Connect with us

З життя

Вибір без вибору: заміж за нелюба чи осуд громади.

Published

on

Віра сиділа на лавці, гірко плачучи, і ледве чутно шепотіла:

– Що ж тепер буде, матінко? Боже, який сором… Усе село сміятиметься, мовляв, наречений нареченої кинув, навіть не на весіллі.

Здавалося, краще б земля мене проковтнула, ніж дивитися людям в очі.

– Не журися, Віруню, якось усе владнається, – пробувала заспокоїти доньку мама, Надія Іванівна, хоча й сама ледве тримала думки вкупі. Але вже невдовзі на обличчі жінки з’явився хитрий вираз.

– Григорію! – крикнула вона до сусіда через паркан. – Підвези мене до залізничного вокзалу, поки ранковий потяг не пішов!

– Та без питань, Надіє Іванівно, – кивнув він. – Для вас хоч на край світу!

Жінка гучно зачинила дверцята автомобіля й зручно вмостилася на сидінні.

– Їдемо шукати моїй Віруні нареченого, – мовила вона з таким серйозним виглядом, що Григорій аж за кермом покосився на неї.

– Жартуєте? Думаєте, знайдуться такі сміливці?

– Чому б і ні? Дам йому трохи грошей – а хто сьогодні гроші не любить? – впевнено відповіла Надія Іванівна.

На вокзалі вона, не вагаючись, попрямувала до групи чоловіків, які щойно вийшли з потяга. Перекинулася кількома словами з двома молодими людьми – і за мить вони вже рушили до машини Григорія.

– Їдемо до магазину, – оголосила вона твердо. – Треба прикупити костюми нареченому та його дружбі.

– А документи у них хоч є? – іронічно спитав чоловік.

– Не хвилюйся! Все мають, – відмахнулася Надія. – Ось познайомся: це Євген, майбутній чоловік Віри, а це його свідок Святослав.

Коли автомобіль зупинився біля дому, гості, які чекали на весілля, захоплено заспівали:

– Наречений приїхав! Слава Богу, нарешті!

Віра вибігла надвір, але зупинилася, як укопана, побачивши, як з машини виходять двоє незнайомців. Мати тим часом взяла дочку за руку й завела за автомобіль.

– Це Євген, – сказала вона твердим тоном. – У тебе два варіанти: або ти зараз виходиш за нього заміж, а згодом, якщо захочеш, розлучаєтесь, або люди ще довго тебе будуть осуджувати й плітки ходитимуть селом. Вирішуй швидко.

Уся в сльозах, Віра мовчки кивнула. А вже за мить її обличчя осяяла щира усмішка.

Весілля відгуляли гучно: співали, танцювали, частувалися до самого ранку. Євген так органічно вжився в роль нареченого, що навіть Віра була вражена. Коли всі гості розійшлися, вона поглянула на Євгена й тихо сказала:

– Дякую тобі. Ти мене просто врятував, – а потім серйозно додала: – Не хвилюйся, скоро нас розлучать.

– А я й не хочу розлучатися, – впевнено відповів Євген.

– Навпаки, я хочу ближче тебе пізнати.

Віра ошелешено глянула на нього:

– Що? Ти серйозно? Один мені обіцяв кохати вічно, а потім зник, натомість зовсім чужий чоловік хоче зі мною все життя прожити?

– Який же я чужий? – обурився Євген.

– Ти мені, Віро, відразу сподобалася.

– Ти жартуєш! – вигукнула вона роздратовано, але хлопець обірвав її:

– Від сьогодні я твій чоловік. Знаєш, моя мама завжди переживала, що я так і не одружуся, а я їй казав: «Моя доля сама мене знайде». І як бачиш – так і сталося. Думаєш, я це так просто залишу? Навіть не відповідай, спершу добре подумай.

І Віра думала довго. Цілих 25 років, за які вони з Євгеном виростили трьох дітей і жили душею в душу. А Надія Іванівна й досі не може повірити, що велика ганьба на ціле село обернулася для її доньки великим щастям на все життя.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шість − 4 =

Також цікаво:

З життя4 години ago

Evelyn stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if taking the stage. Every movement was precise, coldly calculated. She knew: this was no simple return. This was her revenge.

**Diary Entry 12th October** I stepped slowly onto the perfectly trimmed lawn, as if walking onto a stage. Every movement...

З життя4 години ago

The Little Gray Cat Sat by the Vet Clinic Door, Crying… With a Tiny Kitten Lying at Her Feet

A small grey cat sat by the door of the veterinary clinic, mewing softly. At its feet lay a tiny...

З життя12 години ago

Evelyn stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if taking the stage. Every move was precise, coldly calculated. She knew: this wasn’t just a simple return. This was her revenge.

Charlotte stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if walking onto a stage. Every movement was precise, coldly measured....

З життя12 години ago

That Night I Stepped Onto the Street, Not Knowing Where the Road Would Lead. My Suitcase Felt Heavy as Stone, Yet I Clutched It Like It Held My Very Freedom.

When I stepped onto the street that night, I had no idea where my path would lead. My suitcase felt...

З життя14 години ago

That Night I Stepped Onto the Street, I Had No Idea Where My Path Would Lead. My Suitcase Felt Heavy as Stones, Yet I Clutched It Like It Held My Freedom.

That night, when I stepped onto the street, I had no idea where the road would take me. My suitcase...

З життя15 години ago

On the Importance of Me-Time: A Personal Reflection

**A Note on Me-Time** Recently, a friend popped over for coffee, and as we sat chatting about life, I mentioned,...

З життя16 години ago

On the Margins of Me-Time: Reflections on Personal Space and Self-Care

**On the Margins of Me-Time** Not long ago, an old mate came round for a cuppa, and we sat nattering...

З життя17 години ago

Leave Her Here to Die in the Snow!” They Said, Abandoning the Old Woman. Little Did the Monsters Know, the Boomerang Would Soon Come Back.

“Leave her here, let her die!” they muttered, dumping the old woman into the snow. The fools didnt realise the...