Втрата після народження: трагедія в сім’ї.

В Єгора Ткаченка померла дружина. Так і не відійшла після останніх пологів. Було б час засумувати, та ж лишилося п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Ілюші – сім. Близнюкам Сашкові та Льошкові по чотири. І найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Немає коли сумувати, коли діти просять їсти. А коли їх укладе, півночі сидить на кухні, курить…

Спочатку Єгор сам, як міг, порадався. Ну, сестра дружини приїжджала, допомогла трішки. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Сашу з Льошкою, мовляв, легше тобі буде. Потім соціальні працівники приходили, намагалися запропонувати віддати всіх дітей у притулок. Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як тоді жити? Важко, ясно, а що робити? Ростуть вони потроху, ось і виростуть.

Як міг, сам прасував, прибирав, готував, у саду копався. Старшим навіть уроки перевіряти встигав. З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже і Миколка з Ілюшкою де, та допоможуть. І патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.

Якось вона пообіцяла Єгору няню прислати. Все ж важко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина гарна, трудівниця. У лікарні санітаркою працює. Своїх дітей, правда, немає, не заміжня поки що. А братів-сестер допомагала вирощувати, з великої сім’ї вона, з сусіднього села.

Так і з’явилася в їхній хаті Нюся. Невисока, кремезна, круглолиця, з немодною косою до пояса. І – мовчазна. Лишнього слова не каже. А лише все змінилося в хаті у Ткаченків. І хата засяяла – все вимила, відчистила. Одяг дітям і Єгорові перешила, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наварити – нажарити.

У школі та в дитячому садку одразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому, лікті не обдерті. Якось захворіла Оленка, піднялася температура. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі провела біля неї, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку.

І непомітно якось залишилася у домі Єгора… Молодші вже мамою стали звати, скучили за материнською ніжністю. А Нюся на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як інакше, діти все ж…

Старші, Миколка з Ілюшкою, спочатку побоювалися, ніяк не називали. А потім просто Нюсею стали звати. Ні няня там, ні мама, – просто Нюся. Щоби, значить, пам’ятати, що своя мама в них була… Та й по віку вона їм в мами з натяжкою годилася.

Рідні Нюсіни були проти. «Куди таку ораву на шию собі вішаєш? Парубків мало в селі?» «Парубки-то є, – відповідала, – та я Єгору жалію… І дітлахи звикли, що ж тепер шукати…»

Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладенько, траплялося, що і нашкодять, набешкетують. Єгор сердився, за ремінь хапався. А Нюся його зупиняла, мовляв, зачекай батьку, спочатку розібратися треба… І поругає, і пожаліє, бувало.

Так, ніхто її Нюсєю в селі вже й не звав. А Ганною Василівною величали, поважали.

Миколка до цього року вже одружений був, первістка чекали. Молодята жили окремо, Микола у колгоспі працював. І не останнім механізатором був, що не рік – то грамота, то премія, от як. Ілюшка в місті інститут закінчував, ним Нюся особливо пишалася – інженером буде синок-то.

Сашка з Льошком весною з армії повернулися, в технікум вступати задумали, тільки от сперечалися – в який. Все разом робили – і озорували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.

Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Нюсина. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обійдеться.

А Єгор у котре думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину обрала…

Цього літа якось відчула Нюся, що щось не так з її організмом, щось неладне. Вік не хворіла, а тут раптом в очах темніє, нудота… Єгора з його курінням стала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося-таки до лікаря йти.

Додому повернулася тиха і задумлива. Від Єгорових питань відмахнулася, мовляв, дурниці, все гаразд.

А лише увечері, коли всі заснули, покликала Єгора на ґанок.

– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…

Сказала і руками обличчя прикрила. – Сором-то, от сором…

Єгор так просто сторопів від такої новини. Стільки років не було дітей і – треба ж!

– Та який же сором, мати, – аж цигарку свою відкинув, так і не прикурив. – Старші он усі майже вже розбіглися, вдвох, що ль, залишимось? Ні, природа все правильно розставила! Значить, готуватися будемо!

– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…

– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Гаразд. Сам скажу. Завтра й скажу, як раз всі зберуться.

І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, мої хороші діти, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.

Нюся голову опустила, ніби щось у тарілці вишукувала, почервоніла аж до сліз…

Миколка, який по нагоді недільного дня з молодою дружиною у них гостював, тільки хихикнув.

– Здорово, мати! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох легше буде рости!

Сашка теж зрадів: – Давай, мам! Ще братика!

А Льошко заперечив: – Не… Дівчинку. А то хлопці у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…

Оленка тільки зирнула на Льошка.

– Розбалували… Ти, чи що балував? Звичайно, дівчинку, мам! Я їй банти буду пов’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.

– Сукні… Що вона тобі лялька? – вступив у розмову Ілюшка. – Дитину ще й виховувати потрібно, – повчально промовив він.

– Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…

А Нюся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.

Минули місяці непомітно. Вже пораділи первістку Миколиному, хлопчик! Ілюшка поїхав довчатися в свій інститут, канікули закінчилися. Сашка з Льошком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.

І у Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то у подруг. Уже і хлопець якийсь її почав проводжати з танців недільних.

Нюся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Єгор, – слабо покликала вона, – Єгор, здається… почалося…

Зблід той, ноги в черевики одразу і не потрапили.

– Ти, зачекай, мати, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшлій Оленці. Та одразу зрозуміла, у двері вискочила.

Через дві хвилини в дім влетіла.

– Мам, зараз Толік відвезе тебе, машину у батька попросить, зачекай!

«Толік, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив унизу живота…

– Ой, матусю! Та що ж це!

Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопець, що проводжав Оленку.

– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Нюс, я з тобою…

Всю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинилися, вийшла немолода санітарка.

– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити-то рідше доведеться… Перший у тебе що, чи що?

– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.

– Ого! Так ти багатий! Тільки не п’ять, а сім! Двійня твоя красуня принесла!

– Д…війня? – заїкаючись, перепитав Єгор.

– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!

Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Так, принеси що потрібно. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою ошелешений Єгор.

На виписку вся родина зібралася. З нагоди події відпросилися всі три студенти з занять, приїхали. Санітарка урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Нюся.

Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як взяти.

– По двоє-то незручно… Забув уж як, – засоромився він теж.

Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!

– Ой, яка хорошенька! – заглянула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши санітарці квіти і торт (як належить), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!

– Ну, мати, всім догодила! – усміхнувся Микола.

А Нюся тримала на руках один із згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає гарних… Вона глянула в бік Єгора, що тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звичайно, ми…»

– Ребята, – повернулася вона до дітей, – а назвемо-то їх як?…

І всі одразу стали пропонувати свої імена, якимись близькі їм, які подобаються або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, дружок Єгора, слухаючи веселий гомін позаду, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А чи скажеш…