Врятуй мою дочку з дитячого будинку

Забери мою доньку з дитячого будинку

Оленка стояла розгублена і недовірливо дивилася на жінку, що стояла перед нею.

Тільки-но вихователька пояснила їй, що це приїхала її мама!

Що вона довго шукала Олену і що насправді не відмовлялася від неї, як Олена думала. Як виявилось, це Оленка колись загубилася в іншому місті, її знайшли і привели до дитячого будинку. А її мама весь цей час шукала!

Олена насторожено вдивлялася в обличчя незнайомої усміхненої жінки. Наче хотіла впізнати її, але ніяк не могла. Чиї це очі? А руки? Невже це дійсно її мама, вона зовсім її не пам’ятала?

Олена нахилила голову, і раптом в обличчі жінки, що дивилася на неї, щось змінилося. Вона ще намагалася усміхатися, але по її щоках повільно покотилися сльози, які вона вже не могла стримати.

І маленьке сердечко Олени затремтіло. Ну звісно, це мама, вона тепер впізнала її по блиску очей, по нахилу голови. Бог знає, по чому ще впізнала.

Зробивши два невпевнених кроки, Оленка розкинула ручки й побігла до неї назустріч з криком: “Мамо, мамочко, нарешті ти мене знайшла!”

Вже ввечері, вдома, вони сиділи обійнявшись на великому м’якому дивані. Оксана гладила Олену по волоссю, по худеньких плечах і цілувала в заплакані оченята.

І в сотий раз намагалася відповісти на найголовніше питання: “Мамочко, чому ти так довго не приходила? Я так чекала на тебе!”

– Моє сонечко! Пробач мене, я щодня тебе шукала. Але ти зникла, це було жахливо! Хтось бачив, як циганка бігла з дитиною на руках, ми навіть до циган ходили, але тебе ніде не було! Я об’їхала всі сусідні міста. А потім мені підказали, що в одному дитячому будинку є дівчинка, яку підкинули. І я зразу подумала, що це ти, і приїхала!

– Як довго, мамочко! Добре, що ти мене знайшла! – Оленка міцно обіймала Оксану теплими маленькими ручками.

Але від запашної булочки з молоком, від теплоти квартири і маминих обіймів вона зовсім заспокоїлася. Ручками Оленка все ще чіплялася за маму, але вони вже ослабли і розслабилися. Оксана взяла на руки сонну дівчинку і понесла в ліжечко.

– Мене більше не вкрадуть, так, мамо? – сонно прошепотіла Оленка.

– Ніхто тебе від мене більше не відбере, я обіцяю! – Оксана притиснулася до неї і поцілувала в шовковисте волосся. Потім поклала її в ліжечко.

– Не йди, – попросила Оленка, і Оксана прилягла поряд на дитячу канапку.

Оленка тут же солодко засапала, хоча однією ручкою для вірності все ще трималася за Оксанин халат. Час від часу ніби перевіряючи, тут мама, чи ні?

“Ось і виконала останнє прохання улюбленої сестри. Я знайшла Оленку, і тепер вона зі мною. Вікторія просила Оленці нічого про неї не розповідати. Тепер я Оленина мама”, – думала, лежачи без сну, Оксана.

Вона поправила на дівчинці м’яке ковдрочку, і Оленка усміхнулася уві сні.

Нехай все погане залишиться позаду, хоча як же важко змиритися з втратою сестри і матері.

Мамочка у них з Вікторією була доброю, але безпорадною. Народила їх із Вікторією без батька. І скільки себе пам’ятала Оксана, мати постійно плакала, як же важко їй одній тягнути двох дівчаток. Наче хтось у цьому був винен!

Вікторія була старша від Оксани на п’ятнадцять хвилин і завжди за двох все вирішувала.

І коли мати привела вже третього співмешканця, Вікторія сказала, що треба тікати з дому, бо буде зле!

Але Оксані було шкода маму, як можна маму покинути? Вона ж хоче якнайкраще, для дочок намагається. Щоб чоловік у домі був.

– Оксанко, я знайду гроші, і ми втечемо, – вмовляла її Вікторія, – А то добре не закінчиться! Нам вже сімнадцять, в училище поступимо, житимемо в гуртожитку, розумієш? А то цей мамин хахаль останнім мені проходу не дає!

Яка ж тоді наївна була Оксана!

