Втративши сина, Валентина вже давно живе сама.

Валентина Іванівна давно жила одна. Син, Євгенко, помер, не доживши до шістнадцяти років. Юнак занедужав на уроці фізкультури. Вчитель посадив його на лаву і продовжив заняття. А Євген тієї ж миті й помер на лаві. Їй сказали: порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, улюблений. Вони з батьком так пишалися ним. Після смерті Євгена чоловік пішов, знайшов собі молоду жінку. Друга дружина швидко народила йому двох дітей. А Валентина Іванівна… Яке їй тепер життя? Вона і з заводу звільнилася, де всі час від часу нагадували їй про Євгена. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші невеликі, але ж їй багато не треба? Вона майже не купувала собі одягу, харчувалася скромно. Усе вільний час проводила вдома. Переглядала старі альбоми з фотографіями та перебирала речі сина.

У молодості Валентина Іванівна була вмілою майстринею з в’язання. Купувала модні журнали. Які джемпери й светри були у її хлопчика! Мов імпортні. Валентина Іванівна дбайливо їх зберігала, перекладаючи гілочками лаванди.

Одного разу на роботі до неї підійшов цуценя. Невигадливий, незграбний. Вона так пожаліла його, що, закінчивши прибирання, забрала песика додому. Назвала просто — Дружком. Наче ожила. Дружок виявився ласкавим і слухняним собакою, супроводжував Валентину Іванівну на роботу і терпляче чекав, поки в господарки закінчиться робочий день. У харчуванні був непримхливий, охороняв квартиру, а ввечері клав голову жінці на коліна й дрімав поруч, поки вона дивилася телевізор чи читала книгу.

Валентина Іванівна, якщо й виходила без нього, завжди поспішала повернутися. Дома на неї чекав вірний пес. Разом вони прожили сімнадцять років. Якось, прокинувшись, Валентина Іванівна зрозуміла, що більше її Дружка поруч немає. Він пішов тихо, уві сні, не обтяжуючи господиню хворобами і зайвими тривогами.

Вона відвезла Дружка на кладовище. Було таке місце у березовому гаю на краю міста, де люди хоронили своїх померлих улюбленців. Валентина Іванівна про нього чула, а тепер і побачила на власні очі. Яких могилок там тільки не було. Навіть справжні пам’ятники стояли, не гірші, ніж у людей.

Пам’ятник вона не ставила. Змайструвала табличку, де написала просто “Дружок” і недовгі його роки життя. Вона, звичайно, усвідомлювала, що для собаки це солідний вік, але за людськими мірками виходило, що тепер їй коротати свій вік зовсім одній. Залишалося лише їздити на дві могилки: до сина та вірного друга.

Повернулася Валентина Іванівна додому і лягла. Вставала тільки в туалет і попити води. Через три доби зрозуміла, що більше не може перебувати у квартирі. Вийшла і попрямувала до автобусної зупинки. У гаю сперлася спиною на березу й, погладжуючи рукою земляний горбик, поскаржилася.

– Погано мені без тебе, Дружок. Як жити тепер? Колись ти мені допоміг. Усі роки був поряд. І миски твої не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе більше немає.

Сльози стікали по її запалих щоках і одразу всотувалися в землю. Якби так само й біль зникала. Крізь солону вологу зненацька здалося, що горбик ворухнувся. Вона витерла очі й побачила, що поряд із могилкою Дружка вовтузиться маленький строкатий кошенятко.

Воно було таке худе, що під рідким пухом світилися ребра. Очі гноїлися. А за вухом зіяла відкрита запалена рана. Як же вона одразу його не помітила? Видно, прийшов, поки вона розповідала Дружкові.

Валентина Іванівна підхопила кошеня на руки. Заметушилася, поспішала швидше потрапити додому. Підкидака лежала на її руках ганчіркою. Поглянувши ще раз на кошеня, різко розвернулася від самого під’їзду й попрямувала до ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружку.

– Валентина Іванівна? – здивувалася молода лікарка. – Хто це у вас?

– Так от, Олю, за містом підібрала.

– Так… – Ольга обережно взяла кошеня й почала огляд. Закінчивши, вона з жалем подивилася на літню жінку. – Валентино Іванівно, скоріш за все, це малятко не виживе. Я можу спробувати зайнятися ним, але, повірте, це буде дуже дорого, а гарантій ніяких.

