З життя
Вишукана жінка середніх років ретельно обирає м’ясо на ринку.
Зінаїда Петрівна, красива і доглянута жінка років п’ятдесяти, прогулялась базаром, вибираючи вирізку. Її супроводжувала незнайома дівчина, яка здавалася значно молодшою. В цій дівчині все було “надто”: надто довгі вії, надто яскравий макіяж, занадто коротка спідниця… Чоловіки, що проходили повз, ледве контролювали свої погляди: частина з них повертала голови слідом за нею, інші, які йшли з дружинами, могли лише тихцем кидати погляди.
Дівчина неодноразово намагалася заговорити з Зінаїдою Петрівною, та врешті наважилась:
– Зінаїдо Петрівно, мені потрібно з вами поговорити. Справа в тому, що ваш чоловік і я… загалом, ми з ним зустрічаємось…
– Та ви що кажете! – вічливо, але трохи відсторонено відповіла вона, розглядаючи м’ясо на прилавку. – Як вас звуть? Ах, Лариса… Ларочко, ви в м’ясі розбираєтеся? Як думаєте, це свіжа вирізка? Не розумію, чи це яловичина, чи телятина…
– Вибачте, – зніяковіла дівчина. – Мені здається, ви не зрозуміли…
– Любонько, попри вік, у мене немає ані склерозу, ані втрати слуху. Ви – коханка мого чоловіка, і вам потрібно зі мною поговорити. А я такої потреби не відчуваю. Ні, це все ж не телятина… Будь ласка, зважте мені цей шматок. Дякую, скільки з мене?
Розплатившись, вона помітила розгублену Ларису поруч. Дівчина, вражена незвичайним поводженням суперниці, м’ялася на місці. Зінаїда Петрівна подивилася на годинник:
– Ну, добре. Я все одно збиралася зайти в кафе – тут печуть чудові тістечка. Хочете, там і поговоримо.
Після кількох ковтків кави, Зінаїда Петрівна звернулась до Лариси:
– То про що ви хотіли поговорити?
– Відпустіть Миколу, він нещасливий з вами! – випалила дівчина вже заготовлену фразу. Зінаїда Петрівна округлила очі і розсміялася:
– Це що, Микола вас на це настрену? О, ви самі вирішили! Я так і думала… Ну, знай, любонько, – вона лагідно усміхнулася, – Микола ніколи від мене не піде. Чому? Саме тому, що я його не тримаю. Не вірите? Переконайтеся самі. Але застерігаю: щойно ви почнете давити на нього, він втече від вас, як уже бувало не раз.
– Т-то як… – Лариса ковтнула каву і закашлялася. – Як це «вже бувало»!?
– Ларочка, дитинко, ви ж, здається, розумна дівчина! Ви не думаєте ж, що Микола жив зі мною, лише чекаючи зустрічі з вами?
Лариса почервоніла: вона саме так і думала. Зінаїда Петрівна продовжила, ніби нічого не помітила:
– Ви… Боже, пам’ять… чи третя, чи четверта… чи навіть п’ята підходите до мене з подібним. Не засмучуйтеся так! Звісно, він обіцяв вам золоті гори й казав, що ви найкраща, єдина, неповторна… Казав? Ось бачите! Не вірте чоловічим компліментам, Ларочко. Насолоджуйтеся ними, але ніколи не вірте.
Лариса була зовсім приголомшена.
– Зінаїдо Петрівно, а вам… Невже вам не образливо?
– Як вам сказати… з одного боку, звісно, образливо: зрада є зрада. А з іншого – навіть приємно знати, що мій чоловік ще ого-го! І я засвоїла одну істину: чоловіка слід тримати на досить довгому поводку, щоб він не відчував себе на припоні. До речі, дарма ви не їсте тістечко, – зазначила вона, відкушуючи шматочок кремової трубочки. Дієта, так? Даремно. Ви позбавляєте себе такого задоволення! Вашій фігурі нічого не загрожує, а голодний блиск в очах жінки її не прикрашає, повірте моєму досвіду. Ну, удачі я вам, звісно, не бажаю, бо в неї не вірю, – вона підвелася, допивши каву. – Зустрічатися з вами більше не хочу, тому – прощайте.