Вікторія щось говорила про вітчима, але Оксані здавалося, що це все вигадки. Мамочка ходить щаслива, та й вітчим усміхається, цукерки і фрукти купує. Оксані якось підморгнув навіть: “Ну що, з папою-то краще жити? Тримайся за мене, тоді все добре буде, зрозуміла, синьоока?”

– Відчепися від малої, зрозумів? – тут же встала перед Оксаною Вікторія. І Оксані тоді здалося дуже дивним, що Вікторія так різко з ним розмовляє.

Вікторія тоді взагалі дуже змінилася. За нею хлопець з їхнього будинку приглядав.

Антону Вікторія подобалася з п’ятого класу. Вони добре дружили, Оксана навіть сестру піддражнила, що Антон її заміж забере, а Оксана без Вікторії пропаде.

Але останнім часом Вікторія з Антоном зовсім розсварилася, і Антон ходив мрійливий. Він навіть до Оксани підходив, але вона не знала причини, ну що вона йому скаже?

Згодом Вікторія десь роздобула велику суму, Оксана навіть злякалася, де вона стільки взяла?

– Де взяла, там немає! – сердито повідомила їй сестра, – Ти зі мною чи ні? Вічно ти як мала, хоча молодша всього на п’ятнадцять хвилин! Їдеш зі мною?

У Вікторії було таке обличчя, що Оксана злякалася і… погодилася. І справді, вони ж хотіли вступати в училище.

Але вийшло зовсім по-іншому. Вікторія винайняла кімнату і вступати відмовилася. А потім виявилося, що Вікторія… вагітна!

– Та може треба Антону сказати, а Вік? – намагалася підбадьорити Оксана сестру, але та тільки огризалася, ніби її підмінили: “До чого тут Антон? Відчепись від мене, зрозуміла?”

Потім Вікторія плакала і прощення просила у Оксани. Оксана заспокоювала сестру, що вона їй допоможе з дитиною. Піде працювати, а потім все владнається. Але від цих утішань Вікторія знову тільки злилась.

Дівчинка народилася раніше, передчасно. Оксана зустріла сестру з немовлям з пологового. Вона влаштувалася продавчинею в магазин. Придане купила маленькій племінниці. І дуже старалася Вікторії в усьому допомагати.

Але чому бути, того не минувати. Мамочка від когось дізналася, як її доньки “вчаться”. Та ще й вітчим скандал вчинив, що це у нього гроші зникли, це, мовляв, явно ваші дівчата їх вкрали! Слово за слово, а вітчим взяв і викинув, що це від нього Вікторія понесла, о як!

Ну мама його й відштовхнула від себе, вона ж не чекала таких зізнань. Штовхнула вітчима, а той головою об гострий кут тумби приклався. Мама в істериці подзвонила до них: “Дівчата, я щось натворила, що робити?”

Мамі дали термін, але вона у них слабенька, не перенесла, так вже і не повернулася.

Вікторія від цього всього зовсім до життя інтерес втратила. І якось повернулася з роботи Оксана, а вдома нікого.

І записка на столі: “Не шукай мене, і Олену не шукай, я її в інше місто відвезла в дитячий будинок. У тебе своє життя, а в мене – своє. Прощай, сестро!”

Оксана тоді всю ніч плакала. Як же так? Мами у неї немає, і старша сестра її кинула!

Наплакалася Оксана на сто років наперед. А вранці вмилася і твердо вирішила знайти Олену. Більше у неї, схоже, жодної рідної душі немає.

Але пошуки ні до чого не привели, скільки Оксана не старалася.

Через два роки дзвінок, голос Вікторії, але грубий, дивний і відчайдушний: “Оксано, виконай моє прохання, забери Олену з дитячого будинку. Цей дитбудинок у місті ***. А про мене забудь!” – і телефон відключився. Ось так…

Оленка уві сні захнюпала, і Оксана поправила ковдрочку: “Шшш, спи, спи… донечко.”

Донечко.

Ну так, донечко.

Скоро приїде Павло з відрядження. Вони з ним вже давно все обговорили. Оформлять удочеріння і Оленці поки нічого не розповідатимуть. Та хіба треба малечі все це знати?

А далі доля все розставить по своїм місцям.

Може, раптом Вікторія повернеться?

Адже життя таке непередбачуване.

А поки будемо просто жити. Вони з Павлом хочуть ще дітей і щоб просто все було добре, і все!

Адже звичайне сімейне щастя – це саме те, про що Оксана завжди мріяла.

А мрії здійснюються, якщо дуже сильно захотіти…