Вихідний шопінг: пуховий платок для мами з міського ринку

Вихідного дня Віра вирішила зібратися на міський базар, щоб купити мамі в подарунок вишивану хустку. Там завжди був великий вибір, і ціни трохи нижчі, ніж у магазинах, де продавали вироби ручної роботи.

Біля самого входу скупчилися ромки з хустками в руках, підбігли до Віри, пропонуючи свій товар. Вона розгублено переводила погляд з однієї хустки на іншу, не в змозі вибрати, адже всі були красивими, теплими. Хотілося купити одразу декілька, але коштували вони не дешево, тож потрібно було вирішити, яку саме вона купить.

Поруч опинилася літня ромка з хусткою, що найбільше приглянулася Вірі. Жінка розправила її, струшуючи, і Віра одразу уявила, як затишно буде мамі в цій розкішній великій хустці.

Вони сторгувалися, Віра дістала гроші і передала ромці. Та утримала її руку й сказала: «Незабаром на тебе чекає зустріч з чоловіком. Не поспішай відмовляти, це твоя доля. Буде важко, але ти будеш з ним щаслива все життя».

Віра недовірливо слухала жінку, адже на горизонті не було жодного кандидата, та й часу на побачення у неї не було, бо потрібно було доглядати за хворою мамою.

«Я тобі точно кажу», — продовжила ромка, «все так і буде».

Розрахувавшись, Віра поспішила на зупинку, ще потрібно було зайти в аптеку за ліками для мами. Принісши додому подарунок, мати ахнула: «Скільки це коштує? Це так дорого! Я завжди мріяла про таку хустку!»

Віра була щаслива і, заварюючи чай на кухні, роздумувала про слова ромки. Вона все ж не надавала ваги їхнім пророцтвам.

Наступного тижня Віра з мамою поїхали в поліклініку. Мама була з паличкою, і Віра завжди супроводжувала її до лікаря. Біля будинку стояла машина, що заважала пройти. Багажник був відкритий, завантажений валізами й пакетами, очевидно, хтось переїжджав до їхнього будинку. Біля машини бігали двоє хлопчаків, років 5 і 7, грали у доганялки. З під’їзду вийшов чоловік, підійшов до машини і почав вивантажувати речі з багажника.

Мати Віри привіталася з ним і запитала: «Ви до нашого будинку переїздите? Це, напевно, на п’ятий поверх? Петренки нещодавно продали квартиру, це вам?»

Чоловік підтвердив, що купив квартиру на 5-му поверсі.

«А ось і мої непосиди», — жестом показав на хлопчаків, — «ніякого спокою від них». Не встиг закінчити фразу, як за спиною почувся вигук: «А-а-а!»

«Що знову?» — схопив молодшого на руки, той кричав, а на колінці була величезна подряпина. «Це ж асфальтна хвороба», — батько оглянувся, — «що робити? Аптечки не знайдеш, обробити треба».

«Йдімо до нас, мамо, посидиш трохи на лавочці?», — Віра потягнула чоловіка за собою.

«Та незручно якось, та й ви, напевно, кудись збиралися, вас затримаємо».

«Та нічого, в лікаря жива черга, часу ще багато, йдемо».

Піднімаючись за Вірою сходами, чоловік представився: «Мене звуть Володимир, а цього малого — Сашко».

Дома Віра спритно обробила рану, хлопчак кректав, але більше не видав жодного звуку.

«Ти молодець, справжній герой!», — Віра скуйовдила йому волосся, — «не бігай більше». Сашко кивнув, що не буде.

Віра помітила, що Володимир спостерігав за нею, як вона поводиться з його сином. Щось у його погляді зніяковіло Віру.

«Дуже дякую, ми підемо далі розвантажуватися, ще кілька разів доведеться їздити. А завтра перевеземо решту».

«Ви так і возите речі з дітьми?» — не втрималася Віра, — «а дружина не може з ними побути?»

«Нема дружини», — коротко відповів Володимир.

Віру осяяло: «А знаєте що, давайте, приводьте зранку хлопців до нас. У мене відпустка, я вдома, і мама буде рада».

Володимир вагався, але погодився, оскільки тягати хлопчаків із собою було дуже незручно, та й у машині місця більше залишиться.

«Дуже вам дякую, о десятій годині підійде?»

На тому й вирішили. Вранці Володимир привів синів до Віри та поїхав на стару квартиру. Хлопчаки до приїзду батька захоплено грали, малювали, дивилися мультфільми і поводилися дуже пристойно.

Володимир повернувся біля шостої, закінчив перевезення. Віра нагодувала всіх вечерею і відпустила додому. Лягаючи спати, вона згадувала погляд Володимира, від якого мурашки пробігали по шкірі, у значенні цього погляду жінки не помиляються.

«Але двоє дітей!» Віра уявляла, як це Володимиру одному давати раду з хлопчаками, тяжко.

Вони часто стикалися то біля входу, то на сходах, віталися і розходилися, поки одного разу Володимир не заговорив з Вірою.

«Віра, ми з хлопцями хотіли б запросити вас у гості, з мамою, звичайно, як ви на це дивитеся?»

«З радістю!» — Віра усміхнулася, — «Торт до чаю спекти?»

«О, було б непогано!», — доторкнувся до її руки, — «о сьомій приходьте, чекаємо».

Віра збігала до магазину, купила хлопцям по іграшці на свій смак, розповіла мамі про запрошення Володимира.

«Ні, Вірусю, я не піду, сходи сама, торт пектимеш?»

«Так, зараз займусь!»

Увечері прийшла до Володимира, подарувала хлопчакам подарунки, ті відразу взялися грати, а Віра та Володимир розташувалися на кухні.

«Поки що не затишно», — виправдовуючись сказав Володя, — «але нічого, скоро наведемо лад».

Вони пили чай, багато про що розмовляли. Володимир розповів, що мама хлопчиків їздила у відрядження і одного разу просто не повернулася. Знайшла іншого чоловіка, і от уже кілька років Володимир виховує їх сам.

«Як вона залишила дітей?», — Віра не розуміла. Володимир знизав плечима: «Отак».

«Віра, ви мені дуже подобаєтеся», — несподівано сказав Володя, — «я розумію, чужі діти…»

«Це пропозиція?» — засміялася Віра. — «У вас чудові хлопчаки, а ви мені теж подобаєтеся».

«Тоді, давай перейдемо на ти, і на вихідних разом підемо в кіно?»

«Добре!» — Віра встала, — «пора, спокійної ночі».

Вона розповіла мамі про розмову з Володею, і та відповіла, що Володя хороша людина, але вирішувати повинна сама Віра, чи зможе вона полюбити його дітей.

«Я люблю їх, усіх».

А ромка виявилася права, Віра зустріла чоловіка, з яким їй було добре і спокійно. Кілька місяців потому вона переїхала до Володимира, вони розписалися, а її мама одразу отримала двох онуків.