Ви ж мені подарували житло

— Це моя квартира — мати й родичі були проти, що донька виганяє вагітну сестру

Ви ж мені подарували квартиру

— Ти що, не розумієш? Це ж родина! Як ти можеш так із рідною племінницею? Вона вагітна, їй нікуди йти!

Дарина сиділа на кухні, стискаючи телефон. Мамин голос у трубці звучав водночас благально й докірливо. Типова мама — навіть коли просить, усе одно тисне.

— Мам, я не проти допомогти, але… — Дарина завагалася, підбираючи слова. — Олена живе в мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Тетяна казала про «пару тижнів, поки роботу не знайде»?

— Ну й що? Зараз такі складні часи, роботу знайти…

— Вона навіть не шукає! — Дарина відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Учора цілий день у ванній сиділа, робила ці свої маски для волосся. Потім серіал дивилася. Потім…

— Даринко, ну вона ж у положенні…

— Вона дізналася місяць тому! До цього що заважало?

У трубці повисла важка пауза. Дарина чула, як мама важко зітхає. Той фірмовий зітх, що означав: «Яка ж ти безсердечна донько, я тебе не так виховувала».

— Мам, це моя квартира. Ви ж викупили частку в тітки Тетяни саме для мене, пам’ятаєте?

— Технічно, — мамин голос став сухішим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.

Дарина заплющила очі. Воно й є. Знову.

— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.

— Звісно, подарунок! Але ти ж розумієш, що в родині треба…

— Що треба? — перебила Дарина. — Терпіти, коли Олена їсть мою їжу, використовує мою косметику й приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого тепер вагітна.

— Дарино! — у маминому голосі зазвучали сталеві нотки. — Тітка Тетяна стільки для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою сидів, поки я на двох роботах працювала?

Дарина зітхнула. Цю пісню вона чула вже сто разів. Борг перед тіткою Тетяною, який, мабуть, ніколи не буде повністю сплачений.

— Мам, я вдячна тітці Тетяні, правда. Але це не означає, що я повинна…

— Тітка Тетяна телефонувала вчора, — знову перебила мама. — Плакала. Каже, ти Олену зовсім замучила. Чіпляєшся до кожної дрібниці.

Дарина фуркнула.

— Дрібниці? Вона мою нову кофту взяла без дозволу й пролила на неї сік! Потім сказала: «Ой, ну ти ж не образишся, ми ж родина». І навіть не вибачилася!

— Господи, Дарино, це ж просто кофта…

— Справа не в кофті! — Дарина відчула, як до горла підкочує ком. — Справа в повазі. В особистих кордонах. У тому, що я приходжу додому й відчуваю себе гостем у власній квартирі.

У трубці знову повисла пауза. Потім мама промовила тихо, але з натиском:

— Знаєш, бабуся б дуже засмутилася, почувши, як ти говориш. Для неї родина була…

— Не треба, — обірвала Дарина. — Не треба згадувати бабусю кожного разу, коли хочеш мене в чомусь переконати.

— Але це правда! Ця квартира — бабусина спадщина. Вона хотіла, щоб…

— Щоб що? Щоб я жила з Оленою до кінця життя? Щоб терпіла її витівки? Щоб…

Телефон піснів — вхідний дзвінок. Дарина глянула на екран: тітка Тетяна. Ну звісно.

— Мам, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто розповісти, яка я погана сестра.

— Візьми трубку, Дарино. Поговори з нею по-людськи.

— Гаразд, — Дарина зітхнула. — Передзвоню пізніше.

Вона переключилася на дзвінок тітки, мовотно готуючись до нової порції докорів.

— Ало, тітонько Тетяно.

— Даринко! — голос тітки звучав нав’язливо бодро. — Як ти, сонечко?

«Сонечко». Дарина скривилася. Тітка називала її так лише коли збиралася щось випросити.

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Оленка каже, у вас там якісь… непорозуміння?

Дарина заплющила очі. Непорозуміння. Ну так.

— Тітонько, коли ви з мамою запропонували, щоб Олена пожила зі мною, йшлося про пару тижнів. Максимум про місяць.

— Ой, ну що ти як бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху лунало роздратування. — Рідні люди так не роблять.

— А як роблять рідні люди? — Дарина відчула, як усередині закипає злість. — Приходять без дозволу? Беруть речі без питань? Приводять друзів, коли мене немає вдома?

— Даринко, ну що ти… Олена просто відкрита людина, вона звикла…

— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.

— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став холоднішим. — Це бабусина квартира. Спільна спадщина. Ми з твоєю мамою просто домовилися…

— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — рішуче сказала Дарина. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість у гривнях.

— Гроші, гроші! — у голосі тітки зазвучали істеричні нотки. — Усе про гроші! А про те, що Оленка в положенні, ти подумала? Куди їй йти? На вулицю?

— У неї є хлопець. Батько дитини, до речі.

— Він безвідповідальний, сам без житла! Пішов з Одеси, як тільки дізнався про вагітність.

