З життя
Втрата дружини після важких пологів.
У Юрія Ткаченка не стало дружини. Вона так і не одужала після останніх пологів. І так би в горі й тужив, та зосталось п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Іванкові – сім. Близнюкам Сашкові та Лесикові по чотири. А найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Часу на журбу немає, бо дітки просять їсти. Уклавши всіх спати, Юрій до півночі сидів на кухні, курив…
Спочатку Юрій сам, як міг, давав раду. Сестра дружини приїжджала, допомагала трохи. З рідних більше нікого й не було. Вона хотіла забрати Сашка з Лесиком, мовляв, тобі легше буде. Потім з якоїсь опіки двоє приходили. Пропонували усіх дітей в сиротинець віддати. Та нікому ніколи Юрій віддавати не збирався. Як це – рідних діток комусь віддати? Як жити тоді? Важко, звісно, а що робити? Ростуть дітки потроху, так і виростуть. Як міг, сам праль машиною користувався, прибирав, готував, у городі порається. І старшим інколи в уроках допомагав. З Оленкою більше всього клопоту було, зрозуміло. Та тут уже і Миколка з Іванком, де могли, допомагали. І сестра патронажна, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалась.
Якось раз вона пообіцяла Юрію няньку прислати. Все ж тяжко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина хороша, працівниця. У лікарні нянькою працює. Своїх діток, правда, немає, не заміжня поки. А братам-сестрам допомагала, з великої родини, з сусіднього села. Так і з’явилась у них в хаті Ганнуся. Невисока, кріпка, круглолиця, з модною косою до пояса. І – мовчазлива. Зайвого слова не скаже. Але все перемінилося в домі Ткаченків. І хата заблищала, все відмила, відчистила. Одіж і дитячу, і Юркову перебрала, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наготувати-напекти.
У школі та в дитячому садку зразу зміни помітили. Діти – чисті, акуратні, гудзики вже не пришиті чорною ниткою на біле, лікті не драні. Якось захворіла Оленка, затемпературила. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку. І непомітно якось залишилася в домі Юрія… Менші вже мамою стали називати, скучили за материнською ласкою. А Ганнуся на опіку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Бо ж діти все ж…
Старші, Миколка з Іванком спочатку соромилися, не знали, як її назвати. А потім просто Ганнусею стали звати. Ні нянькою, ні мамою, – просто Ганнуся. Щоб пам’ятати, що рідна мамка у них була. Та й по віку вона їм в матері з натяжкою годилася.
Рідні Ганнусі були проти. «Куди таку ораву на себе береш? Парубків мало в селі?»
«Парубків є багато, – казала вона, – але шкода мені Юрія… І дітки звикли, що тепер шукати…». Так і жили. П’ятнадцять років пролетіли непомітно… Діти навчались, росли. Ну, не все гладко – траплялося, що й нашкодять, налондоняться. Юрко сердився, за пояс брався. А Ганнуся його зупиняла, мовляв, зачекай тато, спершу розібратись треба… І лаяла, а й жаліла траплялося. Та ніхто її Ганнусею в селі вже не звав. А Анною Василівною величали, поважали.
Миколка цього року вже одружений був, первістка чекали. Жили молоді окремо, Микола в колгоспі працював. Та не останнім механізатором був, кожен рік – то грамота, то премія, ось як. Іванко в місті інститут закінчував, ним Ганнуся особливо пишалася – інженером буде синочок-то.
Сашко з Лесиком весною з армії повернулись, у технікум вступати думали, тільки ось сперечались – у який. Все разом робили – і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли, як що. Оленка у дев’ятий клас перейшла, також Ганнусина гордість. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.
А Юрко вже вкотре думав, як добре Ніна Іванівна обрала йому дружину…
Цього літа якось відчула Ганнуся, що щось з її організмом не так, щось негаразд. Вік не хворіла, а тут раптом у очах темніє, нудить… Юрія з його курінням стала на ганок виганяти, їй погано ставало. Спочатку думала – мине, та не минуло. Довелося до лікаря йти.
Додому повернулася тиха і задумана. Від Юркових запитань відмахнулася, мовляв, дурниця, все гаразд.
А тільки увечері, як всі поснули, покликала Юрка на ганок.
– Сядь, тату, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…
Сказала і руками обличчя закрила. – Сором то який, оце сором… Юрко, аж розгубився від такого новини. Стільки років без дітей і – треба ж!
