Вихор вибіг з дому, щоб встигнути до магазину і не залишитись без вечері.

Юрко вибіг з під’їзду і поспішив до магазину. Він хотів встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох, притискаючи до себе крихітне цуценя.
– Тітонько, купіть, будь ласка, моєму песику хліба, – тихо попросила дівчинка, з надією дивлячись на жінку, яка заходила в магазин.
– Дівчинко, де твоя мама? Чому ти так пізно на вулиці? Іди додому! – суворо сказала жінка і зайшла до магазину.
Юрко, який спостерігав цю сцену, зупинився. Погляд дитини був сумним і нещасним. Молодий чоловік зрозумів, що справа стосується не песика… На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка голодна і, ймовірно, просить їжу для себе.
– А твій песик їсть хліб? – усміхнувся чоловік, підходячи ближче.
– Так, – поспішила запевнити малеча. – Взагалі, він любить ковбаску і цукерки. Але коли голодний, то й хлібчик їсть.
– Зрозумів, – сумно відповів Юрко. – Зачекайте трохи, я швидко…
У магазині він швидко взяв хліб, додав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мама любила випити, а батька він ніколи не бачив. Юрко пам’ятає, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплату прибиральниці й йшла у запій на тиждень.
Він іноді вечорами обходив дитячі майданчики. На вулиці було вже темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, часто знаходячи цукерку чи печиво… Він пам’ятає свій погляд. У ті часи він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї маленької дівчинки, що стояла біля магазину, був такий же погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до дівчинки. Чоловік хотів віддати їй невеликий пакет із продуктами, але зрозумів, що вона сама його не донесе. Адже на руках у неї тряслося маленьке цуценя.
– Я купив твоєму песику трохи їжі. Ти далеко живеш? – запитав Юрко.
– Ні. Он у тому будинку, – дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
– Ходімо, я допоможу донести пакет.
Погляд малечі одразу ж ожив. Вона весело пішла попереду чоловіка, наспівуючи знайомий Юркові мотив.
– Як тебе звуть? – поцікавився він.
– Я Катруся, – представилася дівчинка. – А це мій друг, Боня.
Маленька вказала на песика. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею. А зовсім недавно підібрала на вулиці Боню і взяла його до себе. Юрко ще сподівався, що помилився в своїх здогадах. Може, у Катрусі нормальна мати, просто вони живуть небагато.
– Ось тут я живу, – Катруся вказала на вікно другого поверху, з якого голосно лунала музика на весь двір. – Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Дай нам їжу, ми з Бонею повечеряємо.
– А бабуся твоя вдома? – запитав чоловік. Вже була майже одинадцята година, і він розумів, що дитині не місце на вулиці в такий пізній час.
– Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, – насупилася Катруся.
Юрко стояв у повній розгубленості. На вулиці давно стемніло, навколо не було ані душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполегливо попросив її піти додому.
– Закрийтеся з Бонею в кімнаті, повечеряйте і лягайте спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твого песика хтось украв.
Катя похитала головою і міцніше притисла цуценя до себе. Юрко довів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла до квартири, швидко пішов додому. Настрій був поганим. Він чомусь думав, що нині інші часи і соціальні служби відповідальніше ставляться до своїх обов’язків. Але виявляється, ні. Все, як і раніше…
Дружина на початку насварила Юру, докоряючи, що так довго не приходив. Вечеря давно охолола, вона вже всі очі продивилася, визираючи у вікно. Боялася, що з Юрком щось сталося.
Кристина була на шостому місяці вагітності, тому Юрко звик до її примх і постійних змін у настрої. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, Кристина почала розпитувати, що трапилося.
За вечерею Юрко розповів про Катрусю та її маленьке цуценя, яке, схоже, було єдиним другом дівчинки.
– Молодець, що допоміг дівчинці. Хоча б наїсться вдосталь, – сумно сказала Кристина. – Не засмучуйся, знедолених дітей безліч, і ми просто фізично не зможемо допомогти всім їм. Тим паче, у нас скоро народиться син, тобі потрібно піклуватися про нього, а не про чужих дітей.