Микола Юхимович повертався додому з недобрими передчуттями. Після істерики, влаштованої Ларисою, на хороший прийом вдома годі було чекати. Він знову згадав море сліз і з роздратуванням насупився. Якби жінки знали, як вони робляться непривабливими від сліз, ніколи б не плакали. При чоловіках. Червоні очі, розмита туш, напухлий ніс… б-р-р-р!
Підійшовши до дверей своєї квартири, Микола Юхимович глибоко вдихнув, подумки перехрестився і увійшов, прикриваючи голову папкою. Його передбачливість виявилася не зайвою: синя чашка вдарилася об дверний косяк поруч з його головою і розлетілася на веселі блакитні скалочки по передпокою.
– Негідник! – кричала дружина, кидаючи один за одним предмети з кавового сервізу на шість персон у бік чоловіка. – Підлець! Розпусник! Старий цабе! Хто два місяці тому клявся, що це востаннє? – Зінаїда Петрівна вміло грала роль розгніваної дружини, проте чутливе вухо чоловіка вловило в її словах ноту нещирості, ніби вона лише грала (хоча й дуже вдало) цю роль. Дочекавшись затишшя, Микола Юхимович визирнув з-за свого “щита”. Жінка стояла з останньою чашкою в руці, з легким жалем розглядаючи біло-блакитні осколки на підлозі.
– Зінусю, любонько… – почав чоловік, обережно просуваючись у бік дружини. – Ну, клянусь, це був най-найостанній раз! Ну, ти ж у мене розумниця, ти все розумієш! Сивина в бороду… Ну, пробач!
– Негідник! – Зінаїда метнула в чоловіка останню чашку, не влучила, але не витримала і розсміялася. – Нестерпний ти! Старий псяка!
– Старий, та не дряхлий! – Микола вже обіймав жінку, цілуючи її в шию.
Зінаїда відштовхнулася. – Ні, Миколо, я кажу серйозно: припиняй! Або ти розберешся з сивиною у своїй бороді сам, або я доберуся до твого ребра і виганю всіх бісів, що засіли там, – і вона виразно кивнула на стіну кухні, прикрашену набором декоративних качалок.
Вранці примирені подружжя збиралися на роботу. Те, що сталося напередодні, було для них своєрідною традицією, способом освіжити відносини.
Зінаїда Петрівна фарбувалася перед дзеркалом. Микола Юхимович чистив черевики. Він кілька разів намагався щось запитати, але не наважувався. Зінаїда все бачила у дзеркалі:
– Ну, хотів щось запитати? Я ж бачу, як тебе розпирає. Про свою Ларочку, правда? Ні, личко я їй не торкалася, як Верочці, – вона посміхнулася, –а от фігуру… Закладаюся, вона зараз тістечка їсть без обмеження. Я, коли виходила, бачила як вона вчепилася в тістечко, ніби тиждень не їла… Ну і, звісно, твоя Лара розтовстіє некращим чином, у неї серйозна схильність до повноти. А мені доведеться зробити додатковий розвантажувальний день, – вона перейшла на серйозний тон. – Правда, Миколо, досить! Мені набридло. Я цього більше терпіти не має наміру.
– А що буде наступного разу? Сковорідки чи супові миски?
Зінаїда не відповіла в тон чоловіка і подивилася на нього дуже суворо:
– Ні те, ні інше. Око за око, зуб за зуб. Зрада на зраду…
– Зінусю, не варто так жартувати, – Микола виглядав стурбованим.
– Ніяких жартів. Я сказала – ти почув. Тобі важко лише від однієї думки, уяви на мить, яково мені?
Біля під’їзду подружжя розійшлися в нормальних відносинах, обмінявшись поцілунками, вони пішли у різні боки, кожен на свою роботу. Зінаїда Петрівна на ходу витягла мобільник і, озирнувшись, набрала номер: – Дімочка? Це я.
Michael Froze: From Behind the Tree, a Dog He’d Recognise Anywhere Watched Him with Sad, Knowing Eyes
I frozepeering from behind an old oak tree, a dog watched me with a sadness Id have recognised anywhere. Dust...