– Та який сором, мамо, – аж цигарку свою відкинув, так і не закурив. – Старші он усі майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Ні, природа правильно все розставила! Значить, будемо готуватися!
– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а й туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Добре. Я сам скажу. Завтра і скажу. Якраз всі зберуться.
І сказав. Як тільки за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.
Ганнуся голову опустила, в тарілці наче щось видивлялася, аж до сліз червоніла…
Миколка, який з нагоди недільного дня з молодою дружиною у них гостив, тільки засміявся.
– Чудово, мама! Молодець! Ось разом з моєю й народжуйте! Їм, дітлахам, вдвох зручніше буде рости!
Сашко також зрадів: – Давай мамо! Ще брата!
А Лесик заперечив: – Ні… Дівчинку. Бо хлопців у нас багато, а дівчина одна. Розбалували принцесу…
Оленка тільки блиснула очима на Лесика.
– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, купимо красиві сукні! – захлинувшись захватом.
– Сукні… Що вона тобі лялька?- вступив у розмову Іванко. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально промовив він.
– Виховаємо, – з розстановкою сказав Юрко. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…
А Ганнуся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.
Минав час непомітно. Вже й пораділи первістку Миколиниму, хлопчику! Іванко поїхав доучуватися в свій інститут, канікули скінчилися. Сашко з Лесиком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.
І в Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то в подружок. Уже й хлопець якийсь став її проводжати з танців недільних.
Ганнуся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Юрко, – слабо покликала вона, – Юрко, здається… почалося…
Зблід той, ноги в черевики відразу і не потрапили.
– Ти, почекай, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшовшій Оленці. Та відразу зрозуміла, в двері вискочила.
Через дві хвилини в дім влетіла.
– Мамо, зараз Толя тебе відвезе, машину в батька попросить, почекай!
«Толя, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота…
– Ой, мамо! Та що ж це!
Через ще п’ять хвилин, увійшов парубок, що проводжав Оленку
– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Юрко. – Не бійся, Ганнусю, я з тобою…
Усю ніч Юрко сидів на ганку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинились, вийшла немолода нянька.
– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити рідше доведеться… Перший у тебе що чи?
– П’ятеро у мене, – глухо сказав Юрко.
– О! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійня у твоєї красуні!
– Д… двійня? – заїкаючись, перепитав Юрко.
– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик гучний, – засміялась вона. – А дівчинка яка гарненька!
Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Та, принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою ошелешений Юрко.
На виписку вся родина зібралася. З нагоди такої справи і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язані один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганнуся.
Юрко прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
– По двоє-то незручно… Забув уже як, – засоромився він теж.
Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!
– Ой, яка гарненька! – зазирнула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!
Вручивши няньці квіти та торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!
– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Микола.
А Ганнуся тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Юрка, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – виправила вона себе, – звісно, ми…»
– Хлопці, – звернулася вона до дітей, – а назовемо-то їх як?…
І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобалися або пов’язані з кимось…
А водій автобуса, приятель Юрка, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...
The Letter That Never Arrived
Diary entry I sat by the window for a long while last night, although there wasnt really much to see....
My Darling Girl: A Story of Family, Secrets, and the Search for a Lost Mother Marina always believed she grew up with her real parents, but after their deaths, she discovers she was adopted after being found alone in the woods as a baby. Torn by the late confession, Marina keeps the truth hidden from her own family. Years later, a stranger arrives with a plea from an elderly, dying woman—Marina’s birth mother, who has searched for her daughter all her life. With a DNA test confirming their bond, Marina must face both the joy and sorrow of her newfound origins, ultimately choosing to protect the love and memory of the only parents she has ever known.
My Dearest One. A Reminiscence Margaret learned, almost by accident, that she had grown up with adoptive parents. Even now,...
My Mother-in-Law Dug Up My Beloved Lawn at Our Country Cottage to Plant Vegetable Beds—So I Made Her Restore Everything Just as It Was
William, are you sure we havent forgotten the charcoal? Last time we ended up at the village shop, and all...