«Цікаво, чому», — подумала Дарина, але вголос сказала:

— Тітонько, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Віталієм живете удвох. Чому Олена не може жити з вами?

Пауза. Дарина майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.

— У нас… незручно. Дядько Віталій працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Оленою завжди були гарні стосунки. Ви ж як сестри росли. Вона народить, і для тебе це буде чудовий досвід догляду за малюком.

«Як сестри». Дарина гірко усміхнулася. Олена завжди була тією, кому все зходило з рук. Мила, безпосередня Оленка, яка «просто не думає про наслідки». Тоді як Дарина була «відповідальною», «розсудливою», «дорослою не за віком». Тією, хто мав поступатися, розуміти, пробачати.

— Тітонько, я не можу більше так. Я поговорю з Оленою сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.

— Що?! — тітчин голос зірвався до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!

Дарина відчула, як ледве стримує себе від образ. Ось воно. Головна зброя. Якщо не виходить тиснути на совість через «сімейні цінності», завжди можна звинуватити у потенційній шкоді дитині.

— Я не виганяю її на вулицю зараз. Я даю їй час знайти…

— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто безчесно! Після всього, що ми для тебе зробили.

Зв’язок обірвався. Дарина повільно поклала телефон на стіл. Руки тремтіли.

Вхідні двері грюкнули. По коридору зацокали підбори.

— Даринуль! — голос Олени звучав присолоджено. — Ти вдома? Уявляєш, я зустріла Марійку, ну, пам’ятаєш, ми з нею в школі вчилися? Вона заміж вийшла, уяви! За якогось багатого айтішника. Таке кільце показувала, я ледь не осліпла!

Олена впорхнула на кухню. Засмаглена, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Жодних ознак вагітної жінки в скруті.

— Слухай, я тут подумала… — Олена плюхнулася на стілець навпроти Дарини. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, треба буде дитячий куточок облаштувати…

Дарина дивилася на неї, відчуваючи, як усередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.

— Олено, нам треба поговорити.

— Ой, тільки не зараз, га? — Олена махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці вагітні гормони, жах просто! Я краще приляжу.

Вона встала й попрямувала до виходу з кухні.

— Олено, — Дарина підвищила голос. — Тобі треба виїхати.

Олена завмерла в дверному прорізі. Повільно обернулася.

— Що?

— Тобі треба виїхати, — повторила Дарина, відчуваючи дивний спокій. — Я даю тобі місяць на пошуки житла.

Олена дивилася на неї з таким подивом, ніби Дарина раптом заговорила китайською.

— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь жарт?

— Ні. Я абсолютно серйозна.

Обличчя Олени перекривилося.

— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке саме право тут жити, як і в тебе!

— Ні, Олено. Мої батьки викупили частку у твоєї мами. Юридично це їхня власність.

— Начхати мені на юридично! — Олена підвищила голос. — Ми родина! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!

— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, нарешті.

— Я дзвоню мамі! — Олена вихопила телефон із кишені. — Вона тобі все пояснить!

— Не треба, — Дарина похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.

— І що?

— І нічого. Моє рішення не зміниться.

Олена втупилася в неї з неприхованою ненавистю.

— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Іриною розберуться. Ти ще пошкодуєш!

Вона розвернулася й вискочила з кухні. Через хвилину грюкнули вхідні двері.

Дарина сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного почуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Безкінечну втому від цієї гри в «сімейні цінності», де цінності чомусь завжди були односторонніми.

Телефон завибрував. Повідомлення від мами: «Тітка Тетяна в істериці. Що ти наробила?»

Дарина не стала відповідати. Натомість вона відкрила браузер і ввела в пошук: «Львів оренда квартир».

Минуло три місяці. Дарина сиділа в кав’ярні на проспекті Свободи й спостерігала, як за вікном падає мокрий львівський сніг. Навпроти неї сидів Андрій — її хлопець, з яким вона познайомилася ще в Києві, але який переїхав до Львова на півроку раніше.

— Ну що, не шкодуєш? — запитав він, помішуючи каву.

Дарина похитала головою.

— Ні. Шкодую лише, що не зробила цього раніше.

Її телефон завибрував. Дзвінок від тата.

— Привіт, тату.

— Привіт, донько, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене новини.

— Які?

— Ми продали квартиру.

Дарина завмерла.

— Бабусину? А як же…

— Олена виїхала до батьків, — тато хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася там закріпитися, але… Коротше, ми з мамою вирішили, що годі. Продали квартиру. Гроші перерахуємо тобі.

— Що? — Дарина не повірила своїм вухам. — Мені?

— Тобі, — у голосі батька лунала усмішка. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На закінчення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Вибач нас.

Дарина відчула, як до очей підступають сльози.

— Тату, я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Просто будь щасливою. І… ми з мамою пишаємося тобою. Ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.

Після розмови Дарина довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.

— Що трапилося? — запитав Андрій, накриваючи її руку своєю.

— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Дарина. — По-справжньому.

За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого й відкриваючи чистий аркуш для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати у свій дім і у своє серце.