З життя
Втрата після народження: трагедія в сім’ї.
В Єгора Ткаченка померла дружина. Так і не відійшла після останніх пологів. Було б час засумувати, та ж лишилося п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Ілюші – сім. Близнюкам Сашкові та Льошкові по чотири. І найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Немає коли сумувати, коли діти просять їсти. А коли їх укладе, півночі сидить на кухні, курить…
Спочатку Єгор сам, як міг, порадався. Ну, сестра дружини приїжджала, допомогла трішки. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Сашу з Льошкою, мовляв, легше тобі буде. Потім соціальні працівники приходили, намагалися запропонувати віддати всіх дітей у притулок. Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як тоді жити? Важко, ясно, а що робити? Ростуть вони потроху, ось і виростуть.
Як міг, сам прасував, прибирав, готував, у саду копався. Старшим навіть уроки перевіряти встигав. З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже і Миколка з Ілюшкою де, та допоможуть. І патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.
Якось вона пообіцяла Єгору няню прислати. Все ж важко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина гарна, трудівниця. У лікарні санітаркою працює. Своїх дітей, правда, немає, не заміжня поки що. А братів-сестер допомагала вирощувати, з великої сім’ї вона, з сусіднього села.
Так і з’явилася в їхній хаті Нюся. Невисока, кремезна, круглолиця, з немодною косою до пояса. І – мовчазна. Лишнього слова не каже. А лише все змінилося в хаті у Ткаченків. І хата засяяла – все вимила, відчистила. Одяг дітям і Єгорові перешила, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наварити – нажарити.
У школі та в дитячому садку одразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому, лікті не обдерті. Якось захворіла Оленка, піднялася температура. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі провела біля неї, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку.
І непомітно якось залишилася у домі Єгора… Молодші вже мамою стали звати, скучили за материнською ніжністю. А Нюся на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як інакше, діти все ж…
Старші, Миколка з Ілюшкою, спочатку побоювалися, ніяк не називали. А потім просто Нюсею стали звати. Ні няня там, ні мама, – просто Нюся. Щоби, значить, пам’ятати, що своя мама в них була… Та й по віку вона їм в мами з натяжкою годилася.
Рідні Нюсіни були проти. «Куди таку ораву на шию собі вішаєш? Парубків мало в селі?» «Парубки-то є, – відповідала, – та я Єгору жалію… І дітлахи звикли, що ж тепер шукати…»
Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладенько, траплялося, що і нашкодять, набешкетують. Єгор сердився, за ремінь хапався. А Нюся його зупиняла, мовляв, зачекай батьку, спочатку розібратися треба… І поругає, і пожаліє, бувало.
Так, ніхто її Нюсєю в селі вже й не звав. А Ганною Василівною величали, поважали.
Миколка до цього року вже одружений був, первістка чекали. Молодята жили окремо, Микола у колгоспі працював. І не останнім механізатором був, що не рік – то грамота, то премія, от як. Ілюшка в місті інститут закінчував, ним Нюся особливо пишалася – інженером буде синок-то.
Сашка з Льошком весною з армії повернулися, в технікум вступати задумали, тільки от сперечалися – в який. Все разом робили – і озорували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.
Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Нюсина. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обійдеться.
А Єгор у котре думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину обрала…
Цього літа якось відчула Нюся, що щось не так з її організмом, щось неладне. Вік не хворіла, а тут раптом в очах темніє, нудота… Єгора з його курінням стала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося-таки до лікаря йти.
Додому повернулася тиха і задумлива. Від Єгорових питань відмахнулася, мовляв, дурниці, все гаразд.
А лише увечері, коли всі заснули, покликала Єгора на ґанок.
– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…
Сказала і руками обличчя прикрила. – Сором-то, от сором…
Єгор так просто сторопів від такої новини. Стільки років не було дітей і – треба ж!
– Та який же сором, мати, – аж цигарку свою відкинув, так і не прикурив. – Старші он усі майже вже розбіглися, вдвох, що ль, залишимось? Ні, природа все правильно розставила! Значить, готуватися будемо!
– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Гаразд. Сам скажу. Завтра й скажу, як раз всі зберуться.
І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, мої хороші діти, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.
