З життя
Вони ледь не встигли на трамвай, тепер доведеться зачекати.
Всього півтора кроки не встигли зробити Оленка і її мама до трамваю. Старий вагон деренчав-звякнул і від’їхав від зупинки. Тепер чекати хвилин п’ятнадцять, не менше.
– Знову ти копирсаєшся! Скільки разів я тобі говорила: прийшли з прогулянки – повісь речі акуратно, взуття на місце постав, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І чому тобі треба було шукати свої крейди? Невже без них вдома не можна обійтися?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора Насті обіцяла. А ти ж сама казала, що коли обіцяєш, то обов’язково треба виконати! – Оленка хитро примружилася, – казала ж?
– Ну… Казала. Так що тепер, на трамвай запізнюватися?! А мені на ніч на роботу. А я ще тобі сукню не попрасувала, вечерю і сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамо, ти не переймайся. Все вийде, тільки не нервуй. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – на лавці лежав маленький зів’ялий букетик.
– Це дзвіночки. Вони в лісі ростуть. Хтось нарвав, а потім викинув. Або забув.
– Мамо, вони такі красиві, дзвіночки! Давай їх заберемо!
– Мало тобі сміття… Ну добре, забирай, і пішли, он наш трамвай під’їжджає.
Усю дорогу, до самої своєї зупинки, Оленка не випускала букет із рук. Ніжки у дзвіночків були зламані, бутони зім’яті, але для Оленки це були найкрасивіші квіти. Ніжно-бузкові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавалися їй чимось чарівним, як із казки.
Один дядечко сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А тітонька з великим животом похитала головою і впевнено заявила: «Жодної землі. Їх треба у воду. Лише в воду». А інша тітонька, виходячи з трамваю, злобно прошипіла: «Дурницями займаються, краще б гвоздики купили!». Мама Оленки мовчки дивилася у вікно, а Оленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Нехай тоді говорять, що завгодно!».
Оленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі шанобливо називають «Кузьма Григорович». А Оленка його називає «дідо Кузя». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда з Кузьмою Григоровичем не рідні Оленці і її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у рідних. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Оленки по господарству. А дід Кузя – по дому. Якщо, наприклад, дверцята шафи відвалилися або замок поламався, то дід легко полагодить. А якщо пирогом допомогти, або Оленку в садочок відвести, то це вже бабуся Ліда. Вони самі, бабуся й дід, ніколи не просять допомоги. Вважають, що у них все є, і вони поки самі з усім можуть впоратися. Так і живуть.
У бабусі Ліди і діда Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємничий Оленчин секретик. Це таке затишне місце, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оленка. Чесно кажучи, дід Кузя теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секретик?
Від зупинки додому Оленка бігла стрибаючи. Треба якомога швидше набрати води в пляшку і дуже швидко посадити дзвіночки в землю. І полити. А то вони зовсім загинуть, як сказала одна тітка з трамвая. Поки мама готувала вечерю і сніданок, а потім прасувала праскою Оленчину сукню для садочка, Оленка совком викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Мабуть, вони ще не прокинулися, – подумала Оленка, – добре, ви поки поспіть, а я збігаю до мами, проведу її на роботу і повернуся, добре?».
Оленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про крейди для Насті забула.
***
Сонце зайшло за горизонт. Сутінки сірим покривалом обійняли місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і зібралася вже було за Оленкою. Коли мама Оленки працювала в нічну зміну, Оленку забирали дід Кузя з бабусею Лідою до себе. Але тут дід Кузя покликав дружину на балкон, показуючи пальцем, щоб та не шуміла. Дід махнув рукою в бік Оленчиного секретика. Там, навпочіпки, сиділа Оленка. І плакала. Перед нею в калюжі лежали зав’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадучись пробралася за бузковий кущ до Оленки.
– Що трапилося, Оленочко?
– Бабусю Лідо! – Оленка вискнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налила, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони вмерли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, що тепер, і таке буває. Ти не плач. Ми ось що з тобою зробимо. Десь у мене чарівний порошок був. Ти посидь тут, я незабаром.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полички банку з борошном, відсипала борошна в сірникову коробочку і повернулася до Оленки.
– Ось, моя хороша. Зовсім трохи лишилося, але цього вистачить.
– А це що?
– Чарівний порошок для квітів. Попросили мене, але на те він і чарівний. Ось, дивись, – бабуся Ліда взяла дрібку борошна, посипала ним дзвіночки, шепочучи: «Чаклуй баба, чаклуй дід, всім на радість сотню літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжі. – Ну, все, Оленко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок свою справу зробить.
– Бабусю Лідо, він правда чарівний?
– Правда, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми вранці й подивимося. А тепер ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оленка зітхнула, з тривогою подивилася на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оленка вже бачила десятий сон, коли дід Кузя крекчучи, витягував з балкона свій старенький велосипед.
– Кузю, ти ліхтарик взяв?
– Та взяв, звісно, що ти!
– А лопаточку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузю, я тобі чаю налила в термос.
– Лідо, чай-то навіщо?
– Ну як! Втомишся – поп’єш.
– Не треба. Я ж не в похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та годі тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузю, поклала. Давай, з Богом.
Дід обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихенько зачинила за ним двері і повернулася до Оленки.
