Викрадене серце

27 травня

Зима в Поліссі цього року була нещадною: морози за сорок градусів скручували все навколо, а вночі термометр опускався ще нижче, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.

— Василю, закутайся тепліше! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — напутнівала чоловіка Оксана, проводжаючи його на роботу.

Хоч як підступно було на дворі, справи на фермі не чекали. Корови, голодні й нетерплячі, вимагали догляду. Василь, уже немолодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Оксана залишилася вдома — чекала доньку з онуком, але та подзвонила з міста:

— Мамо, поки морози не спадуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.

— Правильно, доню. Раптом автобус зламається у таку погоду? Бережи себе й малого, — відповіла Оксана, ховаючи тривогу.

Відключивши телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима виринала та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Оленка, з подругою Галею відправилася у глухе село до Галичиної бабусі. Тоді морози теж були лютими, доходило до тридцяти п’яти, але молодість брала своє.

— Оленко, поїдь зі мною до бабусі! — умовляла Галя. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще до села добиратися, але нічого, впораємось!

Обидві були шістнадцятирічними. Оленка, умовивши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, дух бойовий — мороз їм був ні по чому. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:

— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.

Оленка з Галею, як і всі, вийшли.

— Оленко, до села щє кілометрів дванадцять, — зітхнула Галя. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Ганни, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.

Так і зробили. Тітка Ганна нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм з медом, поклала у маленькій кімнаті. А вранці сусід, дядько Микола, погодився підкинути їх до села на санях. Тітка Ганна ще звечора домовилася:

— Миколо, візьми дівчат, їм до баби треба.

— Та як не взяти? — добродушно відповів він. — Доїжджу з вітерцем!

Оленка з Галею забралися у сани.

— Ну, дівчата, вкривайтесь кожухом, а то замерзнете! — Микола турботливо підібрав важку шубу й рушив коня.

Сани заковзали по засніженій дорозі. За селом простягнувся сосновий бір, а далі — безкрайнє поле, вкрите білою ковдрою. Дорога була нерівною, місцями замело, але кінь йшов упевнено.

— Дядьку Миколо, а вам скільки років? — запитала Галя, щоб розігнати тишу.

— Під сімдесят п’ять, — усміхнувся він. — Та я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, усе цвіте, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!

Дядька Миколу в селі любили. Добрий, щирий, він умів розповісти історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, базікали про дрібниці, але раптом Микола, примружившись, сказав:

— Цією дорогою, дівчата, я свою Ганну привіз. Давно, років п’