Ви ж подарували мені житло

Власність тут моя – мама й рідня не схвалювали того, що я виганяю вагітну сестру

Ви ж подарували мені цю квартиру

— Ти що, не розумієш? Це ж сім’я! Як ти можеш так із рідною племінницею? Вона вагітна, їй нікуди йти!

Дарина сиділа на кухні, стискаючи телефон. Голос матері у слухавці звучав водночас благально й докірливо. Типова мама — навіть коли просить, все одно тисне.

— Мамо, я не проти допомогти, але… — Дарина запнулася, підбираючи слова. — Оля живе в мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Валя казала про “декілька тижнів, доки вона не знайде роботу”?

— Ну і що? Зараз такі складні часи, роботу знайти…

— Вона навіть не шукає! — Дарина відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Учора цілий день у ванній сиділа, свої маски для волосся робила. Потім серіал дивилася. Потім…

— Дарино, але ж вона у становищі…

— Дізналася про це лише місяць тому! До того що заважало?

У слухавці повисла важка пауза. Дарина чула, як мама важко зітхає. Це фірмове зітхання означало: “Яка ж ти безсердечна дочка, я тебе цього не навчала”.

— Мамо, це моя квартира. Ви ж викупили частку у тітоньки Валі саме для мене, пам’ятаєш?

— Технічно, — мамин голос став сухішим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.

Дарина заплющила очі. Знову те саме.

— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.

— Звісно, подарунок! Але ти ж розумієш, що в сім’ї потрібно…

— Що потрібно? — перебила Дарина. — Терпіти, коли Оля їсть мою їжу, використовує мою косметику і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.

— Дарина! — в маминому голосі зазвучали сталеві нотки. — Тітка Валя так багато для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою сидів, поки я на двох роботах працювала?

Дарина зітхнула. Цю пісню вона чула вже сотню разів. Борг перед тіткою Валєю, який, мабуть, ніколи не буде повністю сплачений.

— Мамо, я вдячна тітці Валі, справді. Але це не означає…

— Тітка Валя вчора дзвонила, — знову перебила мама. — Плакала. Каже, ти Олю зовсім затюкала. Чіпляєшся до кожної дрібниці.

Дарина зневажливо хмикнула.

— Дрібниці? Вона без дозволу взяла мою нову кофту і пролила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж рідня”. І навіть не вибачилася!

— Боже, Дарино, це просто кофта…

— Справа не в кофті! — Дарина відчула, як до горла підкочується клубок. — Справа в повазі. У особистих межах. У тому, що я приходжу додому і відчуваю себе гостем у власній квартирі.

У слухавці знову повисла пауза. Потім мама промовила тихо, але наполегливо:

— Знаєш, бабуся би дуже засмутилася, почувши, як ти говориш. Для неї родина була…

— Не треба, — обірвала Дарина. — Не треба згадувати бабусю кожного разу, коли хочеш мене в чомусь переконати.

— Але це правда! Ця квартира – бабусине спадкоємство. Вона хотіла, щоб…

— Щоб що? Щоб я жила з Олею все життя? Щоб терпіла її примхи? Щоб…

Телефон дзвонив — вхідний виклик. Дарина глянула на екран: тітка Валя. Ну звісно.

— Мамо, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто розказати, яка я погана сестра.

— Візьми слухавку, Дарино. Поговори з нею по-людськи.

— Гаразд, — зітхнула Дарина. — Передзвоню пізніше.

Вона переключилася на дзвінок від тітки, готуючись до нової порції докорів.

— Алло, тітко Валю.

— Дариночко! — голос тітки звучав перебільшено жваво. — Як ти, сонечко?

“Сонечко”. Дарина скривилася. Тітка так називала її лише тоді, коли збиралася щось випросити.

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Оля каже, у вас там якісь… непорозуміння?

Дарина закотила очі. Непорозуміння. Ну так.

— Тітко Валю, коли ви з мамою пропонували, щоб Оля пожила зі мною, мова йшла про декілька тижнів. Максимум місяць.

— Ой, ну що ти як бухгалтер, рахуєш ці терміни! — тітка засміялася, але в сміху відчувалося роздратування. — Рідні люди так не роблять.

— А як роблять рідні люди? — Дарина відчула, як всередині закипає злість. — Приходять без дозволу? Беруть речі без запитання? Приводять друзів, коли мене немає вдома?

— Дариночко, ну що ти… Оля просто відкрита людина, вона звикла…

— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку у квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.

— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Загальна спадщина. Ми з твоєю мамою просто домовилися…

— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Дарина. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.

— Гроші, гроші! — у голосі тітки зазвучали істеричні нотки. — Все про гроші! А про те, що Оля у становищі, ти подумала? Куди їй йти? На вулицю?

— У неї є хлопець. Батько дитини, до речі.

