Втрата дружини після важких пологів.

У Юрія Ткаченка не стало дружини. Вона так і не одужала після останніх пологів. І так би в горі й тужив, та зосталось п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Іванкові – сім. Близнюкам Сашкові та Лесикові по чотири. А найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Часу на журбу немає, бо дітки просять їсти. Уклавши всіх спати, Юрій до півночі сидів на кухні, курив…

Спочатку Юрій сам, як міг, давав раду. Сестра дружини приїжджала, допомагала трохи. З рідних більше нікого й не було. Вона хотіла забрати Сашка з Лесиком, мовляв, тобі легше буде. Потім з якоїсь опіки двоє приходили. Пропонували усіх дітей в сиротинець віддати. Та нікому ніколи Юрій віддавати не збирався. Як це – рідних діток комусь віддати? Як жити тоді? Важко, звісно, а що робити? Ростуть дітки потроху, так і виростуть. Як міг, сам праль машиною користувався, прибирав, готував, у городі порається. І старшим інколи в уроках допомагав. З Оленкою більше всього клопоту було, зрозуміло. Та тут уже і Миколка з Іванком, де могли, допомагали. І сестра патронажна, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалась.

Якось раз вона пообіцяла Юрію няньку прислати. Все ж тяжко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина хороша, працівниця. У лікарні нянькою працює. Своїх діток, правда, немає, не заміжня поки. А братам-сестрам допомагала, з великої родини, з сусіднього села. Так і з’явилась у них в хаті Ганнуся. Невисока, кріпка, круглолиця, з модною косою до пояса. І – мовчазлива. Зайвого слова не скаже. Але все перемінилося в домі Ткаченків. І хата заблищала, все відмила, відчистила. Одіж і дитячу, і Юркову перебрала, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наготувати-напекти.

У школі та в дитячому садку зразу зміни помітили. Діти – чисті, акуратні, гудзики вже не пришиті чорною ниткою на біле, лікті не драні. Якось захворіла Оленка, затемпературила. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку. І непомітно якось залишилася в домі Юрія… Менші вже мамою стали називати, скучили за материнською ласкою. А Ганнуся на опіку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Бо ж діти все ж…

Старші, Миколка з Іванком спочатку соромилися, не знали, як її назвати. А потім просто Ганнусею стали звати. Ні нянькою, ні мамою, – просто Ганнуся. Щоб пам’ятати, що рідна мамка у них була. Та й по віку вона їм в матері з натяжкою годилася.

Рідні Ганнусі були проти. «Куди таку ораву на себе береш? Парубків мало в селі?»
«Парубків є багато, – казала вона, – але шкода мені Юрія… І дітки звикли, що тепер шукати…». Так і жили. П’ятнадцять років пролетіли непомітно… Діти навчались, росли. Ну, не все гладко – траплялося, що й нашкодять, налондоняться. Юрко сердився, за пояс брався. А Ганнуся його зупиняла, мовляв, зачекай тато, спершу розібратись треба… І лаяла, а й жаліла траплялося. Та ніхто її Ганнусею в селі вже не звав. А Анною Василівною величали, поважали.

Миколка цього року вже одружений був, первістка чекали. Жили молоді окремо, Микола в колгоспі працював. Та не останнім механізатором був, кожен рік – то грамота, то премія, ось як. Іванко в місті інститут закінчував, ним Ганнуся особливо пишалася – інженером буде синочок-то.

Сашко з Лесиком весною з армії повернулись, у технікум вступати думали, тільки ось сперечались – у який. Все разом робили – і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли, як що. Оленка у дев’ятий клас перейшла, також Ганнусина гордість. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.

А Юрко вже вкотре думав, як добре Ніна Іванівна обрала йому дружину…

Цього літа якось відчула Ганнуся, що щось з її організмом не так, щось негаразд. Вік не хворіла, а тут раптом у очах темніє, нудить… Юрія з його курінням стала на ганок виганяти, їй погано ставало. Спочатку думала – мине, та не минуло. Довелося до лікаря йти.

Додому повернулася тиха і задумана. Від Юркових запитань відмахнулася, мовляв, дурниця, все гаразд.

А тільки увечері, як всі поснули, покликала Юрка на ганок.

– Сядь, тату, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…

Сказала і руками обличчя закрила. – Сором то який, оце сором… Юрко, аж розгубився від такого новини. Стільки років без дітей і – треба ж!

– Та який сором, мамо, – аж цигарку свою відкинув, так і не закурив. – Старші он усі майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Ні, природа правильно все розставила! Значить, будемо готуватися!

– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а й туди ж…

– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба роки?

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Добре. Я сам скажу. Завтра і скажу. Якраз всі зберуться.

І сказав. Як тільки за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.

Ганнуся голову опустила, в тарілці наче щось видивлялася, аж до сліз червоніла…

Миколка, який з нагоди недільного дня з молодою дружиною у них гостив, тільки засміявся.

– Чудово, мама! Молодець! Ось разом з моєю й народжуйте! Їм, дітлахам, вдвох зручніше буде рости!

Сашко також зрадів: – Давай мамо! Ще брата!

А Лесик заперечив: – Ні… Дівчинку. Бо хлопців у нас багато, а дівчина одна. Розбалували принцесу…

Оленка тільки блиснула очима на Лесика.

– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, купимо красиві сукні! – захлинувшись захватом.

– Сукні… Що вона тобі лялька?- вступив у розмову Іванко. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально промовив він.

– Виховаємо, – з розстановкою сказав Юрко. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…

А Ганнуся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.

Минав час непомітно. Вже й пораділи первістку Миколиниму, хлопчику! Іванко поїхав доучуватися в свій інститут, канікули скінчилися. Сашко з Лесиком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.

І в Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то в подружок. Уже й хлопець якийсь став її проводжати з танців недільних.

Ганнуся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Юрко, – слабо покликала вона, – Юрко, здається… почалося…

Зблід той, ноги в черевики відразу і не потрапили.

– Ти, почекай, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшовшій Оленці. Та відразу зрозуміла, в двері вискочила.

Через дві хвилини в дім влетіла.

– Мамо, зараз Толя тебе відвезе, машину в батька попросить, почекай!

«Толя, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота…

– Ой, мамо! Та що ж це!

Через ще п’ять хвилин, увійшов парубок, що проводжав Оленку

– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Юрко. – Не бійся, Ганнусю, я з тобою…

Усю ніч Юрко сидів на ганку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинились, вийшла немолода нянька.

– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити рідше доведеться… Перший у тебе що чи?

– П’ятеро у мене, – глухо сказав Юрко.

– О! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійня у твоєї красуні!

– Д… двійня? – заїкаючись, перепитав Юрко.

– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик гучний, – засміялась вона. – А дівчинка яка гарненька!

Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Та, принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою ошелешений Юрко.

На виписку вся родина зібралася. З нагоди такої справи і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язані один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганнуся.

Юрко прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.

– По двоє-то незручно… Забув уже як, – засоромився він теж.

Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!

– Ой, яка гарненька! – зазирнула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши няньці квіти та торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!

– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Микола.

А Ганнуся тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Юрка, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – виправила вона себе, – звісно, ми…»

– Хлопці, – звернулася вона до дітей, – а назовемо-то їх як?…

І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобалися або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, приятель Юрка, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…