Втома в ногах після важкої подорожі з вантажем на плечах.

Кроки Оксани віддавали болем у ногах. Це й не дивно: ходити так багато з вантажем за плечима непросто… Добре, що залишилося обійти лише одну сільську вулицю – і можна вирушати назад… Оксана працювала листоношею. Раніше в кожному селі чи селищі було своє поштове відділення. А зараз залишилося одне на дванадцять навколишніх сіл. Так листоношам доводиться долати десятки кілометрів, розносячи газети, рахунки за електрику та пенсії. А ще несуть продукти та побутову хімію за замовленням.

Зараз рюкзак за спиною Оксани був порожній. Всі замовлення вона рознесла своїм бабусям. Дивовижно, але в селах майже не залишилося старих людей. А вдови живуть, деякі навіть господарство тримають, сади садять… Єдине погане: до крамниці з віддалених сіл добиратися важко. І автолавка взимку приїжджає не часто. Ось і носить Оксана з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… А бабусі її чекають, з самого ранку починають виглядати: де ж їхня Оксаночка, чи не загубилася вона серед снігів?

У селищі, яке ще мала обійти Оксана, колись вирувало життя. Був тут лісгосп. А тепер… Та що там казати, таких селищ, де доживають свій вік останні місцеві жителі, в Україні теж не мало…

Нарешті останній дім – простий, дерев’яний, двоквартирний. Лише він і залишився цілий – у обох квартирах ще мешкають люди. Інші двоквартирні будинки, яких тут стояли цілі вулиці, давно вже місцеві жителі розібрали на дрова. А тут пенсіонерка живе, до неї і поспішає Оксана. У другій квартирі – син цієї пенсіонерки з дружиною.

Оксана, струсивши сніг з чобіт, піднялася на східці верандочки та постукала у двері:
– Галино Андріївно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже відразу відчинилися. Господиня заметушилася:
– Та навіщо ж стукаєш, Оксаночко? Заходь скоріше, заходь! Замерзла вже, певно? Я тобі чаєм наллю. А може, пообідаєш? Щойно борщ з печі дістала…

Оксана подякувала літній жінці, але відмовилася: треба поспішати, скоро почне темніти, а зворотний шлях неблизький.

– Почекай, доню, у мене ж син якраз збирається в місто. Ти посидь трохи, зігрійся. Я до нього злітаю, скажу, щоб без тебе не виїжджав.

Галина Андріївна накинула стареньке пальто і вийшла. Оксана втомлено сіла на стілець, дістала файл з пенсійними квитанціями, гроші. Перерахувавши залишки купюр і дрібних грошей, видихнула: усе тютелька в тютельку. Розстібнула куртку, зняла шапку з голови… Як добре, що не доведеться волочитися назад по погано розчищеній дорозі. Здається, у сина Галини Андріївни є “газик”, він іноді приїжджає на ньому на пошту. Значить, сьогодні вдасться дістатися додому раніше…

Повернулася господиня:
– Почекаєш хвилин сорок? Зайнятий поки Віктор. Як закінчить свої справи, так, сказав, і поїде. І тебе підвезе. Поки що поїж. Знаю ж, що цілий день на ногах, зголодніла.

Оксана не стала заперечувати. Видавши Галині Андріївні пенсію, вона зняла рюкзак, відставила сумку і почала частуватися.

– Галино Андріївно, може, ви розкажете щось про минуле життя? Я так люблю слухати, як раніше люди жили, – сказала Оксана, закінчивши з борщем і беручись за чай з булочками.

– Ой, дитино, не знаю, що й розказати тобі, – усміхнулася господиня, тереблячи край квітчастого фартуха. – Як раніше жили… По-різному жили. І добре було, і не дуже. Я працювала. Тоді всі працювали. Не скажу, що якась ударниця була. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки й випікали. Почесні грамоти є, і ветерана дали. Все-таки тридцять шість років біля печі простояла. Та ще шість років потім працювала комірницею. Ну, а хліб наш, ти ж знаєш, був на розхват в окрузі. Тепер такого не купиш. І пекарні давно немає…

Галина Андріївна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднілася неподалік… Потім продовжила:
– А чоловік мій на трельовочнику працював. Заміж я вийшла у вісімнадцять років, коли сюди на практику приїхала. На практику приїхала вагітною. Перша донька у нас народилася, зараз у Києві живе. Вже на пенсію вийшла, але працює ще. Двоє онуків там у мене та правнук великий уже.

