Вибач, що не прийшов на день народження — збив дитину на дорозі.

Василь, вибач, що не потрапив до тебе на День народження, збив на дорозі дитину, — Олександр одразу перехилив чарку горілки. — Працював на новобудовах, сів у машину, тільки виїхав на дорогу, аж тут хлопчина з’явився на капоті.

Уявляєш? На щастя, швидкість була мала. Вискакую, дивлюся — хлопчисько живий, питаю, як він, каже, що все гаразд. Рудий такий малий, років шість не більше.

— Де батьки? — питаю.
— Мама вдома, — каже, — вечерю готує.
— Ну, ходімо, — кажу, — до мами. Треба щось вирішувати.
Привів мене до свого під’їзду, показав на двері квартири, а сам за моєю спиною сховався. Дзвоню, відчиняє жінка. Гарна, таких раніше не бачив, але якась, як би це сказати, гасла. Очі не горять. Розумієш?

— Вибачте, — кажу, — така справа. Тільки не лякайтеся, заради бога, але я збив на машині вашого сина. З ним все добре, ось він, — витягую хлопця з-за спини. — Але, може, хочете поліцію викликати?
— Не треба поліцію, — тихо каже вона. — Це вже п’ятий раз таке…
— У якому сенсі?

— Марку, йди до своєї кімнати, — строгим голосом звертається до сина. — А ви проходьте на кухню. Чаю хочете? Або краще кави?
Чай у неї, до речі, смачний виявився. Із травами.

— Вибачте, будь ласка, — каже Ірина, так вона назвалася. — Марко кілька днів тому почув, як я подрузі скаржилася, що без чоловіка важко, і вирішив нам тата знайти. Ви вже мінімум п’ятий чоловік, під чиї колеса він кидається. Двоє мало інфаркт не отримали. Я йому кажу, мовляв, мені крім тебе ніхто не потрібен, а він упертий, весь у діда. Той теж, якщо собі щось в голову вбив — пиши пропало. Машина хоч не сильно подряпалася? Може, я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сиджу, дивлюся на неї і розумію — все, закохався. Не повіриш, Василь, уперше в житті переді мною моя жінка сидить. Втомлена, у халаті домашньому, без макіяжу. А я відчуваю, що якщо втрачу її, то хоч із даху стрибай.
— Я, — кажу, — розумію, як абсурдно це все виглядає, але, може, ви дозволите в якості компенсації запросити вас із Марком у кіно?
— Не варто, — відповідає. — Ви ж розумієте, Марко знову щось собі нафантазує.

— Я вам не подобаюся? — питаю.
— При чому тут це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я навмисне сина під машини штовхала, лише б чоловіка знайти. Соромно-то як.
— Ну так. А я тоді виходить, негідник, вирішив скористатися жінкою в складній ситуації, — шуткую. — І горіти нам із вами тепер у пеклі. Але, якщо вже так вийшло, може, хоч згоримо в одному вогнищі?

— Не пам’ятаю, що ще казав, але на наступний день заїхав за ними і повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…
Коротше, Василь, я для чого приїхав. Весілля в нас у червні. Фотограф потрібен. Впораєшся? Подивись, які вони фотогенічні.
Олександр дістав телефон і показав фотографію сміючої рудоволосої красуні з хлопчиком поруч.

Тепер я точно знаю, що у Купідона немає крил. Зате є купа рудих веснянок і не вистачає двох молочних зубів. А звуть його Марк. А прізвище… Втім, прізвище йому Олександр скоро своє дасть. У цьому я не сумніваюся.