Втрачена любов.

**ПРОЙШЛО КОХАННЯ.**

– Чого ти сьогодні така тиха й задумлива? – запитав Олег дружину, сидячи за кухонним столом пізнім вечором.

Дружина Марія мовчки подала розігріту вечерю.

– Ти сьогодні знову пізно? – ледве чутно промовила вона.

– Додаткову роботу брав… премію дадуть наприкінці кварталу.

Олег, тридцятип’ятирічний працівник банку, статний чоловік, що виглядав молодше свого віку, щойно прийшов додому. Там на нього чекала родина: дружина й три доньки – шести, чотирьох років і однорічна крихітка. Останнім часом – а цей «останній» тривав уже мабуть два роки – він не хотів іти додому, засиджувався в офісі, гуляв містом… і лише пізно ввечері повертався в квартиру. Його так набридли дитячі крики, шум, пелюшки, розпашонки… плач вночі й дружина, яка завжди була зайнята дітьми: у старому домашньому халаті, з хвостиком на голові, мовчазна, з синіми колами під очима.

Коли сім років тому він одружився з жвавою красунею зі свого відділу, хіба ж думав, що сімейне життя перетвориться для нього на такий тягар… таке розчарування. Та ні, спочатку він був щасливий: народилася перша донька. Він намагався допомагати дружині по господарству, вивільняв її на кілька годин у вихідні, щоб вона встигла до перукарні, на манікюр і педикюр. Пройшов рік – і Марія знову завагітніла. Вирішили відстрелятися одразу: двох дітей підряд, а там і край. Але друга дитина виявилася неспокійною: до півроку вона голосно плакала вночі, і Олег приходив на роботу невиспаним, з почервонілими від недосипу очима. Через півроку маля заспокоїлося, і життя налагодилося. Дітей оформили до садочка, дружина вийшла на роботу… І тут – сюрприз: Марія знову вагітна.

Він був проти ще одної дитини, але жінка розвела істерику, залилася крокодилячими сльозами. Він довго опирався: «Куди нам ще одну? – переконував дружину. – Ці ще маленькі… Сучасна медицина: міні-операції, пігулки. Давай оплатимо!»

Але дружина лишалася непохитною. Він здався – погодився ще на одну дитину. Сподівався, що народиться син.

Вагітність проходила тяжко, Марія часто лежала в лікарні. А він залишався вдома з двома дітьми: садочок, прогулянки, прання, прибирання… Допомоги чекати ні від кого: її батьки живуть за тисячі кілометрів, на Закарпатті, а в нього лише хвора літня мати, якій самій потрібна допомога.

Третя дитина теж виявилася неспокійною – плакала вночі, затихала лише на руках у матері. Марія не спускала донечку з рук.

Поступово Олег почав розуміти, що йому не хочеться повертатися додому.

«Що я бачив за ці сім років? У перший рік ще ходили разом у кіно, кафе, на виставки, навіть їздили в Крим. А потім??? Діти, плач, пелюшки, розпашонки…» – крутилося в голові.

Він більше не бажав дружину як жінку – інтим з нею його аж ніяк не вабив… Вечорами він намагався приходити додому якнайпізніше, коли діти вже спали. Дивитися на дружину не міг… Йому було її шкода – у що перетворилася колишня красуня? Але ще більше шкода було самого себе – треба щось вирішувати. Таке життя він терпіти більше не міг.

На роботі коледи хвалилися подорожами, відпочинком на Балі й усі запитували, коли він, батько родини, нарешті вивезе своїх жінок до моря, адже зарплата у нього непогана. Він мовчав: кому розповіси, що сам мріє втекти від родини хоч на кілька днів, а ще краще – на кілька місяців?

– Олежу, я знову вагітна, – тихо промовила Марія й повільно сіла на стілець.

Чоловік завмер, і ложка з борщем зависла в повітрі.

– Ти що, з глузду з’їхала? Я не пам’ятаю, коли з тобою востаннє спав! – закричав він.

– Вже дванадцять тижнів, нічого не зробиш… – тихо додала дружина.

– Ти збожеволіла! Годі, з мене досить. Це не життя, а пекло! Ти на себе подивися – у що ти перетворилася? Ти коли була у перукарні востаннє? Ти ж запевняла, що захищаєшся!!! Виглядаєш, як мумія… Бачити тебе не можу. Я йду. Залишайся сама з дітьми і роби що хочеш!

– Куди ти йдеш? А як же ми? – ледве чутно прошепотіла Марія, і самотня сльоза скотилася по щоці.

– Залишаю вам цю квартиру й усе, що в ній є. Заберу машину й поїду до мами – житиму там. Бачити тебе не можу, – ще голосніше кричав Олег.

Він різко підвівся зі столу й швидко пройшов до дверей.

– Навіть у страшному сні такого не міг уявити. Не життя, а каторга, – вигукнув чоловік, поспішно виходячи з квартири.