Юрко розумів, що дружина має рацію, і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він майже не спав. Сам від себе не очікував, що маленька Катруся так западе йому в душу.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти до магазину купити що-небудь до чаю. Біля магазину знову стояла Катруся… її плач був такий, наче у неї трапилося велике горе.
– Катрусь, що сталося? – Юрко підбіг до дівчинки й присів поруч.
– Вони забрали Боню! – зі сльозами сказала дівчинка. – Хлопчаки відняли його в мене і пішли у той двір.
– Зачекай тут, я скоро! – крикнув Юрко і побіг у те напрямку, яке вказала Катруся.
Він повернувся буквально через п’ять хвилин зі щеням на руках. Кристина сіла з дівчинкою на лавці й утішала її, як могла.
– Не плач! Дядько Юрко знайшов твою собачку, – усміхнулася дружина, побачивши чоловіка. – Юрку! Ми не можемо це так залишити. У дівчинки синці на щоці, і всі ручки в синцях. Це сліди від пальців. Катя розповіла, що вчора мати “виховувала” її. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!
– Викликай! – схвалив Юрко і підійшов до Катрусі.
Дівчинка обхопила його за шию, просила не передавати її поліції. Чоловік відчував себе зрадником, але розумів, що Катрусі не можна жити в таких умовах, в яких вона знаходиться.
Поліція приїхала за п’ять хвилин. Кристина підійшла до них і почала розповідати про Катю. Вона наполягала, що долею дівчинки мають зайнятися відповідні органи.
– Ти поганий! – кричала Катруся Юркові. – Я думала, що ти мій друг, а ти зрадник. Віддайте мого Боню! – вимагала мала.
Поліцейський взяв дитину на руки, щоб хоч якось заспокоїти. Через деякий час машина поїхала, а Юрко залишився сидіти на лавці з цуценям Катрусі.
– Як хочеш, але я її не залишу! – зі злістю сказав чоловік.
– Добре. Давай залишимо цуценя собі, – погодилася Кристина. – Не засмучуйся, їй буде краще в притулку.
– Мені цікаво, що ти знаєш про притулки і про життя, яке жила ця дівчинка? – зі злістю спитав він. – Не ображайся, але тобі ніколи не зрозуміти!
Подружжя того вечора майже не розмовляло. Кристина викуповувала цуценя й сиділа з ним обійнявшись у кріслі. Юрко сидів на кухні, дивлячись у вікно. У душі був важкий камінь, який не давав вільно дихати.
– Юрко, я весь час думаю про неї, – зізналася Кристина, увійшовши до кухні.
– Не плач, ти ж знаєш, що в твоєму стані не можна нервувати.
– Юрко, а що, якщо ми візьмемо Катю до себе? – тихо запитала дружина. – Мені так шкода її…
– Ти серйозно? – у Юрка одразу засвітилися очі від радості. – Я навіть не мріяв про це.
– А якщо нам її не віддадуть? Адже у неї є мати, – припустила Кристина.
– Віддадуть! – впевнено сказав чоловік. – Ти ж знаєш, у мене є добрі знайомства.
Через три місяці Юрко їхав у притулок за Катрею. Дівчинка гралась на вулиці, коли чоловік зайшов на територію притулку.
– Юрко! – зраділа дівчинка. – Ти сьогодні забереш мене додому?
– Так. Сьогодні! – сміявся чоловік, радіючи, як дитина.
– А чому мама Кристина не приїхала? – запитала Катруся.
– Мама чекає на нас удома. У тебе тепер є маленький братик.
– А Боня? Вона теж мене чекає? – допитувалася дівчинка.
– Звісно! Ти ж її найкраща подруга, – усміхнувся чоловік.
Додому Юрко повертався у піднесеному настрої. Вони досягли свого, отримали опіку над Катрею. Тепер він зможе спати спокійно. Так, він розумів, що всім знедоленим дітям не допомогти, але, принаймні, вони зроблять щасливою хоча б одну з них.
Він зробить усе, щоб у його дітей було краще дитинство, ніж у нього. Вони ніколи не голодуватимуть і не шукатимуть у пісочниці недоїденого печива.