Нюся голову опустила, ніби щось у тарілці вишукувала, почервоніла аж до сліз…
Миколка, який по нагоді недільного дня з молодою дружиною у них гостював, тільки хихикнув.
– Здорово, мати! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох легше буде рости!
Сашка теж зрадів: – Давай, мам! Ще братика!
А Льошко заперечив: – Не… Дівчинку. А то хлопці у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…
Оленка тільки зирнула на Льошка.
– Розбалували… Ти, чи що балував? Звичайно, дівчинку, мам! Я їй банти буду пов’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.
– Сукні… Що вона тобі лялька? – вступив у розмову Ілюшка. – Дитину ще й виховувати потрібно, – повчально промовив він.
– Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…
А Нюся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.
Минули місяці непомітно. Вже пораділи первістку Миколиному, хлопчик! Ілюшка поїхав довчатися в свій інститут, канікули закінчилися. Сашка з Льошком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.
І у Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то у подруг. Уже і хлопець якийсь її почав проводжати з танців недільних.
Нюся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Єгор, – слабо покликала вона, – Єгор, здається… почалося…
Зблід той, ноги в черевики одразу і не потрапили.
– Ти, зачекай, мати, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшлій Оленці. Та одразу зрозуміла, у двері вискочила.
Через дві хвилини в дім влетіла.
– Мам, зараз Толік відвезе тебе, машину у батька попросить, зачекай!
«Толік, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив унизу живота…
– Ой, матусю! Та що ж це!
Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопець, що проводжав Оленку.
– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Нюс, я з тобою…
Всю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинилися, вийшла немолода санітарка.
– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити-то рідше доведеться… Перший у тебе що, чи що?
– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.
– Ого! Так ти багатий! Тільки не п’ять, а сім! Двійня твоя красуня принесла!
– Д…війня? – заїкаючись, перепитав Єгор.
– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!
Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Так, принеси що потрібно. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою ошелешений Єгор.
На виписку вся родина зібралася. З нагоди події відпросилися всі три студенти з занять, приїхали. Санітарка урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Нюся.
Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як взяти.
– По двоє-то незручно… Забув уж як, – засоромився він теж.
Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!
– Ой, яка хорошенька! – заглянула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!
Вручивши санітарці квіти і торт (як належить), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!
– Ну, мати, всім догодила! – усміхнувся Микола.
А Нюся тримала на руках один із згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає гарних… Вона глянула в бік Єгора, що тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звичайно, ми…»
– Ребята, – повернулася вона до дітей, – а назвемо-то їх як?…
І всі одразу стали пропонувати свої імена, якимись близькі їм, які подобаються або пов’язані з кимось…
А водій автобуса, дружок Єгора, слухаючи веселий гомін позаду, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А чи скажеш…
“YOU MISSED IT, MARINA! THE PLANE’S GONE! AND WITH IT YOUR JOB AND YOUR BONUS! YOU’RE FIRED!” — HER BOSS YELLED DOWN THE PHONE, AS MARINA STOOD IN THE MIDDLE OF A TRAFFIC JAM, STARING AT THE OVERTURNED CAR SHE’D JUST PULLED SOMEONE ELSE’S CHILD FROM. SHE’D LOST HER CAREER, BUT FOUND HERSELF.
“YOU DIDN’T MAKE IT, KATHERINE! THE FLIGHT’S GONE! AND WITH IT, YOUR POSITION AND YOUR BONUS! YOU’RE FINISHED!” Her boss...
Oksana, Are You Busy? A Festive Night of Mishaps, Kindness, and New Beginnings on a Snowy New Year’s Eve in England
Emma, are you busy? Mum asked, popping her head round the door. One minute, Mum. Let me just send this...
A Parent’s Love: Family Gatherings, Christmas Surprises, and a Lesson in Protectiveness on a Winter’s Day
Parental Love Mum always said, Children are the flowers of life, shed laugh, and Dad would grin and add, Flowers...
Igor Never Returned From His Holiday: When Your Husband Disappears by the Seaside, a Wife’s Search, Tense Family Reunion, and the Painful Truth That Comes Home
Since his holiday, Stanley never came back Hasnt your husband written or called yet? Not a word, Vera, not after...
