Вперта та непохитна: історія Нюри, яка не відступала перед перешкодами.

В селі Любовичі ще з малих років про Настю говорили, що вона “вперта”, така вже її натура. Настя ніколи не здавалась на півдорозі: якщо ставила собі ціль, то йшла до неї до кінця, навіть якщо це вимагало жертв.

— Вперта! — кричала сусідка Зоя, коли Настя знову відмовилася продавати двоповерховий батьківський будинок. — Навіщо тобі, самотній, з таким великим домом возитися? Все одно продаси!
— Вперта! — усміхнувшись криво, бурчав черговий невдачливий наречений, якого Настя випроваджувала мітлою.
— Вперта! Час іде, а всі женихи закінчаться! — злісно обговорювали сусідки.

Важко перелічити, скільки разів Настя чула це слово на свою адресу. Життя з таким характером було нелегким, але вона не здавалася, особливо коли це стосувалося будинку та особистого життя. Батьки з дитинства вчили її, що найважливіше в житті — це рідний дім та чистота. Тому чистоту в домі вона берегла, як зіницю ока, і не розмінювалася на дрібниці. Нежонатих же чоловіків в селі явно не бракувало.

У неділю зранку Настя прокинулася з твердим наміром закінчити всі незавершені справи: дополоти город, та зазирнути в своє особисте життя. Легко сказати — тридцять соток моркви, буряків, помідорів і огірків, без яких українська зима нудна. Швидко поснідавши та одягнувши легкий червоний сарафан, вона вийшла у город і оцінила фронт робіт: “От халепа!”. Постоявши кілька хвилин, рішуче взялася до роботи…

Десять років Настя, справлялася з усім сама. Батьки покинули цей світ через рік після її повноліття, залишивши її круглою сиротою. Весь цей час вона жила сама, покладаючись тільки на себе: працювала на фермі та вела господарство. Звісно, Насті дуже хотілося вийти заміж, але вона чекала на свій час, дотримуючись своїх принципів.

Аж раптом з’явилася надія: до тітки Галини приїхав племінник. За чутками, хлопець був видним, ввічливим, близько тридцяти років і неодружений. “Гарна людина видно, Галина захворіла, і він одразу приїхав допомагати”, — перешіптувалися жінки на фермі, кидаючи погляди на Настю.

Ніби і не слухала вона їхні пересуди, але в голові все ж відклалося. Дивно, що Миколу, племінника Галини, вона ще не бачила, хоча їхні будинки стояли один навпроти одного, через дорогу. Знаючи, що город добре видно з вулиці, Настя вирішила робити все акуратно: тримаючи спину рівно і з граблями в руках вона дрібними кроками ходила по грядках приблизно дві години, поки сонце й спрага не змусили змінити тактику. Хлопнувши води з колодязя, вона забула про свої наміри справити враження, нахилилася і почала виривати бур’яни руками, а потім стала на коліна і занурилася з головою в зарості. Від злості на життя вона виривала траву так старанно, що здавалося, ніби маленький червоний трактор врізається в зарості городини.

Коли завершила, Настя ледве виповзла з городу. В кухні поглянула у дзеркало: червоне плаття було все в зелених плямах і ґрунті, нос гостро витикався на загорілому обличчі, але втомлені очі сяяли синявою липневого неба.

Глянувши на годинник, Настя ахнула: «Боже ж ти мій, четверта година, за півгодини магазин закриється!».

Швидко вмилася, кинула брудну сукню, прикрила груди рукою, потяглася за рушником, що висів за дверима. Цей маневр, хоч і був високоморальним, не міг би приховати її красу, навіть двома руками. Швидко вмившись і витерши обпечене обличчя, Настя відчула легке нездужання. «З голоду», — подумала вона, одягнула чисту ситцеву сукенку і вийшла з дому. Попри те, що спека трохи стихла, повітря було задушливим, а над потрісканим асфальтом переливалося марево. Настя побігла до магазину з вивіскою «Сільмаг», що висіла ще з радянських часів. В дев’яності місцевий підприємець повісив нову табличку «Супермаркет», але це не прижилося. Місцеві кілька разів вибивали вікна і спалювали тару на задньому дворі на знак протесту проти подорожчання. Врешті-решт, вивіску зняли і замінили на стару картонку «Сільмаг».

Задихаючись, Настя піднялася на ганок і… побачила зірки. Не галактику, як у підручниках з астрономії, а такі, що стисувалися до точок, а потім знову виростали, пульсували, викликаючи легкість й нудоту. Тіло Насті стало невагомим, дрейфуючи серед небесних тіл, і раптом через туман на неї подивився добрий, усміхнений ангел в смугастій футболці.

— Ви за мною? — запитала Настя, не відкриваючи рота, бо зрозуміло ж.

Ангел усміхнувся в відповіть та кивнув.

— Я померла? — запитала Настя, бо в книжках всі питали те саме.

Ангел не впевнено похитав головою.

— Може, я ще тут залишусь, допомоги ж комусь треба? — з нотками сліз внутрішньо запитала Настя.

— Ну, якщо лише водою тебе обприснути, — відповів Ангел несподівано приємним баритоном.

— Святою? — охопило Настю благоговіння.

— Можна і святою, — Ангел тримав у руці пляшечку зі «Святого джерела» і усміхався.

Настя, попри свою розгубленість, помітила легку щетину на його обличчі. Якщо смугасту майку вона ще могла пояснити, то ця брутальна щетина знищила її уявлення про ангельську природу.

— А у ангелів буває борода? — запитала Настя недовірливо.

— Тссс, — Ангел нахилився до неї, Настя відчула приємну млість. «Все, кінець», — ледь подумала Настя, коли раптом почула голоси. Вони все голосніше звучали, згадуючи її минулі гріхи.

— Гордячка, за допомогою не звернеться, — шамкав старий прокурений голос. «Гординя — гріх», — змішалися думки Насті.

— Це так, не допомоги попросить, все сама, — ніби заступився інший, жіночий голос.

— Така вже, завжди на людях, а насправді ні з ким, — похвалила жінка старшого віку.

— А пироги які пече, пальці оближеш, — девчачий дзвінкий голос.

«Яке це має значення? Дивний Суд», — промайнуло в голові у Насті, але вона відкинула ці думки. Голоси зливалися, і тут Ангел окропив її водою.

Настя здригнулася та прийшла до тями — молодий чоловік у смугастій майці та з рюкзаком тримав її голову трохи піднятою. Він простягав їй пляшечку з мінералкою. Навколо зібрався натовп, і всі раділи, що Настю привели до тями.

— Якщо б не мій Колян, все, не оживили б Настю, — турботливо метушилася тітка Галина. — Так працювала в сонце, недалеко й до удару. Я ось пам’ятаю, ще в шістдесятому…

Що сталося, Настя вже не чула — Микола легко підняв її міцне тіло і поніс у сторону західного сонця, обіцяючи тишу і прохолоду. Він йшов, притискаючи її до себе, трохи кульгаючи, але Насті здавалося, що він трохи підлітає…

***
На Яблуневий Спас відзначили весілля, а через рік, ніжно прикриваючи мережива на великій синій колясці, тітка Галина жартома розповідала сусідам, що «дітей тепер лише по двоє в роддомі дають, не вірите — сходіть самі».