Витираючи мокрі руки та стогнучи від болю у спині, вона пішла відчиняти двері.

Раїса Дмитрівна витерла вологі руки і, стогнучи від болю в спині, пішла відкривати двері. Дзвонили несміливо, але вже втретє. Вона милила вікно і не одразу пішла в коридор. За дверима стояла зовсім молода дівчина, дуже миловидна, але бліда і з втомленими очима.

– Раїса Дмитрівна, кажуть, ви можете кімнату здати?

– Ох і сусіди, весь час когось до мене направляють! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.

– Але ж мені сказали, що у вас три кімнати.

– То що? Чому я маю здавати?! Я звикла жити одна.

– Ну, перепрошую. Мені сказали, ви віруюча, і я подумала…

Дівчина, ховаючи сльози, що закипали в її очах, повернулася і повільно пішла вниз сходами. Її плечі здригалися.

– Дівчино, вернись! Я ж тобі не відмовила! Ось молоді, які ніжні стали, трохи що – одразу в сльози. Підемо до квартири, поговоримо. Як же тебе звати? Давай вже на “ти”?

– Марічка.

– “Морська”, значить. Батько, мабуть, моряк?

– Немає у мене батька. Я з дитячого будинку. І матері немає. У під’їзді мене знайшли добрі люди і в міліцію віддали. Місяця не було ще мені.

– Ну, гаразд, не ображайся. Підемо, за чаєм поговоримо. Голодна?

– Ні, я пиріжок купила.

– Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не думаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. Ось сідай, суп гороховий ще гарячий. І чай підігріємо. Варення у мене багато. Чоловік п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох заготовляю. Ось зараз поїмо, та допоможеш мені вікно домити.

– Раїса Дмитрівна, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Голова у мене крутиться, боюся впасти з підвіконня – я вагітна.

– Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж строгих правил. Ти його піддурила?

– Ну, чому зразу так думати? Я заміжня. Діма з нашого ж дитячого будинку. Але його в армію забрали. Він нещодавно у відпустку був приїхав. А господиня, як тільки дізналася, що я чекаю дитину, одразу мені відмовила. Тиждень терміну дала, щоб житло знайти. Ми тут недалеко жили. Але самі бачите – обставини.

– Так-так… Обставини… Ну, а що ж з тобою робити? Хіба своє ліжко в Саньчину спальню перенести? Гаразд, займай мою кімнату. А грошей я з тебе брати не стану, про це навіть і не кажи – розсерджуся. Йди краще за речами.

– Та мені недалеко йти. Всі наші з Дімою речі у під’їзді в сумці. Тиждень пройшов, от я вже зранку кілька будинків обійшла з речами.

Так в них стало двоє… Марічка доучувалася на модельєра легкого плаття. Раїса Дмитрівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки та продавала на найближчому базарі. Її товар був зі смаком: мереживні серветки, скатертини і комірці – як морська піна, ніжні, неначе нематеріальні, тому добре розкуповувалися. Гроші в домі водилися. Частина з них була ще від продажу овочів і фруктів із саду. У саду вони з Марічкою працювали щосуботи. У неділю Раїса Дмитрівна йшла до церкви, а Марічка залишалася вдома, перечитувати листи від Дімочки й відповідати на них. До церкви вона рідко ходила, ще не звикла. Жалілася, що спина втомлюється і голова кружиться.

Якось однієї суботи вони працювали на дачі. Урожай вже був зібраний, готували землю до зими. Марічка швидко втомлювалася і тітка Рая відправляла її в дім відпочити, послухати старі платівки, які колись купували з чоловіком. Ось і цього дня, попрацювавши граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Раїса Дмитрівна кидала у вогонь сухе бадилля, гілки і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула крик Марічки: “Мамо! Матуся! Йди швидше!” З б’ющимся серцем, забувши про хворі ноги і спину, Раїса побігла до дому. Марічка кричала, тримаючись за живіт. За короткий час Раїса вмовила сусіда, і вони на швидкості, яку міг дозволити старенький “Москвич”, мчали до пологового будинку. Марічка стогнала безперестанку: “Мамо, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені тільки в середині січня народжувати. Мамочко, помолись за мене, ти ж умієш!” Раїса плакала. Крізь сльози безупинно молилася.

З приймального покою Марічку відвезли на каталці. А сусід по дачі доставив заплакану жінку додому. Всю ніч вона молилася Богородиці, щоб зберегла дитину. Наступного ранку зателефонувала до пологового будинку.

– Все в порядку з вашою донькою. Спочатку вас кликала і Діму, плакала, але все ж заспокоїлася, заснула. Лікар каже, що загроза викидня вже минула, але пару тижнів їй доведеться у нас полежати. Та й гемоглобін у неї низький. Слідкуйте, щоб добре харчувалася, більше відпочивала.

Коли Марічку виписали, вони довго розмовляли, до півночі. Марічка все говорила про свого Діму.

– Він не підкидьок, як я. Він сирота. Ми всі роки разом були в одному дитячому будинку. Ще зі школи дружили, а потім і покохали одне одного. Він мене жаліє. Це навіть більше за любов. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете його фото покажу? Ось він, другий справа. Усміхається…

– Красивий… – Раїса Дмитрівна не хотіла образити Марічку. Давно було треба змінити окуляри. Крім того, на фото солдатів було багато, і зображення дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Просто контури… – Марічко, я все хочу спитати, чому ти мене тоді в саду, мамою назвала?

