Вона зауважила чоловіка в церкві, який поводився дивно та приходив щодня.

Вона звернула увагу на чоловіка в церкві, де той вів себе трохи дивно. Приходив він щодня. Ставив дві свічки, потім довго щось мугикав у кутку, розмахуючи руками. Наче пояснював щось незрозумілому дитині. Після цього хрестився. Спочатку справа наліво, потім зліва направо. А потім зовсім не складно, знизу вверх.

Вона вирішила підійти до нього і спитати, в чому справа. Почекала його на виході, заговорила і запропонувала допомогу. Їй здавалося це правильним. Представившись, запитала, що він так відчайдушно пояснює і чому хреститься завжди по-різному.

– Якщо ви не вмієте, то можу навчити вас правильно молитися і дати літературу. Я ще сюди з бабусею ходила, – сказала вона.

Він зніяковіло подякував за допомогу і, пом’явшись трохи, запросив сісти на лавочку в алеї, що йшла через старий зарісний парк, в кінці якого стояла церква.

– Та я не дуже-то і вірю, – усміхнувся він ніяково, чим викликав у неї напад здивування. – Але справа тут така… – продовжив чоловік.

– Кіт у мене є. Великий, з розкосими очима. Красень, а зовсім недавно… Ну, як недавно… Пару років тому втав в ноги маленький цуценя. В саму осінь, дощ, лютий, холодний, – він замовк і зітхнув.

– Приніс я його додому. Ну, пожалів, по-перше. По-друге, подумав, що моєму коту стане веселішим, і загалом не помилився. Цуценя виявився дуже шкодним, товариським, веселим. Я б сказав, навіть занадто товариським.

Чоловік знову усміхнувся своїм думкам, і вона звернула увагу, що усмішка в нього якась беззахисна. Абсолютно дитяча. Усміхатись він не вмів, та робив це наче вибачаючись. Потім продовжив:

– Щен, так я його назвав, одразу вирішив, що мій кіт і є його справжній тато. Рідний, тобто. І став ходити за ним по п’ятах і повторювати все, що той робив. І коли кіт стрибав на високий диван, Щен намагався підстрибнути за ним, але де ж малюкові! І той починав плакати й скиглити. З часом коту обрид шум, що його створював малюк. Він стрибнув, схопив Щена за шкірку й стрибнув з ним на диван. Там той, вищачи від щастя й задоволення, затиснувся мордочкою до свого татка й задрімав.

Так воно і склалося. Тянучка, а саме так я тепер називав кота, затягав щенятко на диван, де вони зручненько вмощувалися.

З часом Щен підріс, і тепер Тянучці було важко тягти його наверх. Але Щен добре йому допомагав. Спочатку він відчайдушно перебираючи лапками запрошливо підвивав. А потім, коли став великим псом і міг уже вільно самотужки стрибати на диван, то…

Він ретельно зображував абсолютно безпорадну собаку і, поклавши морду на високий диван, розплющено прижмурив очі, пускав слину, вищав і зиркав запрошливо в розкосі очі свого татка.

Той піднімався важко і неохоче. Зітхав і, впершись чотирма лапами в диван, зчепив зубами велику потужну шию собаки і починав тягти з усіх сил. Пес, зображуючи зусилля, протуанував на диван, видаючи напружене скрипіння і витріщаючи очі з орбіт, а коли опинявся вже там…

Коли він опинявся на дивані, він починав відчайдушно стрибати і вищати від задоволення, потім звертався в клубок навколо татка і засинав. Тянучка сидів стовпчиком і дивився навколо стомленим поглядом, ніби кажучи:

– Ох ці діти! Скільки з ними потрібно зусиль.

Чоловік перевів подих і закурив.

– Так ось, – продовжив він. – Тянучка вже не молодий кіт і намагається тепер затягати Щена майже беззубим ротом. А той радіє, і його очі випромінюють таке щастя, ніби він знову маленьке щеня.

Чоловік тяжко зітхнув.

– А недавно мій улюблений кіт захворів. Він перестав їсти, і у нього болить живіт. Возив його до ветеринара, та той нічим йому не зміг допомогти. Ось я і прийшов до церкви. В Бога я не вірю, молитися не вмію, хреститися правильно теж. А про дві свічки… Ну, це я просто бачив, як бабусі ставлять.

Але я обіцяю! Так, на всякий випадок, – і чоловік тикнув пальцем у небо. – Я обіцяю цьому вашому Богові, що якщо він допоможе моєму улюбленому коту Тянучці одужати, то я в нього повірю і більше ніколи не буду його турбувати, як не турбував раніше.

Не стану ніколи ні про що просити. Бо в мене немає ніякого іншого бажання, крім того, щоб мій Тянучка одужав і жив ще довго. Ну, якщо дуже треба, то вивчу якусь молитву і навчусь правильно хреститися.

Вона слухала його мовчки, і чомусь зовсім не сердитись на його безвір’я. Її раптом стало зовсім байдуже, що він не вміє молитися і не має поняття, що роблять в церкві і як. Вона раптом зрозуміла, що доля випадково зіштовхнула її з людиною, віра якої насправді більша і міцніша, ніж у всіх інших, з ким їй доводилося зустрічатися в церкві.

Вона витерла сльози, непомітно котрі спливали щоками, і піднялася.

– Я передумала, – сказала вона. – Я не стану вас навчати молитися. Вам це зовсім ні до чого. Краще поїдемо до вас додому, я хочу подивитися на вашого кота. Я, звісно, ​​не ветеринар, але все-таки хірург з великим досвідом. Тому, можливо, щось і зможу зробити.

Чоловік підскочив з лавки і став дякувати жінці. Вона пішла алеєю парку. Він йшов поруч з нею і розповідав, не припиняючи, про свого кота на ім’я Тянучка і його собачого сина, на ім’я Щен.

Зарослі дерева роняли листя. Був початок осені. Теплі промені пробивалися крізь зарості гілок і гладили обличчя двох людей.

Жінка довго оглядала Тянучку і що-що мацала, потім, взявши аналіз крові, поїхала і повернулася через годину.

Короче кажучи, можете мені не вірити, панове, але їй це вдалося. Вона вилікувала Тянучку. Щоправда, для цього їй довелося зробити йому операцію. Робили вдома у чоловіка. І після цього вона залишилася там.

Ну, не їхати ж, і не залишати пацієнта без нагляду. А за Тянучкою потрібно було доглядати. Так що, вони незабаром з’їхалися. Верніш, він переїхав у її велику нову квартиру.

Тепер вони разом знімають відео, як Тянучка тягає своїм беззубим ротом величезну сильну собаку на ім’я Щен на новий велюровий диван. І всім наплювати, що там залишаються клоччя шерсті.

А величезний Щен радується і пускає слину. Він вищить від насолоди, коли котячий татко тягає його до себе, ухопивши за вухо. Потім він лягає клубком навколо Тянучки і засинає, зігріваючи свого тата теплом молодого, сильного тіла, а Тянучка…

Тянучка сидить стовпчиком і дивиться навколо тяжким, стомленим поглядом і зітхає, ніби говорячи:

– Це така тяжка справа – доглядати за дітьми! Стільки турбот. Тягнеш їх, тягнеш. Прямо втомишся увесь, а все одно треба тягнути.

Тянучка зітхає і вкладається на Щена. І вони засинають.

До церкви, до речі, чоловік з жінкою більше не ходять. Ну, можливо, просто тому, що всі їхні бажання вже виконані. А можливо, тому, що не хочеться їй навчати чоловіка нічому. Він їй подобається таким, який є.

А Бог їх простить. Чесно слово, простить!

Так мені здається…