— Він безвідповідальний, сам без кута! З’їхав з України, як тільки дізнався про вагітність.

“Цікаво, чому”, — подумала Дарина, але вголос сказала:

— Тітко Валю, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Колею живете вдвох. Чому Оля не може жити з вами?

Пауза. Дарина майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.

— У нас… незручно. Дядько Коля працює вдома, йому потрібна тиша. До того ж, у вас з Олею завжди були гарні стосунки. Ви ж як сестри росли. Вона народить, і для тебе це буде чудовий досвід догляду за малюком.

“Як сестри”. Дарина гірко усміхнулася. Оля завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленка, яка “просто не думає про наслідки”. У той час як Дарина була “відповідальною”, “розумною”, “дорослою не по роках”. Тією, хто має поступатися, розуміти, прощати.

— Тітко Валю, я більше не можу так. Я поговорю з Олею сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.

— Що?! — тітчин голос піднявся до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!

Дарина відчула, як ледве стримує себе від образ. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається давити на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити в потенційній шкоді дитині.

— Я не жену її на вулицю прямо зараз. Я даю їй час знайти…

— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.

Зв’язок обірвався. Дарина повільно поклала телефон на стіл. Руки тремтіли.

Вхідні двері грюкнули. Коридором прозвучали підбори.

— Даринко! — голос Олі звучав надмірно лагідно. — Ти вдома? Уявляєш, я зустріла Катю, ну, пам’ятаєш, ми з нею в школі вчилися? Вона вийшла заміж, уяви! За якогось айтішника багатого. Таке кільце показувала, я мало не осліпла!

Оля ввійшла на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Жодних ознак вагітної жінки в скрутному становищі.

— Слухай, я тут подумала… — Оля плюхнулася на стілець навпроти Дарини. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куточок організувати…

Дарина дивилася на неї, відчуваючи, як усередині щось обривається. Остання нитка терпіння.

— Олю, нам треба поговорити.

— Ой, тільки не зараз, а? — Оля махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці вагітні гормони, жах просто! Я краще ляжу.

Вона встала і попрямувала до виходу з кухні.

— Олю, — Дарина підвищила голос. — Тобі потрібно виїхати.

Оля завмерла у дверному прорізі. Повільно повернулася.

— Що?

— Тобі потрібно виїхати, — повторила Дарина, відчуваючи дивне спокійство. — Я даю тобі місяць на пошуки житла.

Оля дивилася на неї із таким подивом, ніби Дарина раптом заговорила китайською.

— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь прикол?

— Ні. Я абсолютно серйозна.

Обличчя Олі перекосилося.

— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке ж право тут жити, як і у тебе!

— Ні, Олю. Мої батьки викупили частку в твоєї мами. Юридично це їхня власність.

— Мені начхати на юридично! — Оля підвищила голос. — Ми ж родина! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!

— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, нарешті.

— Я дзвоню мамі! — Оля вихопила телефон із кишені. — Вона тобі все пояснить!

— Не потрібно, — Дарина похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.

— То що ж?

— Та нічого. Моє рішення не зміниться.

Оля уставилася на неї з неприхованою ненавистю.

— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Ірою розберуться. Ти ще пожалкуєш!

Вона розвернулася і вискочила з кухні. Через хвилину грюкнули вхідні двері.

Дарина сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного почуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Нескінченну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.

Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Валя в істериці. Що ти накоїла?”

Дарина не стала відповідати. Замість цього вона відкрила браузер і ввела в пошук: “Львів оренда квартир”.

Минуло три місяці. Дарина сиділа в кафе на проспекті Свободи у Львові й дивилася, як за вікном падає сніг. Навпроти неї сидів Михайло — її хлопець, з яким вона познайомилася ще у Києві, але який переїхав до Львова на пів року раніше.

— Ну що, не шкодуєш? — запитав він, помішуючи каву.

Дарина похитала головою.

— Ні. Шкодую лише, що не зробила цього раніше.

Її телефон завібрував. Дзвінок від тата.

— Привіт, тату.

— Привіт, доню, — голос батька звучав урочисто. — У мене новини.

— Які?

— Ми продали квартиру.

Дарина завмерла.

— Бабусину? А як же…

— Оля переїхала до батьків, — тато хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася там закріпитися, але… Загалом, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведемо тобі.

— Що? — Дарина не повірила своїм вухам. — Мені?

— Тобі, — у голосі батька чулася усмішка. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На закінчення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Подалися тиску. Пробач нас.

Дарина відчула, як до очей підступають сльози.

— Тату, я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Просто будь щасливою. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.

Після розмови Дарина довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.

— Що сталося? — запитав Михайло, накриваючи її руку своєю.

— Здається, я тільки-но стала дорослою, — тихо відповіла Дарина. — По-справжньому.

За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого й відкриваючи чистий аркуш для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впустити у свій дім і в своє серце.