“Oh, You Drive Me Mad!… I Eat Wrong, I Dress Wrong, I Do Everything Wrong!”—Pavel’s Voice Broke Into a Shout. “You Can’t Do Anything Right!… Can’t Even Earn a Decent Living… And You’re No Help Around the House, Ever!”—Marina Sobbed, “…And There Are No Children…” She Whispered. Belka, the Ten-Year-Old Ginger-and-White Cat, Watched Silently from Atop the Cupboard as Another Family “Tragedy” Unfolded. She Knew, Even Felt, That Mum and Dad Loved Each Other Dearly—So Why Say Such Hurtful Things? Mum Ran Off Crying, Dad Chain-Smoked by the Window, and Belka Thought to Herself: “What This Home Needs Is Happiness, And Happiness Means Kids… Somehow, We Need to Find Children…” Belka Herself Couldn’t Have Kittens—She’d Been Neutered Long Ago. As for Mum, The Doctors Said It Was Possible, But Something Never Quite Worked Out… The Next Morning, After Mum and Dad Left for Work, Belka Squeezed Out the Window and Went to See Her Neighbour, Whiskers, for Advice. “Why On Earth Would You Want Kids?” Sniffed Whiskers. “Ours Always Come Over—Hide From Them If You Can! They Smear My Muzzle With Lipstick Or Squeeze Me ‘Til I Can’t Breathe!” Belka Sighed, “We Need Proper Children… But Where On Earth Do We Get Them?” “Well… That Stray Molly on the Street Just Had Five… Take Your Pick…” Whiskers Shrugged. On Her Own Daring, Belka Tiptoed Balcony to Balcony Down to the Street, Squeezed Through The Bars of a Basement Window, and Called Out, “Molly, Could You Come Here for Just a Moment?” From Deep Within the Cellar Came the Desperate Squeaking of Kittens. Belka Cautiously Approached. Underneath the Heater, Five Blind, Mismatched Kittens Searched The Air, Wailing Hungrily. Molly Hadn’t Been There for At Least Three Days. The Babies Were Starving… Feeling She Might Cry, Belka Carefully Carried Each Kitten to the Entrance of Her Building. Lying Beside the Screeching, Hungry Bunch, She Waited Anxiously for Mum and Dad to Come Home. When Pavel and Marina Returned from Work, They Were Astonished—There Was Belka, Never Before Out Alone, Being Nursed by Five Noisy Kittens. “How on Earth Did This Happen?” Pavel Stammered. “It’s a Miracle…” Whispered Marina. They Scooped Up Belka and the Kittens and Rushed Inside. As Pavel Watched Their Purring Cat in a Box Full of Babies, He Asked, “So… What Are We Going To Do With Them?” “I’ll Hand-Feed Them… When They’re Grown, We’ll Find Them Homes… I’ll Call My Friends,” Whispered Marina. Three Months Later, Still Stunned By The Miracle, Marina Sat Stroking Her Feline Clan, Repeating to Herself, “This Can’t Be Real… This Can’t Happen…” And Soon After, She and Pavel Wept for Joy, Laughing and Embracing, “I’m So Glad We Finished Building This House!” “Yes! Perfect for a Child to Play Outside!” “And the Kittens Can All Run Around!” “There’s Room for Everyone!” “I Love You!” “Oh, I Love You Even More!” Wise Old Belka Wiped Away a Tear—Life Was Finally Coming Together…
Im so fed up with you! Nothing I do is right for you! The way I eat, what I wearits...
Excuse Me, Sir, Please Don’t Push—Oh, Is That Smell Coming From You? A Chance Encounter, a Perfectly Laid Bathroom Tile, and a Second Wind: How Rita’s Life Changed at 53 When a Homeless Stranger with Sapphire Eyes Built Her Happiness and Challenged Her Son’s Inheritance Plans
– Excuse me, sir, please dont push. Oh, goodness. Is that smell coming from you? – Sorry, the man muttered,...