DO I REMEMBER? I CAN’T FORGET! “Polly, listen… Remember my illegitimate daughter, Anastasia?” My husband spoke in riddles, making me uneasy. “Do I remember? I can’t forget! Why?” I sat down, bracing for bad news. “Well… Anastasia is begging us to take in her daughter—my granddaughter,” he mumbled. “And why on earth should we, Alex? Where’s Anastasia’s husband? Disappeared into thin air?” I was intrigued. “The thing is, Anastasia doesn’t have much time left. She never had a husband. Her mother remarried and lives in America. They’re estranged, and she has no other family. That’s why she’s asking…” Alex couldn’t meet my eyes. “So, what’s your plan?” I had already decided. “Well, I’m asking you, Polly. Whatever you say, that’s what we’ll do,” he finally looked at me. “How convenient. You made mistakes in your youth, and now I’m to shoulder the burden of a stranger’s child? Isn’t that right?” My husband’s feebleness made me furious. “Polly, we’re a family. We should decide together,” Alex pushed back. “Oh, you remembered now! Yet, when you fooled around, did you consult me? I’m your wife!” Tears welled up and I stormed out… In school, I dated a boy named Peter, until a new boy, Alex, arrived and swept me off my feet. I broke up with Peter. Alex noticed me, walked me home, kissed my cheek, and picked flowers for me. A week later, he led me to his bed. I didn’t protest—I fell head over heels for Alex. After we graduated, he went off to serve in the army in another city. We wrote to each other for a year. Then Alex returned on leave. I was overjoyed. He promised we’d marry when he came back for good—already considered me his wife. His sweet words melted me every time, even years later: one loving look from Alex, and I’d melt like chocolate in the sun. Alex went back to the army. I waited, confident I was a betrothed bride. Six months later, a letter arrived: Alex had found “real love” in his garrison town and wasn’t coming back. But I was already carrying Alex’s baby. So much for a wedding—just as my gran warned me. When the time came, I gave birth to my son, Ivan. Peter, my old boyfriend, stepped in to help. Desperate, I accepted. Yes, Peter and I became intimate. I’d long given up hope of seeing Alex again. Then he turned up, surprised to see Peter there. “Can I come in?” Alex asked. “Come on in, since you’re here,” Peter reluctantly allowed. Sensing the tension, Ivan clung to Peter, wailing. “Peter, why don’t you take Ivan for a walk?” I was at a loss. When they left, Alex asked, “Is he your husband?” “What’s it to you? Why are you here?” I was angry and confused. “I missed you. I see you’ve made a life with Peter—you didn’t wait for me. Well, I’ll go—sorry to intrude on your happy family,” he said, heading for the door. “Wait, Alex. Why have you come—just to hurt me? Peter helps me cope with loneliness. He’s been raising your two-year-old son, by the way,” I tried to keep him there. My love for him hadn’t died. “I’ve come back for you, Polly. Will you have me?” Alex asked, hope in his voice. “Come in, dinner’s ready,” my heart leapt—he came back, so he hadn’t forgotten. Why resist? Peter was shoved aside. My Ivan needed his real father. Later, Peter married a lovely woman with two children. A few years passed. Alex could never love Ivan as his own—he was convinced Ivan was Peter’s son. Alex never really cared for Ivan. He always had an eye for the ladies. He was forever chasing after women, easily smitten, just as easily moving on—including some of my own friends. I cried but kept loving him, determined to hold my family together. It was easier for me than for him—the one who loves is always blinded by hope. I never needed to lie or invent excuses; I just loved him. He was my sun. Sometimes I wanted to leave, but then I’d scold myself: Where would I go, who could compare? Besides, Alex would be lost without me. I was wife, lover, and mother to him. Alex lost his own mother at fourteen—she died in her sleep. Maybe that’s why he always looked for lost affection elsewhere. I forgave everything. Once, after a bitter argument, I threw him out. He moved in with his relatives. Months passed—I forgot why we argued—but he didn’t return. At last, I went to his family’s house. His aunt was surprised to see me. “Polly, why do you want Alex? He said you’d divorced—he has a new girlfriend now.” I found out where she lived and paid them a visit. “Hello! Could I see Alex, please?” I asked politely. She just smirked and slammed the door in my face. I left in silence. A year later, Alex came back. By then the girl had given birth to his daughter, Anastasia. To this day, I blame myself for throwing him out—maybe that girl wouldn’t have scooped him up otherwise. I tried harder to please and adore Alex. We never talked about his illegitimate daughter. It seemed if we did, our family would fall apart. We let sleeping dogs lie. After all, what’s one stray child? It happens. I blamed the “temptresses” instead. In time, Alex settled down. Flings ended. He stayed home watching TV. Our son married early, gave us three grandkids. Then, out of nowhere… Anastasia, Alex’s daughter from long ago, reappeared—asking us to take in her daughter. How would I explain a new little girl to Ivan? He never knew about his father’s youthful escapades. In the end, we took legal guardianship of five-year-old Alina. Anastasia passed away, gone at thirty. Graves grow over with grass, but life goes on. Alex spoke to Ivan man-to-man. After hearing his father’s confession, Ivan said, “What’s done is done, you don’t answer to me. But the girl should stay—she’s family.” Alex and I breathed easier. We’d raised a kind son. Now, Alina is sixteen. She adores her Grandpa Alex, whispers secrets to him, calls me Granny, and says she’s my spitting image at her age. I never argue…
DO I REMEMBER? I COULD NEVER FORGET! Polly, darling, theres something I must tell you Well, do you recall my...
