Винесла вирок власному сину: виселення з квартири

**Щоденник**

Прокинувся від гуркоту. Знову. Щось падало, дзвеніло, розбивалося. Годинник показував шосту ранку. Неділя, єдиний день, коли можна поспати хоча б до восьмої.

— Мамо! — ревів із кухні Максим. — Де моя кружка? Ти знову все переставила!

П’ятдесят два роки. Вона підвелася з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, що забула, коли останній раз висипалася. Сиве волосся з відрослим корінням, мішки під очами. Коли вона встигла так постаріти?

— Іду, іду, — пробурмотіла вона і поплелася на кухню.

Максим стояв серед розгрому. На підлозі валялися уламки тарілки, мабуть, тієї самої, якою він кинув у пошуках своєї «найкращої кружки». Двадцять п’ять років, зріст під метр дев’яносто, широкі плечі. А поводиться як розпещена дитина.

— Ось твоя кружка, — Наталя дістала з сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».

Купила її давно, років сім тому. Тоді ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити по-людськи. Тепер цей напис здавався глумом.

— Чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя кружка має стояти на столі!

— Максимку, я помила посуд перед сном…

— Не Максимку! Максим! Скільки можна повторювати!

Він вихопив кружку з її рук, плеснув у неї холодної чаї з чайника. Наталя дивилася на уламки й думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.

— Мам, що сталося? — у дверях з’явилася Олена. Тоненька, тендітна, у старої піжамці. Дев’ятнадцять років, а виглядає на шістнадцять. Вчиться в університеті, мріє працювати з дітьми. Якщо доучиться. Якщо витримає цю атмосферу вдома.

— Нічого, доню. Тарілка розбилася.

— Сама розбилася, так? — хмикнув Максим. — Сама взяла й упала.

Олена мовчки взяла щітку й почала змітати уламки. Звично, як щодня. Ніби розбитий посуд зранку — це норма.

— Не чіпай! — гаркнув Максим. — Я не просив тебе прибирати!

— А хто буде? — тихо спитала Олена.

— Не твоя справа!

Наталя сіла за стіл, схилила голову на руки. Господи, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній хаті?

Десять років тому помер Олег. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, не захотів більше жити в цьому божевіллі. Тоді Максим ще вчився в коледжі. Та через півроку кинув. Казав — не подобається. Влаштувався в магазин — протримався дві неділі. Звільнився, бо «начальник — дурень». Потім була будівельна бригада — теж не сподобалось. Колеги — «тупі». Мийка машин — власник «скотина». І так рік за роком. Спочатку Наталя сподівалася, що він знайде себе. Потім просила хоча б спробувати. Потім благала. Потім просто змирилася.

А він став ще злішим. На весь світ, на життя, на них із Оленою. Але найбільше — на матір. Це вона винувата, що він «невдаха». Це вона погано його виховала. Це вона повинна його утримувати, годувати, одягати.

— Мам, а що на сніданок? — Максим плюхнувся за стіл.

— Яєчня, каша…

— Знову каша! Мені набридла ця бурда! Купи нормальні пластівці!

— Макс, ми ж учора купували. Ти їх за два дні з’їв.

— Значить, купи ще!

— На що? Зарплату отримаю лише через тиждень.

— Це твої проблеми!

Наталя підвелася, відкрила холодильник. Пачка сиру, три яйця, шматок хліба. До зарплати ще сім днів. Олена підробляє — роздає флаєри по вихідним. Двісті гривень на день. Вистачає на проїзд і обіди в університеті.

— Можу зробити яєчню, — сказала вона.

— З ковбасою!

— Ковбаси немає.

— Тоді не треба! Достали мені твої бідняцькі сніданки!

Він підвівся, штовхнув стілець. Той із гуркотом впав.

— Макс, годі, — тихо промовила Олена.

— А ти мені не вказуй! — він повернувся до сестри. — Думаєш, ти краща за мене? Зі своїм дурним універом?

— Я нічого не думаю…

— Ще як думаєш! Дивишся на мене як на… як на…

— Максиме, заспокойся, — Наталя стала між дітьми.

— І ти замовкни! Набридли ви мені! Живу як у в’язниці! У цій проклятій конурі!

— Ніхто тебе тут силою не тримає, — вирвалося в Наталі.

Максим завмер. Повільно повернувся до матері.

— Що ти сказала?

— Нічого. Я нічого не казала.

— Ти сказала, що ніхто мене не тримає? Натякаєш, щоб я з’їхав?

— Макс…

— Відповідай! Ти хочеш, щоб я з’їхав?

Наталя мовчала. Але хотіла. Боже, як хотіла! Прокинутися вранці в тиші. Не здригатися від кожного звуку. Не ходити навшпиньки у власній хаті.

— Мовчиш? Ну так знай — я нікуди не піду! Це теж моя квартира! Я тут прописаний!

— Квартира приватизована на мене, — тихо сказала Наталя.

— І що? Я твій син! У мене є права!І той вечір, коли дощ за вікном затих, а в домі залишилася лише тиша, Наталя зрозуміла, що нарешті почувається вільно.