А господар сина хотів, та довго не виходило. Двічі я скидала дитя. Ну, сама розсуди: мішки з борошном доводилося ворочати весь робочий день, то мимоволі скинеш. Потім мій сказав: звільняйся к чортям з такою роботою. А куди тут звільнишся? І тоді ж роботи особливо не було. Хіба що в місто їздити, так господарство кидати треба. Ми спочатку корову тримали, це вже потім завели козу. Поросят було по три штуки, кури… Більше мій чоловік не відпустив мене на таку важку роботу. Домовилася я з ним, що буду обережнішою…

Потім, як знову завагітніла, начальство мене на легку роботу перевело – в магазин продавцем при пекарні. Так і виносила Віктора.

Оксана здивовано глянула на співрозмовницю. Адже, здавалося, що син у неї Віктор? А тут раптом – інше ім’я…

Помітивши здивування гості, Галина Андріївна сумно усміхнулася:
– Почекай, дитино, не поспішай, потім все зрозумієш…

І продовжила:
– У сімдесятому році син народився. У нього була вроджена втрата слуху. Навіть до столиці до одного професора їздили, той сказав, що буває таке, лікування немає, треба апарат носити. І зі слуховим апаратом він усе життя ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, це не прізвисько у неї було, а ім’я по-батькові. Батька-то дійсно звали Піфагором. Вона весь час сміялася над Віктором, казала, мовляв, з дитинства старцем ходить, хто за такого заміж вийде?..

А з Марічкою вони зі школи дружили. Потім одружилися. Вона в конторі лісгоспівській працювала, поки лісова дільниця не закрилася, а Віктор у місто їздив, на заводі охоронцем працював. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім в один рік і чоловіка не стало, і сина…

Галина Андріївна важко зітхнула…
– У чоловіка був ревматоїдний артрит. Та майже у всіх, хто в лісі працював, ця хвороба була. Ось операція все одно не допомогла, і він після того року не прожив. А син якось вертався з риболовлі, а лід вже крихкий був… Трохи не дійшов до берега, провалився. Виліз, але застудився сильно, підхопив запалення легенів, за два тижні й згорів…

Восени чоловіка поховала, а навесні й сина туди ж відвезла… Двадцять три роки йому всього й було…

Галина Андріївна знову замовкла. Підвелася, поправила фіранку на вікні… Потім, видимо, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…

– Коли не стало сина, невістка друга завдяки вагітності. Прийшла до мене, каже, треба їхати аборт робити. А я її насварила: чоловік помер, то ти і дитину його вбити хочеш? Ну, плакали обидві, довго говорили. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут – з двома… Тоді час жахливий був… У дев’яносто четвертому році Віктора не стало…

А родичі не дуже рвалися допомагати, обоє любили випити.

Невістка у мене золота. Я її вговорила залишити дитину. Я акуратно після смерті чоловіка на склад перейшла працювати, в зміни вже не ходила. Вдвох ми з нею дітей виховували.

Ну, а через рік десь вона з Віктором (старшим — так би мовити) і познайомилася. Придивилася я до нього: позитивний чоловік, не п’є, не лається. Не люблю я лайливих, і покійний чоловік не лаявся, хоч і в лісі все життя працював. І до дітей Віктор ласкавий… Він же не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, що тут ще цех відкривав… Пилораму Віктор йому встановлював. Старший трохи за Марічку. Був одружений, дружина втекла з дитиною аж до Німеччини – у неї там якісь родичі знайшлися.

Ну, я і сказала: сходитесь, якщо у вас серйозні стосунки. Спочатку вони так жили, потім розписалися. Ще одну дитину народили, я і з нею няньчилася. Всі троє мене бабусею кличуть.

Марічка-то мене одразу мамою звала. А потім і Віктор так само став: мама та й мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості років.

Руки золоті у нього. Відремонтував обидві квартири? І воду провів, і туалет теплий тепер у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім став на вахти їздити. Ніколи дітей Віктора не образив, хоч би в чому, вони його за батька вважають.

Коли всі почали з селища виїжджати, я сказала своїм: їдьте, якщо хочете, а я нікуди не рушу. Хіба що на кладовище, до чоловіка та сина. Віктор-то і каже: куди ми без тебе? Так і живемо. Онуки вже роз’їхалися, молодший в інституті вчиться, старший правнука недавно привозив. Так що тут говорити, гріх мені скаржитися, хороші у мене невістка із сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Оксана заспішила. Галина Андріївна її заспокоїла:
– Не поспішай, доню, почекає Віктор. Кажу ж: хороший у мене син, дай Боже кожній матері такого сина…