Winter had blanketed Andrew’s garden with soft snow, but his loyal dog Duke, a massive German Shepherd, was acting strangely. Instead of curling up in the large kennel Andrew had lovingly built for him last summer, Duke stubbornly insisted on sleeping outside, right in the snow. Watching from his window, Andrew felt a pang of worry—Duke had never behaved like this before. Each morning, as he stepped outside, Andrew noticed Duke watching him tensely. Whenever he approached the kennel, Duke positioned himself between Andrew and the entrance, growling softly and looking at him pleadingly, as if to say: “Please, don’t go in there.” This odd behaviour was so out of character for their years of friendship, it made Andrew uneasy—what was his best friend hiding? Determined to get to the bottom of it, Andrew came up with a plan—he lured Duke into the kitchen with a tempting piece of steak. While the dog, locked inside, barked desperately at the window, Andrew crept towards the kennel and crouched down to peer inside. His heart skipped a beat as his eyes adjusted to the darkness and he saw something that froze him on the spot… …There, curled up in a blanket, was a tiny kitten—dirty, freezing, and barely breathing. Its eyes barely opened, and its frail body shivered with cold. Duke had found it somewhere, and instead of chasing it away or leaving it to its fate, he had sheltered it. He had slept outside to avoid scaring it and guarded the entrance as if there was treasure inside. Andrew held his breath. He reached out, gently lifted the tiny creature and pressed it to his chest. In that moment, Duke raced over and nestled beside his shoulder—not growling, but gently, eager to help. “You’re a good dog, Duke…” Andrew whispered, clutching the kitten. “Better than most people.” From that day on, there were no longer just two friends living in the garden, but three. And the lovingly built kennel found its purpose again—as a little home for souls in need of saving.
Winter had blanketed Davids garden in a soft layer of snow, but his loyal dog Byron, a huge English Mastiff,...
The Little Girl Who Wouldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Found Her Voice and Our Family Was Forever Changed
A Little Girl Who Couldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Finally Found Her Voice and Everything Changed 8 December 2025...
A 7-Year-Old Boy, Covered in Bruises, Walked Into A&E Carrying His Baby Sister—What He Said Next Broke Everyone’s Heart
Just after one oclock in the morning, a seven-year-old boy, covered in bruises, pushed his way into the A&E at...
My Son Skipped My 70th Birthday, Claiming He Had to Work—That Evening I Saw Him on Social Media Celebrating His Mother-In-Law’s Birthday at a Fancy Restaurant
The phone rang precisely at noon, shattering the careful anticipation that hung in the air. Margaret Palmer hurried to pick...
No Place to Call Home: Nina’s Journey from Heartbreak and Loss to an Unlikely Friendship with a Homeless Gentleman in the English Countryside
HOMELESS There was nowhere left for Emily to go. Nowhere at all, in fact. Perhaps I could stay a couple...
Aunt Rita: The Story of a 47-Year-Old Londoner, a Self-Confessed Cynic, Who Finds Unexpected Purpose and Family in Helping a Struggling Young Mother and Her Children in a Tower Block, Transforming Both Their Lives and Her Own
Aunt Rita I am forty-seven years old. Just an ordinary womanone might say a bit of a plain Jane. Not...