З життя
Вишукана жінка середніх років ретельно обирає м’ясо на ринку.
Зінаїда Петрівна, красива і доглянута жінка років п’ятдесяти, прогулялась базаром, вибираючи вирізку. Її супроводжувала незнайома дівчина, яка здавалася значно молодшою. В цій дівчині все було “надто”: надто довгі вії, надто яскравий макіяж, занадто коротка спідниця… Чоловіки, що проходили повз, ледве контролювали свої погляди: частина з них повертала голови слідом за нею, інші, які йшли з дружинами, могли лише тихцем кидати погляди.
Дівчина неодноразово намагалася заговорити з Зінаїдою Петрівною, та врешті наважилась:
– Зінаїдо Петрівно, мені потрібно з вами поговорити. Справа в тому, що ваш чоловік і я… загалом, ми з ним зустрічаємось…
– Та ви що кажете! – вічливо, але трохи відсторонено відповіла вона, розглядаючи м’ясо на прилавку. – Як вас звуть? Ах, Лариса… Ларочко, ви в м’ясі розбираєтеся? Як думаєте, це свіжа вирізка? Не розумію, чи це яловичина, чи телятина…
– Вибачте, – зніяковіла дівчина. – Мені здається, ви не зрозуміли…
– Любонько, попри вік, у мене немає ані склерозу, ані втрати слуху. Ви – коханка мого чоловіка, і вам потрібно зі мною поговорити. А я такої потреби не відчуваю. Ні, це все ж не телятина… Будь ласка, зважте мені цей шматок. Дякую, скільки з мене?
Розплатившись, вона помітила розгублену Ларису поруч. Дівчина, вражена незвичайним поводженням суперниці, м’ялася на місці. Зінаїда Петрівна подивилася на годинник:
– Ну, добре. Я все одно збиралася зайти в кафе – тут печуть чудові тістечка. Хочете, там і поговоримо.
Після кількох ковтків кави, Зінаїда Петрівна звернулась до Лариси:
– То про що ви хотіли поговорити?
– Відпустіть Миколу, він нещасливий з вами! – випалила дівчина вже заготовлену фразу. Зінаїда Петрівна округлила очі і розсміялася:
– Це що, Микола вас на це настрену? О, ви самі вирішили! Я так і думала… Ну, знай, любонько, – вона лагідно усміхнулася, – Микола ніколи від мене не піде. Чому? Саме тому, що я його не тримаю. Не вірите? Переконайтеся самі. Але застерігаю: щойно ви почнете давити на нього, він втече від вас, як уже бувало не раз.
– Т-то як… – Лариса ковтнула каву і закашлялася. – Як це «вже бувало»!?
– Ларочка, дитинко, ви ж, здається, розумна дівчина! Ви не думаєте ж, що Микола жив зі мною, лише чекаючи зустрічі з вами?
Лариса почервоніла: вона саме так і думала. Зінаїда Петрівна продовжила, ніби нічого не помітила:
– Ви… Боже, пам’ять… чи третя, чи четверта… чи навіть п’ята підходите до мене з подібним. Не засмучуйтеся так! Звісно, він обіцяв вам золоті гори й казав, що ви найкраща, єдина, неповторна… Казав? Ось бачите! Не вірте чоловічим компліментам, Ларочко. Насолоджуйтеся ними, але ніколи не вірте.
Лариса була зовсім приголомшена.
– Зінаїдо Петрівно, а вам… Невже вам не образливо?
– Як вам сказати… з одного боку, звісно, образливо: зрада є зрада. А з іншого – навіть приємно знати, що мій чоловік ще ого-го! І я засвоїла одну істину: чоловіка слід тримати на досить довгому поводку, щоб він не відчував себе на припоні. До речі, дарма ви не їсте тістечко, – зазначила вона, відкушуючи шматочок кремової трубочки. Дієта, так? Даремно. Ви позбавляєте себе такого задоволення! Вашій фігурі нічого не загрожує, а голодний блиск в очах жінки її не прикрашає, повірте моєму досвіду. Ну, удачі я вам, звісно, не бажаю, бо в неї не вірю, – вона підвелася, допивши каву. – Зустрічатися з вами більше не хочу, тому – прощайте.
