Вони ледь не встигли на трамвай, тепер доведеться зачекати.

Всього півтора кроки не встигли зробити Оленка і її мама до трамваю. Старий вагон деренчав-звякнул і від’їхав від зупинки. Тепер чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Знову ти копирсаєшся! Скільки разів я тобі говорила: прийшли з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття на місце постав, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І чому тобі треба було шукати свої крейди? Невже без них вдома не можна обійтися?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора Насті обіцяла. А ти ж сама казала, що коли обіцяєш, то обов’язково треба виконати! – Оленка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай запізнюватися?! А мені на ніч на роботу. А я ще тобі сукню не попрасувала, вечерю і сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамо, ти не переймайся. Все вийде, тільки не нервуй. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавці лежав маленький зів’ялий букетик.
– Це дзвіночки. Вони в лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамо, вони такі красиві, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Мало тобі сміття… Ну добре, забирай, і пішли, он наш трамвай під’їжджає.
Усю дорогу, до самої своєї зупинки, Оленка не випускала букет із рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, але для Оленки це були найкрасивіші квіти. Ніжно-бузкові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як із казки.
Один дядечко сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А тітонька з великим животом похитала головою і впевнено заявила: «Жодної землі. Їх треба у воду. Лише в воду». А інша тітонька, виходячи з трамваю, злобно прошипіла: «Дурницями займаються, краще б гвоздики купили!». Мама Оленки мовчки дивилася у вікно, а Оленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Нехай тоді говорять, що завгодно!».
Оленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Григорович». А Оленка його називає «дідо Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Григоровичем не рідні Оленці і її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Оленки по господарству. А дід Кузя – по дому. Якщо, наприклад, дверцята шафи відвалилися або замок поламався, то дід легко полагодить. А якщо пирогом допомогти, або Оленку в садочок відвести, то це вже бабуся Ліда. Вони самі, бабуся й дід, ніколи не просять допомоги. Вважають, що у них все є, і вони поки самі з усім можуть впоратися. Так і живуть.
У бабусі Ліди і діда Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємничий Оленчин секретик. Це таке затишне місце, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оленка. Чесно кажучи, дід Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?
Від зупинки додому Оленка бігла стрибаючи. Треба якомога швидше набрати води в пляшку і дуже швидко посадити дзвіночки в землю. І полити. А то вони зовсім загинуть, як сказала одна тітка з трамвая. Поки мама готувала вечерю і сніданок, а потім прасувала праскою Оленчину сукню для садочка, Оленка совком викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулися, – подумала Оленка, – добре, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернуся, добре?».
Оленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про крейди для Насті забула.
***
Сонце зайшло за горизонт. Сутінки сірим покривалом обійняли місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і зібралася вже було за Оленкою. Коли мама Оленки працювала в нічну зміну, Оленку забирали дід Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дід Кузя покликав дружину на балкон, показуючи пальцем, щоб та не шуміла. Дід махнув рукою в бік Оленчиного секретика. Там, навпочіпки, сиділа Оленка. І плакала. Перед нею в калюжі лежали зав’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадучись пробралася за бузковий кущ до Оленки.
– Що трапилося, Оленочко?
– Бабусю Лідо! – Оленка вискнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налила, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони вмерли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, що тепер, і таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене чарівний порошок був. Ти посидь тут, я незабаром.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полички банку з борошном, відсипала борошна в сірникову коробочку і повернулася до Оленки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи лишилося, але цього вистачить.
– А це що?
– Чарівний порошок для квітів. Попросили мене, але на те він і чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда взяла дрібку борошна, посипала ним дзвіночки, шепочучи: «Чаклуй баба, чаклуй дід, всім на радість сотню літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжі. – Ну, все, Оленко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він правда чарівний?
– Правда, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці й подивимося. А тепер ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оленка зітхнула, з тривогою подивилася на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оленка вже бачила десятий сон, коли дід Кузя крекчучи, витягував з балкона свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик взяв?
– Та взяв, звісно, що ти!
– А лопаточку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Втомишся – поп’єш.
– Не треба. Я ж не в похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та годі тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дід обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихенько зачинила за ним двері і повернулася до Оленки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оленка. Взувши капці, прямо в піжамі побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжі ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оленка обережно нюхала їх, тихенько гладила бузкові головки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дід Кузя і бабуся Ліда. І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оленка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідом Кузею, які подарували дитині радість…