– А скільки? – Валентина Іванівна подумки рахувала дні, що залишалися до пенсії. Відкладених на чорний день коштів у неї не було, натомість був невеликий запас продуктів, на який не доведеться витрачатися. – Ти порахуй, дівчинко.

– Ну, підемо. – Лікарка сіла за комп’ютер. – Аналізи, рентген, УЗД, операція, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…

Валентина Іванівна майже не слухала, усе дивилася, як там кошеня. Прокинулася, лише почувши підсумкову суму, що перевищувала її пенсію.

– Лікуй, Олю. – Вирішила вона твердо. – Я знайду гроші.

І знайшла. Позичила у двох сусідок, які знали її багато років. Все-таки Оля була добрим лікарем. Вилікувала кошеня. Підкидака виявилася дівчинкою. Кажуть, що триколірні кішки щастя приносять. Це, мабуть, правда. Тому що з появою кошеняти в домі знову оселилася радість. Радість звалася Клякса через свою строкату, ніби розмазаного мордачку.

Але борг треба було якось віддавати. Якось під час прибирання Валентина Іванівна помітила, що кішечка ганяє, невідомо звідки випавший, синій клубок. І де він лише знайшла, проказниця. Жінка потримала його у руках, потім рішуче підійшла до шафи, де досі зберігалися Женіни речі. Дістала джемпер із тієї ж самої пряжі, на секунду притиснула до грудей і стала розпускати виріб.

Вона так захопилася, що не помітила, як час перевалив за північ. Уранці, ледве піднявшись, у якому радісному збудженні взялася шукати коробку з гачками й спицями. Відвиклі від в’язання пальці не слухалися, Валентині Іванівні довелося не раз розпускати ряди, щоб, нарешті, згадати те, чим вона раніше володіла досконало.

Через кілька днів перед нею лежав милий дитячий костюмчик. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. Захопившись, дов’язала дві пари пінеток. У суботу вийшла до магазину, біля якого по вихідних збиралося маленький стихійний ринок. Ледь не відразу підійшла молода жінка:

– Боже, яка краса! У мене в дитинстві був точно такий самий. Навіть фотографія збереглася. Ой, хочу, хочу! Скільки це коштує?

Валентина Іванівна несміливо назвала суму. Жінка подивилася на неї здивована. Мабуть, дорого, злякалася Валентина Іванівна. Але незнайомка простягла їй суму вдвічі перевищуючу запитаною.

– Беріть. І не продавайте так дешево. Це, правда, варте дорожче. Я просто не хочу вас обманювати.

Валентина Іванівна так зраділа, що упаковала жінці й шапочку з пінетками, хоч та й відмовлялася. Нехай. Усередині у неї все співало від радості.

Додому полетіла як на крилах. Сумувати з того моменту було ніколи. Вона освіжала й розпускала старі речі, натхненно в’язала дитячі кофточки. Продавала все так же, біля магазину, недорого. І брали.

Незабаром Валентина Іванівна віддала борг одній сусідці, трохи пізніше – другій. А якось до неї підійшла жінка, щоб запитати, чи не зв’яже їй Валентина Іванівна кардиган на замовлення з її пряжі. Мовляв, готова заплатити добрі гроші, але рукодільницю ніяк не знайде. Домовилися. Результат замовниці сподобався. Так почали з’являтися перші клієнти.

Вона вже не була зовсім одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Її руки були зайняті справою, а час не тягнувся нестерпно повільно. Клякса підростала, перетворюючись на потішну молоденьку кішечку. Вона як і раніше любила катати клубки, і Валентина Іванівна спеціально залишала для неї маленькі комочки.

Від виду граючої кішки ставало їй тепло та затишно. Іноді здавалося, що Євген із фотографії теж спостерігає за кошачими витівками і усміхається.

А прибираючи березове листя з маленького горбика, вона щоразу казала:

– Дякую, Дружок. Знаю, що це ти мені допоміг. Адже тепер у мене знову є, про кого дбати. Сподіваюся, тобі там добре. А я, що ж, доки сили є, ходитиму.

І поспішала додому, де чекало її строкате мурчаще тепло. Адже так важливо, щоб ти у цьому світі був не один, щоб хтось обов’язково на тебе чекав…