Микола Юхимович повертався додому з недобрими передчуттями. Після істерики, влаштованої Ларисою, на хороший прийом вдома годі було чекати. Він знову згадав море сліз і з роздратуванням насупився. Якби жінки знали, як вони робляться непривабливими від сліз, ніколи б не плакали. При чоловіках. Червоні очі, розмита туш, напухлий ніс… б-р-р-р!
Підійшовши до дверей своєї квартири, Микола Юхимович глибоко вдихнув, подумки перехрестився і увійшов, прикриваючи голову папкою. Його передбачливість виявилася не зайвою: синя чашка вдарилася об дверний косяк поруч з його головою і розлетілася на веселі блакитні скалочки по передпокою.
– Негідник! – кричала дружина, кидаючи один за одним предмети з кавового сервізу на шість персон у бік чоловіка. – Підлець! Розпусник! Старий цабе! Хто два місяці тому клявся, що це востаннє? – Зінаїда Петрівна вміло грала роль розгніваної дружини, проте чутливе вухо чоловіка вловило в її словах ноту нещирості, ніби вона лише грала (хоча й дуже вдало) цю роль. Дочекавшись затишшя, Микола Юхимович визирнув з-за свого “щита”. Жінка стояла з останньою чашкою в руці, з легким жалем розглядаючи біло-блакитні осколки на підлозі.
– Зінусю, любонько… – почав чоловік, обережно просуваючись у бік дружини. – Ну, клянусь, це був най-найостанній раз! Ну, ти ж у мене розумниця, ти все розумієш! Сивина в бороду… Ну, пробач!
– Негідник! – Зінаїда метнула в чоловіка останню чашку, не влучила, але не витримала і розсміялася. – Нестерпний ти! Старий псяка!
– Старий, та не дряхлий! – Микола вже обіймав жінку, цілуючи її в шию.
Зінаїда відштовхнулася. – Ні, Миколо, я кажу серйозно: припиняй! Або ти розберешся з сивиною у своїй бороді сам, або я доберуся до твого ребра і виганю всіх бісів, що засіли там, – і вона виразно кивнула на стіну кухні, прикрашену набором декоративних качалок.
Вранці примирені подружжя збиралися на роботу. Те, що сталося напередодні, було для них своєрідною традицією, способом освіжити відносини.
Зінаїда Петрівна фарбувалася перед дзеркалом. Микола Юхимович чистив черевики. Він кілька разів намагався щось запитати, але не наважувався. Зінаїда все бачила у дзеркалі:
– Ну, хотів щось запитати? Я ж бачу, як тебе розпирає. Про свою Ларочку, правда? Ні, личко я їй не торкалася, як Верочці, – вона посміхнулася, –а от фігуру… Закладаюся, вона зараз тістечка їсть без обмеження. Я, коли виходила, бачила як вона вчепилася в тістечко, ніби тиждень не їла… Ну і, звісно, твоя Лара розтовстіє некращим чином, у неї серйозна схильність до повноти. А мені доведеться зробити додатковий розвантажувальний день, – вона перейшла на серйозний тон. – Правда, Миколо, досить! Мені набридло. Я цього більше терпіти не має наміру.
– А що буде наступного разу? Сковорідки чи супові миски?
Зінаїда не відповіла в тон чоловіка і подивилася на нього дуже суворо:
– Ні те, ні інше. Око за око, зуб за зуб. Зрада на зраду…
– Зінусю, не варто так жартувати, – Микола виглядав стурбованим.
– Ніяких жартів. Я сказала – ти почув. Тобі важко лише від однієї думки, уяви на мить, яково мені?
Біля під’їзду подружжя розійшлися в нормальних відносинах, обмінявшись поцілунками, вони пішли у різні боки, кожен на свою роботу. Зінаїда Петрівна на ходу витягла мобільник і, озирнувшись, набрала номер: – Дімочка? Це я.
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...