З життя
Все життя мене принижували, а тепер вимагають доглядати за хворою матір’ю
28 жовтня, понеділок
Весь свій життя мене принижували, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю.
Я, Соломія, була останньою та небажаною дитиною у великій родині. Крім мене, батьки мали ще чотирьох дітей — двох братів і двох сестер. Мама не раз нагадувала, що мене не планували. «Довелося народжувати, пізно було переривати», — казала вона, і ці слова палили мене, немов гаряче залізо. З дитинства я почувалася чужою, непотрібною, наче помилкою, яку мусять терпіти. Цей біль супроводжував мене все життя, отруюючи кожен день.
Ми жили в маленькому містечку під Харковом. Батьки пишалися лише старшими синами, Богданом та Олегом. Вони були їхньою гордістю: відмінники в школі, червоні дипломи в університеті, престижні посади у київських офісах. Обидва давно одружені, їхні діти вчаться у ліцеях з поглибленим вивченням. Я майже не знала їх — коли я народилася, вони вже виїжджали на навчання. Сестри, Марія й Наталя, теж були маминими улюбленицями. Вони вдало вийшли заміж, одна навіть стала відомою співачкою. У них просторих будинки, дорогі машини, діти у приватних школах. Мама хвалилася ними перед усіма, а мене називала невдахою.
Сестри ненавиділи мене. Вони через силу возилися зі мною в дитинстві, але не пропускали нагоди принизити. «Ти все одно будеш гіршою за нас», — кидали вони, сміючись. Коли до нас приходили гості, мама діставала альбоми з фотографіями старших дітей, розповідала про їхні успіхи, а про мене говорила: «Соломія? Та вона нічого не досягла, вчиться ледве-ледве». Я ставала, але мої зусилля ніхто не помічав. Після школи я навчилася на швачку, отримала диплом і влаштувалася до невеличкої майстерні. Мені подобалось шити, я знаходила в цьому радість і заробляла непогано. Але батьки лише посміхалися: «Швачка? Це не професія». Я пішла з дому, жила у гуртожитку, а потім зняла квартиру, аби не чути їхніх докорів.
Через кілька років я зустріла Ярослава. Він став моїм порятунком. Ми одружилися, у нас народилася дочка, Даринка. Вперше я була щаслива. Але доля завдала удару: Ярослав і Даринка загинули в аварії. Моє серце розірвалося на шматки. Я залишилася одна, у порожнечі, де не було місця надії. Рідні не підтримали мене. Ні дзвінка, ні слова співчуття — наче я й мій біль не існували. Єдиною опорою стали колеги з майстерні. Десять років я жила, заглибившись у роботу, намагаючись не згадувати той день, коли втратила все.
Нещодавно у моєму житті з’явився чоловік, Василь. Він доглядає за мною, але я поки не готова до нових стосунків — занадто глибокі старі рани. І ось, коли я почала несміливо відкриватися світові, рідні раптом згадали про мене. Батько помер кілька років тому, а мама тепер прикута до ліжка. Їй потрібен догляд, але старші діти, такі успішні й зайняті, не хочуть витрачати на це час. Вони подзвонили мені, немов я їхня остання надія. «Тобі ж нічого робити, займися матір’ю. Хоч якась від тебе користь», — заявили брати. Сестри додали: «Ти зобов’язана, це твій обов’язок».
Я була в шоці. Ці люди все життя принижували мене, називали нікчемою, сміялися з моїх мрій. Вони не підтримали мене в найчорніші дні, а тепер вимагають, щоб я кинула все й доглядала за матір’ю, яка ніколи не любила мене? Мамою, яка відверто жалкувала, що народила мене, яка хвалила всіх, крім мене? Я відмовилася. «Домовляйтеся самі», — відповіла я, і в моєму голосі пролунала твердість. Після цього посипалися погрози: брати кричали, що позбавлять мене спадщини, сестри обіцяли зганьбити мене перед усіма. Але мені все одно. Їхні слова більше не ранять — я занадто довго терпіла.
Моє серце болить, але не через їхні погрози, а через те, що я ніколи не була для них родиною. Вони бачили в мені лише тягар, а тепер — безкоштовну сидку. Я не повернуся до їхнього світу, де мене топтали. Мама нехай отримує догляд від тих, ким вона пишалася, — від своїх «успішних» дітей. А я буду жити для себе, для свого майбутнього. Василь кличе мене почати все спочатку, і, можливо, я погоджусь. Але одне я знаю точно: я більше не дозволю своїй родині ламати мене. Вони втратили мене назавжди, і це їхній вибір, а не мій.
Наприкінці дня усвідомлюю: іноді найважче сказати «ні» тим, хто ніколи не казав тобі «так».
After Seventy, She Was Forgotten: Not Even Her Own Son and Daughter Remembered Her Birthday, Until a Tearful Reunion Changed Everything
Margaret sat alone on the wooden bench in the hospital garden, tears quietly rolling down her face. Today marked her...
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...