The Troublesome Next-Door Neighbour “Don’t touch my spectacles!” bellowed the former friend. “Keep an eye on your own! Think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, aren’t you?” Tamara Borisovna replied in surprise. “Is that who you’ve got your sights set on! I know just what to get you for Christmas: a lip-rolling machine!” “Why not keep it for yourself!” shot back Lynda. “Or are your lips beyond any machine’s help now? Don’t think I don’t notice!” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and wandered over to her home icon corner to recite her morning prayer. She wouldn’t have called herself especially religious: she knew, out there, something must be in charge—someone had to be running the show! But who? That was anyone’s guess. That higher power went by many names: the cosmos, the prime mover, and, of course, the good Lord! Yes, that kindly white-bearded gent with a halo, sitting on his cloud and pondering everyone on earth. After all, Tamara had long since left her prime and was edging up to seventy. And at that age, best not to quarrel with the Almighty: if he doesn’t exist, a believer has lost nothing; but if he does, a nonbeliever has lost everything. At the end of her morning prayers, Mrs Tamara added a few personal words—naturally! The ritual done, her soul lighter, she could face the new day. In Tamara Borisovna’s life, there were two main problems. And no, not the classic British ones of fools and potholes—those were old hat! Hers were her neighbour Lynda and, of course, her own grandchildren. The grandchildren were simple: today’s lot never wanted to do anything. Still, at least they had their parents to handle them! But as for Lynda—the woman was a nightmare, forever needling Tamara in the classic style! On the big screen, feuding national treasures like Judi Dench and Maggie Smith are charming and funny. But in real life? Not so much—especially when someone starts picking at you for no reason. And, to top it off, Tamara had a friend known as Pete the Moped. His full, grand name was Peter Geoffrey Cosgrove—that’s just his surname! His nickname was easy to work out: as a lad, Pete—what a name!—loved tearing around the village on his moped. Or, as his cheeky younger self called it, his “mopette.” So, the nickname stuck: Pete the Mopette—or “the Moped” for short. His decrepit moped had long been gathering dust in a garden shed, but the name clung on: that’s village life! Once, they’d all been family friends: Moped Pete and his wife Nina, Tamara and her own late husband. Now, their other halves rested peacefully in the churchyard. Tamara carried on her friendship with “the Moped” out of habit: they’d known each other since school, and Pete made a good mate. Back then, they were a friendly trio: Tamara, Pete, and Lynda—and pure friendship it was, with no hint of flirtation from the young gent. They’d go everywhere shoulder to shoulder: Pete the dashing suitor in the middle, with the two girls symmetrically hanging off his arms. Like a teacup with two sturdy handles! Well, you never know… Over time, that friendship soured. First into coldness from Lynda, then open hostility. Like in those cartoons: sometimes you notice someone’s been replaced… It was as if Lynda had become someone else—starting after her husband passed away. Before that, things had been bearable. Of course, people change over the years: the thrifty become stingy, the chatty become gossipers, and the envious get torn apart by spite. Maybe that’s what happened to Lynda. Old ladies can be like that—and the men are no better. Not that she didn’t have something to be jealous of. First of all, Tamara, despite her advanced years, still had a trim figure. Lynda, on the other hand, had grown as round as a pudding—where to find her waistline was anyone’s guess. Against her neighbour, she came up short. Second, their shared old friend had been paying Tamara much more attention lately. They’d often sit and giggle over private jokes, almost bumping their grey heads together. Lynda only got short, clipped phrases. And Pete popped round to see Tamara much more often—they rarely needed to beckon him over at Lynda’s. Maybe she wasn’t as clever as that insufferable Tamara. And her sense of humour was lacking—while Pete was always one for a laugh. There’s a fine old British word—“natter”—that sums up Lynda’s recent behaviour. She’d grumble at Tamara for the slightest thing. It began with the loo: Lynda griped that Tamara’s was in the wrong place and stank! “That bog of yours reeks!” blasted Lynda. “Really, now? It’s been there forever, and you notice only now?” retorted Tamara, not missing a beat. “Oh, and you had your cataracts done on the NHS for free! Nothing good comes for nothing!” “Don’t you talk about my bloody cataracts!” screamed her former friend. “Mind your own eyes! Think I don’t notice who you’re gawping at?” “Oh, so you’re jealous, are you?” Tamara replied. “I’ll