Mother-in-Law Anna Peters was sitting in her kitchen, watching the milk quietly simmering on the stove. She had forgotten to stir it three times already, each time remembering too late: the milk would froth, spill over, and she would clean the stove irritably with a cloth. In those moments she felt it keenly: it wasn’t really about the milk. Ever since her second grandchild was born, everything in the family seemed to derail. Her daughter grew tired, thinner, and quieter. Her son-in-law came home late, ate in silence, sometimes heading straight to the bedroom. Anna saw this and thought: how can you just leave a woman to cope alone? She spoke up. At first gently, then more sharply. First to her daughter, then to her son-in-law. And then she noticed something strange: after she spoke, the house didn’t feel lighter, but heavier. Her daughter defended her husband, he grew gloomier, and Anna returned home with a sinking feeling that once again, she hadn’t done things right. That day she went to see their vicar, not for advice, but because there was nowhere else to go with this feeling. “I suppose I’m just not a good person,” she said, not meeting his gaze. “I always do things wrong.” The vicar was sitting at his desk, writing. He set his pen aside. “Why do you think that?” Anna shrugged. “I tried to help. Instead, I only seem to make everyone angry.” He looked at her attentively, but without judgment. “You’re not a bad person. You’re just exhausted. And very anxious.” She sighed. That rang true. “I’m so worried for my daughter,” she said. “She’s so different since the baby. And him…” She waved a hand. “It’s like he doesn’t even notice.” “Do you notice what he does?” the vicar asked. Anna thought for a moment. She remembered how, last week, he washed the dishes late at night when he thought no one saw. How on Sunday he took the pram out for a walk, even though he looked as if he’d rather collapse into bed. “He does help… I suppose,” she replied doubtfully. “But not the way he should.” “And what way is that?” the vicar asked gently. Anna wanted to reply at once, but realised she didn’t know. She could only think: more, better, more attentively. But what, exactly, was hard to explain. “I just want things to be easier for her,” she said. “Then say that,” the vicar replied quietly. “Not to him, but to yourself.” She looked at him. “What do you mean?” “I mean you’re not fighting for your daughter — you’re fighting her husband. And fighting means being tense. That exhausts everyone: you, and them.” Anna was silent for a long while. Then she asked, “So what should I do? Pretend everything’s fine?” “No,” he replied. “Just do what helps. Not words, but actions. And not against someone, but for someone.” On her way home, she thought over his words. Remembered how, when her daughter was a little girl, she would just sit beside her quietly if she cried — never lecturing. Why was it different now? The next day, she arrived unannounced. She brought soup. Her daughter was surprised; her son-in-law embarrassed. “I won’t stay long,” Anna said. “Just wanted to help.” She watched the children while her daughter slept. Left quietly, without a word about how hard things were, or what they ought to do. The next week, she came again. And again, the week after. She still noticed that her son-in-law was far from perfect. But she began to see other things: the way he gently picked up the baby, how at night he tucked a blanket around her daughter when he thought no one was looking. One day, in the kitchen, she couldn’t help herself and asked him, “Is it hard for you right now?” He looked startled, as if no one had ever asked before. “It’s hard,” he answered, after a pause. “Very.” And nothing more. But something sharp in the air between them was gone. Anna realised she’d been waiting for him to change. But it needed to start with her. She stopped discussing him with her daughter. When her daughter complained, she didn’t say “I told you so.” She just listened. Sometimes she took the children to give her daughter a break. Sometimes she called her son-in-law to ask how things were. It wasn’t easy. It was much easier to stay angry. But gradually, the house grew quieter. Not better, not perfect — just quieter. Free of endless tension. One day her daughter said, “Mum, thank you for being with us now, not against us.” Anna thought about those words for a long time. She understood something simple: reconciliation doesn’t come from someone admitting they’re wrong. It comes when someone is willing to stop fighting first. She still wanted her son-in-law to be more attentive. That wish hadn’t gone away. But alongside it lived something more important: for her family to have peace. And every time the old feeling — frustration, resentment, the urge to criticise — rose up, she asked herself: Do I want to be right, or do I want to make things easier for them? Almost always, the answer showed her what to do next.
Mother-in-Law Margaret Williams sat in the kitchen, her eyes resting on the saucepan of milk gently simmering on the hob....
Excuse Me, Sir, Please Don’t Push—Oh, Is That Smell Coming From You? A Chance Encounter, a Perfectly Laid Bathroom Tile, and a Second Wind: How Rita’s Life Changed at 53 When a Homeless Stranger with Sapphire Eyes Built Her Happiness and Challenged Her Son’s Inheritance Plans
– Excuse me, sir, please dont push. Oh, goodness. Is that smell coming from you? – Sorry, the man muttered,...