***
Ранок. Прокинулися ранні горобці, і разом з ними Оленка. Взувши капці, прямо в піжамі побігла вона до свого секретика. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжі ріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оленка обережно нюхала їх, тихенько гладила бузкові головки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дід Кузя і бабуся Ліда. І ще невідомо, хто в ці хвилини був щасливіший – Оленка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідом Кузею, які подарували дитині радість…
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...
Three O’Clock in the Morning and a Phone Call: How Saving a Stray German Shepherd with Mum’s Help Changed My Heart Forever
Mary Ellen wakes at three in the morning to the insistent buzzing of her old mobile phone on her bedside...
Raw Nerves: In This Family, Everyone Lived Their Own Separate Lives. Dad, Alexander, Had Not Just a Wife but a String of Lovers. Mum, Jenny, Turned a Blind Eye, but She Had Her Own Secret Romance with a Married Colleague. Their Two Sons Were Left to Fend for Themselves. Nobody Really Raised Them, So They Wasted Days Wandering Aimlessly. Jenny Claimed the School Was Responsible for Their Upbringing. On Sundays, the Family Would Gather in Silence Round the Kitchen Table, Wolf Down Lunch, and Disperse to Their Separate Interests. They Might Have Continued in Their Broken, Flawed but Comfortably Familiar Existence—Until Irreversible Tragedy Struck. When the Younger Son, Daniel, Was Twelve, Alexander First Took Him to the Garage as His Little Helper. While Daniel Curiously Inspected the Tools, Alexander Stepped Next Door to Chat with Fellow Car Enthusiasts. Suddenly, Black Smoke and Flames Billowed from Alexander’s Garage. (Later, It Would Emerge that Daniel Had Accidentally Knocked a Lit Blowtorch onto a Can of Petrol.) Nobody Understood What Had Happened. People Were Frozen, Panicking, as Fire Raged. Water Was Thrown Over Alexander, and He Bolted into the Inferno. In Moments, He Emerged, Carrying His Motionless Son, Daniel’s Body a Mass of Burns—Only His Face, Shielded by His Hands, Remained Unscathed; His Clothes Were Completely Burned Away. Someone Had Already Called the Fire Brigade and Ambulance. Daniel Was Rushed to Hospital—He Was Alive! He Was Taken Straight to Surgery. After Agonising Hours, the Surgeon Came Out to Daniel’s Parents and Said, “We’re Doing All We Can. Your Son Is in a Coma. His Chances Are One in a Million. Science Is Powerless. Only Extraordinary Willpower—and a Miracle—Can Save Him Now.” Desperate, Alexander and Jenny Raced to the Nearest Church—in a Torrential Downpour. Drenched and Sobbing, They Entered the Sanctuary for the First Time in Their Lives, Begging the Priest, Father George, for Help. “…How grave are your sins?” Father George asked. Alexander, sheepish, replied, “Not murderers, if that’s what you mean…” “But where is your love? Dead underfoot,” the priest reproached. “There’s more space between you than a fallen oak log. Pray to Saint Nicholas for your son’s health—pray fiercely! But remember, it’s God’s will…” At the icon, Alexander and Jenny knelt, weeping and praying passionately—swearing to cut all affairs, vowing to change their lives. The next morning, the phone rang. The doctor reported Daniel was out of his coma. Alexander and Jenny never left his bedside. Daniel whispered to his parents, “Mum, Dad, promise me you’ll stay together,” and, “When I have children, they’ll have your names…” His parents thought he was delirious—after all, he couldn’t even move his finger. But Daniel began to recover. The family’s energy and savings—and even their summer cottage—went into his treatment. The garage and car had burned to ashes, but the main thing was: Daniel was alive. The grandparents pitched in to help, and the family came together through the crisis. A year on, Daniel was in a rehabilitation centre, able to walk and look after himself. He befriended Mary, a girl his own age who’d also been burned in a fire—her face badly scarred after multiple operations, too shy to look in a mirror. Daniel was drawn to her kindness, wisdom, and vulnerability. The two became inseparably close, bonding over pain, recovery, and endless conversation. Time passed… Daniel and Mary celebrated a modest wedding. They had two beautiful children: daughter Alexandra, then three years later, son John. At last, the family could breathe easy. But the ordeal had left Alexander and Jenny drained. They decided to part ways, both craving peace and relief from each other. Jenny moved to stay with her sister in the suburbs, visiting Father George before leaving—he, now a confidant, urged her not to go for long; “A husband and wife are one.” Alexander remained alone in the empty flat, sons with families of their own. Visiting grandchildren was done separately, timings carefully coordinated to avoid crossing paths. And so, after all they’d suffered, every member of the family finally found their own, peculiar peace…
CUT TO THE QUICK… In this family, everyone lived their own separate lives. Jack, the father, in addition to his...
I’ll Remind You – Miss Mary, This Swirl Won’t Work! A Second-Grader’s Birthday Gift, A Mother’s Disappointment, and a Teacher’s Lesson in Kindness and Memories That Bloom Like Painted Flowers
ILL REMIND YOU Miss Mary, hereit just keeps curling the wrong way, whispered little Tom, his brush hovering uncertainly above...
Desperate to Tie the Knot: After Ten Lonely Years, Dr. Alice Finds Unexpected Romance with a Former Algerian Student—Only for Fate to Bring Her Back to Her Ex-Husband and Knitting Socks for Their Grandchild Alice
IMPATIENT FOR MARRIAGE Ella is utterly determined to find the right husband. Shes already had one failed marriage. She has...