за тим, що відбувалося, з ледь прихованою усмішкою.

— Мамо, ти зовсім захопилася моєю дружиною, — хихикнув він, наливаючи чай.

— Хіба не можна просто проявити турботу? — обурилася Галина Іванівна, склавши руки на грудях. — Вона твоя дружина. Я зрозуміла, що була надто холодною раніше, тому намагаюся все виправити.

Олена стиснула губи. Хотілося б вірити, але інтуїція підказувала: тут щось не так.

Коли вони повернулися додому, Олена всілася на диван, замислено дивлячись у вікно.

— Щось тебе турбує? — спитав Сергій, сівши поруч.

— Твоя мама… її поведінка здається мені дивною, — повільно сказала Олена. — Ніби вона щось задумала.

— Можливо, вона дійсно вирішила змінити ставлення? — припустив Сергій. — Просто розслабся, не шукай підступу у всьому.

Олена кивнула, однак внутрішній голос наполегливо шепотів: рано розслаблятися.

Через два тижні випадок розставив усі крапки над «і». Повертаючи забутий у машині зонт, Олена зайшла до свекрухи. Але, почувши її напружений голос по телефону, застигла в коридорі.

— Звісно, я певна! Вони збираються поїхати! Сама Олена говорила, що не знає, що робити з квартирою… Кому вона дістанеться, якщо не мені? — Галина Іванівна говорила швидко, явно хвилюючись.

Олена відчула, як всередині все зжалося. Всі ці місяці лагідного ставлення, подарунки, питання про її життя… Це був лише розрахунок.

— Ні, я не збираюся з ними їхати, — продовжувала свекруха. — Тут мені цілком комфортно. Просто чекаю, коли вони оголосять, що переїжджають назавжди. Тоді все вирішиться само собою.

Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій. Її першим поривом було увірватися та висловити все, що вона думає, але вона стрималася. Замість цього вона тихо вийшла, відчуваючи, як серце б’ється частіше звичайного.

Так ось у чому справа. Усі ці переміни в поведінці Галини Іванівни пояснювалися виключно бажанням отримати квартиру.

Тієї ночі Олена довго лежала без сну, перебираючи в пам’яті останні місяці. Вона згадала одну з розмов, коли свекруха згадала:

— Знаєш, у мене є подруга. Її син із дружиною переїхали в Іспанію. Дуже мудре рішення! Квартира, звісно, залишилася батькам. Вони хоча б про сім’ю подумали…

Тоді Олена махнула рукою, не надавши словам значення. Але тепер усе склалося в єдину картину.

Наступного дня за вечерею вона вирішила підняти це питання напряму.

— Сергію, — почала вона, уважно дивлячись на чоловіка, — ти коли-небудь чув, щоб твоя мама говорила про те, що хоче переїхати в нашу квартиру?

Сергій здивовано закліпав.

— Ні… Чому ти питаєш?

Олена глибоко вдихнула, збираючи думки.

— Тому що, схоже, вона вважає, що ми от-от поїдемо та залишимо їй житло без зайвих слів.

Сергій насупився, поклавши виделку на стіл.

— Що? Звідки у неї такі ідеї? Ми ж ніколи серйозно не обговорювали переїзд.

— Я випадково почула її розмову, — зізналася Олена, намагаючись зберігати спокій. — Вона думала, що її плани залишаться непоміченими.

Сергій потер скроні, явно намагаючись осмислити почуте.

— Зачекай… Тобто вона дійсно вірить, що зможе просто отримати нашу квартиру?

—

Через кілька днів вони знову опинилися у Галини Іванівни. Несподівано свекруха заговорила про передбачуваний переїзд.

— До речі, ви вже вирішили, коли будете виїжджати? — запитала вона, роблячи вигляд, що це звичайна тема для розмови.

Олена стиснула долоні під столом, але відповісти не встигла — Сергій випередив її:

— Ми нікуди не переїжджаємо.

Галина Іванівна миттєво напружилася, її обличчя перекосило, а потім вона витиснула натягнуту усмішку.

— Ну… Це ж чудово! Значить, квартира залишається вашою?

— Саме так, — спокійно додав Сергій. — Ми не плануємо її продавати.

— Ох, та кому вона взагалі потрібна… — пробурмотіла вона, але в голосі прозвучала помітна тремтіння.

— Мамо, ти дійсно думала, що ми просто так віддамо тобі нашу нерухомість? — спитав Сергій, дивлячись прямо в очі матері.

— Я стільки зусиль доклала, щоб налагодити стосунки! — вигукнула Галина Іванівна, хлопнувши руками. — Думала, що ви хоч оціните мої старання!

Олена повільно піднялася від столу, відчуваючи, як усе кипить всередині.

— Мені шкода, що я повірила в твою щирість, — холодно промовила вона. — Жаль, що ти використовувала наші зустрічі лише заради власної вигоди.

Жінка почервоніла, її обличчя перекосилося від гніву.

— Ви невдячні! Після всього, що я для вас зробила!

— А що саме ти зробила? — Олена зустріла її погляд прямо і твердо. — Притворялася, що прийняла мене? Створювала видимість теплоти там, де її не було?

Галина Іванівна скочила, її голос задрижав від обурення.

— Я сподівалася, що ти виявишся більш розумною! Людиною, яка цінує сім’ю!

— А ми сподівалися, що ти нас дійсно прийняла, — встав Сергій, зупинившись поруч із дружиною. — Схоже, мы обоє помилялися.

—

Минуло два місяці. Відтоді Галина Іванівна більше не дзвонила, не писала і не запрошувала їх у гості. І хоча іноді Олену відвідувала думка про те, варто чи спробувати налагодити стосунки, вона кожного разу відганяла її.

— Ти думаєш, вона зміниться? — якось запитав Сергій, коли вони ввечері сиділи на дивані.

— Не певна, — чесно відповіла Олена, гладячи його руку. — Але тепер це вже її вибір. Якщо вона хоче бути частиною нашого життя, нехай сама вирішує, як це зробити. Без маніпуляцій та ігор.

Вона усміхнулася, відчуваючи, як гора, що давила на її плечі останні місяці, нарешті зникла. Тепер вона знала: не можна дозволяти людям використовувати себе, навіть якщо вони близькі. І вперше за довгий час Олена відчула справжню свободу.