Вибач, що не прийшов на свято, збив дитину на дорозі

Василь, пробачай, що тоді на твій день народження не зайшов. Я на дорозі малого зачепив, — Петро залпом випив чарку горілки. — Нещодавно працював на новобудовах, сів у машину, тільки виїхав на дорогу, як цей хлопчина переді мною з’являється на капоті.

Уявляєш? Слава богу, швидкість була невелика.
Вибігаю, дивлюся — хлопчик живий, питаю, як він, каже, все добре. Малий такий руденький, років шість, не більше.

— А де твої батьки? — питаю.
— Мама вдома, — відповідає, — вечерю готує.
— Ну ходімо, — кажу, — до мами. Будемо щось вирішувати.
Привів він мене у під’їзд, вказав на двері квартири, а сам за мою спину сховався. Я дзвоню, відчиняє жінка. Гарна, як таких раніше і не бачив, але якась, як би це сказати, змучена чи що. Очі в неї не світяться. Розумієш?

— Вибачте, — кажу, — тут таке діло. Тільки не лякайтеся, ради бога, але я вашого сина машиною зачепив. З ним все добре, ось він, — витягаю малого із-за спини. — Але, можливо, хочете викликати поліцію?
— Не треба поліцію, — каже вона тихо. — Він вже п’ятий раз таке витворяє.
— У якому сенсі?

— Марко, іди до своєї кімнати, — строгим голосом звертається вона до сина. — А ви проходьте на кухню. Чаю хочете? Або краще кави?
Чай у неї, до речі, смачний виявився. З травами.

— Ви вже вибачте нас, — каже Ірина, так вона представилась. — Марко пару днів тому почув випадково, як я подрузі жалілась, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти. Ви вже, як мінімум, п’ятий чоловік, під чиї колеса він стрибає. Двох ледь не до інфаркту довів. Я йому кажу, мовляв, мені крім тебе нікого не треба, а він упертий, весь у діда. Той теж, якщо щось собі в голову вбив — пиши пропавло. Машину-то хоч не сильно подряпав? Може я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сиджу, дивлюсь на неї і розумію — все, закохався. Не повіриш, Василь, вперше в житті переді мною сидить моя жінка. Втомлена, в халатику домашньому, ненакрашена. А я відчуваю, що як її втрачу, то хоч з даху стрибай.
— Я, — кажу, — розумію, як абсурдно це все виглядає, але, можливо, ви дозволите в якості компенсації запросити вас з Марком у кіно?
— Не варто, — відповідає. — Ви ж розумієте, Марко знову щось собі нафантазує.

— Я вам не подобаюсь? — питаю.
— Та до чого це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини підштовхувала, аби чоловіка знайти. Соромно-то як.
— Ну так. А я тоді, виходить, негідник, який вирішив скористатися жінкою у складній ситуації, — жартую. — І горіти нам тепер з вами в аду. Але, якщо вже так сталося, може хоч згоримо в одному багатті?

— Не пам’ятаю, що я там ще ніс, але наступного дня приїхав я за ними і повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…
Коротше, Василь, я чого приїхав. Весілля у нас у червні. Потрібен фотограф. Справишся? Дивись, які вони фотогенічні.
Петро дістав телефон і показав фотографію усміхненої рудоволосої красуні і юного хлопчика, що сидить поруч з нею.

Тепер я точно знаю, що у Купідона немає крил. Зате є купа рудих веснянок і не вистачає двох молочних зубів. І звуть його Марко. А прізвище… Втім, прізвище йому Петро скоро дасть своє. У цьому я не сумніваюся.