– Так, випадково забулася зі страху. Дитячобудинкова звичка. В нас там усі дорослі від директора до сантехніка тата й мами. Якось відвикла. Але ще трапляється: коли хвилююсь або нервую – всі у мене мами. Ви ж пробачте.

– Зрозуміло… – Раїса розчаровано зітхнула.

– Тітко Рая, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Дітей, напевно, немає?

– Так, дітей немає. Був синочок, але помер зовсім маленьким, року ще не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік мені був дитиною. Так я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Діма для тебе, був єдиною людиною на світі. А як поховала його, одразу прибрала всі фотографії. Хоч я і віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але вже дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюсь, то одразу в сльози. От і сховала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не мої сльози. А ти б, Марічко, попросила свого Діму крупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамку поставили. У мене десь і рамки є.

У Різдвяний Святвечір Раїса Дмитрівна і Марічка готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про немовля Ісуса і чекали першу зірку. Марічка постійно пересідала з місця на місце, потерла поперек.

– Щось ти, голубонько, не в себе. Всі мої слова повз вуха. Чого ти вимагаєшся, як маленька?

– Тітко Рая, викликайте “швидку”. Народжувати буду.

– Що ти, мила? Тобі ще здається через тиждень?

– Видно помилилась. Телефонуйте швидше, я вже терпіти не можу.

Через півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового будинку. А сьомого січня, у день Різдва Христового Марічка народила дівчинку. У той же день Раїса Дмитрівна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень видався напруженим. Маленька радувала їх, але й клопотів завдавала чимало. Марічка за згоди Діми назвала дівчинку Раєю. Раїса Дмитрівна була розчулена до сліз. І от тепер маленька Раєчка давала їм перцю. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, хникання. Але це були радісні клопоти. Раїса Дмитрівна навіть менше стала страждати від своїх численних хвороб.

…День видався дуже теплий для зими. Раїса Дмитрівна скористалася гарною погодою і поспішила по магазинах. На зворотному шляху зустріла біля під’їзду Марічку з коляскою – молода мама вирішила прогуляти малечу.

– Ми ще погуляємо, гаразд, тітко Рая?

– Гуляйте з Богом, а я почну обід готувати.

Увійшовши в кімнату, Раїса Дмитрівна мимоволі поглянула на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамочці. Посміхнулася: “Знайшла все-таки. Та фото вибрала наймолодшого віку. Нецікаво молодим на стариків дивитися”.

Борщ вже апетитно булькотів на плиті, коли Марічка принесла Раєчку додому. Коляску слідом ніс сусідський хлопчина. Обидві жінки обережно розгорнули малечу. Носик-кнопка посапував солодко-солодко. Вони на пальчиках вийшли в велику кімнату.

– Марічко, – усміхнулася Раїса Дмитрівна, – як ти здогадалася, де Сашині фотографії лежать?

– Не розумію, про що це ви?

– А ось це що? – Раїса Дмитрівна показала на фото.

– Це? Ви ж самі просили Діму крупніше сфотографуватися. Він спеціально в ательє ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.

Раїса Дмитрівна тремтячими руками взяла фото. Тільки зараз вона роздивилася, що це не чоловік. Молодий сержант весело усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, блідна, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись у далечінь. Коли вона повернулася в бік Марічки, та плакала навзрид, стоячи з ватою, що пахла нашатирем.

– Мамо, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, матусю? – ридала Марічка.

– Марічко, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Принеси всі.

Марічка принесла кілька альбомів і кілька фотографій у рамках. З верхньої на неї дивився… Діма?!

– О Боже мій! Хто це? Це Діма? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?

– Це мій чоловік, Саша. Марічко, люба, де народився Діма?

– Не знаю. Його привезли до нашого дитбудинку з Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому пізніше, коли підріс, говорили, що його батьки загинули.

– Боже, яка жахлива помилка! Мій Мишенька, дитинко моя, мені ж показали труп і я впізнала його. Адже сорочечка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочку, рідний, Мишенька! Ти живий! Твоя дружина і дочка живуть у мене, а я і не знаю. Господи, це ж Ти Марічку до мене привів. Донечко, подай мені фото.

Марічка, абсолютно розгублена, не могла зрозуміти, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Раїса Дмитрівна цілувала його, обливаючи слізьми: “Мишенька, сонечко моє, дитя моє!”

– Діма, – робко поправила Марічка.

– Нехай і буде Діма, але ж це мій син, Марічко, – син! Ти на фото батька поглянь – одне обличчя!

Молода жінка все ж мала сумніви.

– Марічко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? На зірочку схожа. Я ж точно впізнала немовля у катастрофі за свого, бо тільки вік підходив і сорочечка була, як у Миші. А ручку у нього роздавило, тому родимки я не знайшла. Ну, чому ж ти мовчиш?! Є родимка?

– Родимка є. На зірочку схожа. Матусю, рідна, є родимка!

Обидві жінки, обіймаючись, плакали, не звертаючи уваги, що в сусідній кімнаті пищить Раєчка, вимагаючи мамину груди.