Connect with us

З життя

Вона заспокоювала його перед операцією кілька днів поспіль.

Published

on

Він збирався на операцію, а вона кілька днів перед цим заспокоювала його. Планова операція, давно треба зробити, нічого страшного, це всього лише кілька годин, такі операції вже поставлено на потік, у нього хороші аналізи, міцне серце… Говорила одне й те ж, наче заведена. Він усміхався, гладив її руку і мовчав. І їй здавалося, що він її не чув, що він нічого не дочував, що ці слова вона розповідає більше собі, себе заспокоює, пояснює.

Власне, так воно й було. Він її слухав, але не чув. Просто дивився, як вона рухається по квартирі. Як накриває на стіл. Як п’є каву, дбайливо зварену ним на сніданок. Як хмуриться і турбується. Як уже сто разів перевіряє його лікарняні речі у сумці. Як нагадує зателефонувати сестрі в далеку країну.

Вони вже давно жили удвох. Половину того життя, що прожили з батьками, сином, онуками. Батьків поховали, синові купили квартиру. Залишилися вдвох і на вихідних накривали столи, як колись, запрошували друзів. Влітку їхали у відпустку. І завжди ходили, тримаючись за руки.

Переступили за 60, але рук так і не розчепили.

Вони були таким єдиним цілим, що навіть імен не мало сенсу вимовляти окремо.

Що вони пережили — тривало б розповідати. Усе було. Вона була з дитбудинку. Та раптом, коли вже навіть її дитина виросла, знайшлася мама. Хвора, покинута, нікому не потрібна. Вона, не вагаючись, забрала її до себе. У свою тісну міську квартиру. Майже всі крутили пальцем біля скроні. Мама її залишила в зовсім юному віці. І ніколи, ніколи не згадала, що у неї є дочка. Вона справді не розуміла, чого від неї хочуть? Щоб вона покинула маму? Так само, як мама кинула її? Але ж їй було боляче, усі ці роки було дуже боляче! Вона не хотіла, щоб так було з мамою…

Маму доглядали разом із чоловіком. Вона кілька років пролежала, а останні два роки втратила розум. Але вони не нарікали, мовчки доглядали, годували — напували, змінювали підгузки та постіль, лікували…

Власне, вона могла все. Коли він був поруч. І нічого її не лякало. Коли він був поруч.

На операцію вона його провела. І сиділа під дверима. Чекала. Незначна операція, але все одно було багато хвилювань. Він ніколи серйозно не хворів. І їй було трохи дивно сидіти та чекати на завершення його операції.

Механічно сунула руку в сумочку, намацала конверт. Здивувалася, начебто ніяких конвертів у її сумочці не має бути. Витягла. Ще більше здивувалася — лист від нього. Коли він встиг написати? Коли в сумочку поклав? Адже вони, здається, весь час були поруч, вона б помітила.

Прочитала. Дуже дивний лист. Він ніби прощався. Вона сиділа, боячись пошевелитися. Вона все зрозуміла. Ще до того, як лікарі вийшли з операційної.

Не переніс незначної операції. Серце зупинилося. Те саме, здорове і ніколи не хворе.

А потім, після похоронів-валер’янки-пустоти-нелюдського болю, вона витягла зі шафи свою кофтинку і в кишені намацала листок. Це була смішна записка. Від нього. Потемніло в очах. Полізла в іншу кишеню, зимового пальта. І там записка. Із намальованою смішною мордочкою.

У неї в квартирі виявився мільйон цих його записок. Написаних до зупинки серця на операційному столі. І знайдених нею після його похорону.

Спочатку вона плакала, не могла читати, фізичний біль викликав навіть його почерк…

Потім почала читати. Він жартував, підбадьорював, запитував, роздумував, співчував, кохав… Він був живим і тим самим у тих записках.

І, дивлячись мені в очі, вона раптом каже: — Розумієш, мені навіть соромно зізнатися в тому, що я тобі скажу. Соромно, коли навколо стільки горя і проблем, коли здається, так не буває, всі один на одного жаліються… Розумієш, я була дуже щаслива як жінка. Дуже. Я не можу про це розповісти. Але я була дуже щаслива.

І десять років кожного вечора вона перечитує його записочки. Ті, які знаходила у квартирі ще довгий час. Ті, які тоді допомогли їй не збожеволіти. Ті, що продовжують зберігати його тепло. І його любов.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять + дванадцять =

Також цікаво:

З життя35 хвилин ago

І все ще існує любов

— Юре, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі, — вигукнула Мар’яна. — Я правильно повернув, — спокійно відповів...

З життя2 години ago

Я відчував твій слух, мамо

— Бабусь, казку розкажеш? — запитав шестирічний Дениско. — Лише коротку. Вже час спати. Завтра в садочок не прокинешся, —...

З життя2 години ago

Врятування від самотності

**Порятунок від самотності** Оксана прокинулася пізно. Перша думка — проспала. А ж дочка з онуком скоро схочуть, а в неї...

З життя3 години ago

Остання жертва

**Остання жертва** — Мам, мені треба з тобою поговорити. — Отаке тривожне початкове речення. — Ірина з тривогою подивилася на...

З життя3 години ago

Дощ веде до щастя

Дощ іде на щастя Після спекотного літа настала холодна й пронизлива осінь, з пронизливими вітрами та нескінченними дощами. По дорозі...

З життя4 години ago

Святковий подарунок несподіванки

**Новорічний сюрприз** Оля спішила додому, не зважаючи на ожеледицю під ногами. Що й казати — у її сумочці лежали два...

З життя4 години ago

Тобі не втекти від відповідальності, мама

Марiя смажила деруни, коли в двері подзвонили. Вона вийшла з кухнi, щоб відкрити. “Мамо, це до мене”, — зупинив її...

З життя5 години ago

Сила братства

Чоловіча дружба Олег зупинив «Тойоту» біля торгового центру. Виходити з теплого салону не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, що переходив...