get you a lip-rolling gadget for Christmas—you’ll need it!” “You want to keep it yourself?” Lynda shot back. “Or are your lips a lost cause now? Think I can’t tell?” Oh, she could tell all right. This wasn’t the first row, not by a long shot. Pete advised Tamara to fill in the old outdoor lav and set up a nice modern inside one. Her children clubbed together for a new indoor bathroom, while trusty Pete did the hard graft and filled the old pit. There—time for you to rest, Lynda, and sniff somewhere else! Oh, hardly! The next gripe: Tamara’s grandkids had supposedly scrumped Lynda’s pears, since the branches hung over Tamara’s fence. “They just thought the tree was ours!” Tamara tried to explain, even though she could swear no one touched the pears—they were all still hanging. “Your hens are always digging up my vegetable patch and I don’t complain!” “Hens are stupid birds!” Lynda sniffed. “Just a broiler or a layer! And your grandchildren need discipline, Grandma—not giggling with strange men morning to night!” Wash, rinse, repeat: it all swung back round to Pete. The grandkids got an earful, pear season ended—“Rest easy, Lynda!” …but no, suddenly, the overhanging branches were “damaged”! “Show me where!” Tamara demanded—there was nothing, swear to God. “There! And there!” insisted Lynda, jabbing gnarled fingers sideways—while Tamara’s hands, with their long, even fingers, still looked elegant. A woman’s hands are her signature! Even in the country—a little style never hurt. So, “The Moped” suggested they just prune the branches: “They’re on your land—your rules!” “She’ll just start screaming!” fretted Tamara. “Bet you she won’t! And I’ll back you up,” promised Pete. And, true enough: Lynda witnessed Pete sawing away but never uttered a word! The pear tree matter closed. But soon it was Tamara’s turn to raise a fuss—Lynda’s chickens were constantly foraging in her veg patch. This year, Lynda’d bought a new breed—worse than before. And a chicken, well, it’ll scratch up anything and everything. As a result, every seedling ended up dug out. Kindly requests to pen in the hens only earned a nasty smirk from Lynda: “Go on, tell someone—what will you do?” One option: nab a couple of hens and roast them, just to make a point! But Tamara was too kind-hearted for such risky experiments. So, her clever, fun-loving friend suggested a technique straight from the internet: sneak some eggs out onto the veg patch at night. Then, in the morning, ostentatiously collect them—“Oh look, as if the chickens laid here!” He was tech-savvy: their village had had internet for years. And, you know, it worked: thank you, World Wide Web—at last, you’re good for something! Lynda froze, eyes wide, as she watched Tamara gathering eggs by the handful and strolling back indoors. Needless to say, the chickens stayed away from then on. “So, how about making peace now? Lynda, what do you say? Nothing left to argue about!” Yeah, right! The next complaint: smoke and cooking smells from Tamara’s summer kitchen, where she cooked until autumn. “As if! It never bothered you before—and maybe I hate the smell of roast meat! Maybe I’m vegetarian now! And besides, Parliament’s brought in new barbecue laws!” “Where do you see a barbecue?” Tamara argued. “Maybe try cleaning your glasses, dear!” Tamara Borisovna was patient and polite, but by now, even her patience had run out: Lynda was simply impossible—what a word! In short, there was no pleasing her… “Maybe someone should experiment on her for science,” Tamara sighed to Pete as they sipped tea. “She’s going to eat me alive!” Tamara really had become thin and drawn—the daily drama took its toll. “She’d choke! And I won’t let her,” Pete promised. “I’ve got a better idea!” A couple of days later, one fine morning, Tamara heard singing: “Tamara, Tamara—come out and see!” At the door stood Pete, beaming: he’d fixed up his battered old moped—Pete and his Mopette! “Why was I always so glum before?” began Peter Geoffrey with a grin. “Because my moped was broken! Ready for a spin, gorgeous? Let’s relive our youth!” And Tamara leapt right on! After all, Parliament had declared old age officially cancelled: now, everyone over sixty-five was an ‘active pensioner’! Off they rode, in every sense, into a new life. And soon, Tamara became truly Mrs Cosgrove: Peter Geoffrey Cosgrove proposed! Everything fit together, and Tamara moved in with her husband. And Lynda stayed behind: lonely, bitter, and cross. Tell me, isn’t that yet another reason for envy? With no one left to quarrel with, all her spite just built up inside. And that’s not good—you’ve got to let it out somewhere… So, hang in there, Tamara, and lock your door! Who knows what’s next—oy vey! Village life is a song, after all. What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Dont touch me spectacles! shrieked the former friend. Mind your own eyes! You think I cant see who youre ogling?...