З пенсії, окрім комунальних платежів і продуктів, вона дозволяла собі маленький подарунок – пакетик зернової кави.

З пенсії Дарія Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та закупівлі продуктів на оптовому розпродажу, дозволяла собі маленький подарунок – пакетик кави в зернах.

Зерна вже були обсмажені, і коли вона відрізала кутик пакета, розносився неймовірний аромат. Дихала обов’язково із заплющеними очима, відкинувши всі інші відчуття, окрім нюху, і тоді траплялося диво! Разом із чудовим запахом сила ніби вливалась в тіло, спливали в пам’яті дівочі мрії про далекі країни, марився шум океанських хвиль, тропічна злива, загадкові шелести в хащах джунглів і дикі крики мавп, що сновигали по ліанах…

Цього всього вона ніколи не бачила, але пам’ятала розповіді тата, який часто відправлявся в дослідницькі експедиції в Південну Америку. Коли він бував вдома, то любив розповідати Дарусі про пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцну каву, і її запах завжди нагадував їй про нього – худорлявого, засмаглого мандрівника.
Вона завжди знала, що батьки їй не рідні.

Пам’ятала, як на початку війни, коли їй було три роки, вона залишилася сиротою і її підібрала жінка, яка стала її мамою на все життя. Потім – все як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина, а ось і підсумок – самотність. Син ще двадцять років тому, погодившись на прохання дружини, обрав жити в іншій країні й процвітав з сім’єю у місті Хайфа. За весь цей час відвідував рідне місто лише раз. Спілкувалися телефоном, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала в спеціальний рахунок. За двадцять років накопичилася чимала сума, вона повернеться сину. Потім…
Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона життя добре, повне турбот та любові, але – чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Отже, і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Її звали Марічкою. Так і чути іноді, як їх кликали: – «Марічко, Дарічко!» Ким вона їй була? Подругою, сестрою?

Роздуми її перервали короткі сигнали мобільного телефону. Вона поглянула на екран – пенсія прийшла на картку! Чудово, дуже вчасно! Можна прогулятися в магазин, купити каву – останню заварювала вчора вранці. Обережно постукуючи тростиною по тротуару, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей примостилася сіренька, смугаста кішечка, із обережною недовірою дивлячись то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася в серці: – «Мерзне бідолашка, та й голодна, мабуть. Взяла б тебе додому, та тільки… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені залишилось… Не сьогодні, так завтра». Але, пожаліла нещасну і купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно вичавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і поглядала на благодійницю закоханими очима. Двері магазину розчахнулися і на ґанок вийшла огрядна жінка, обличчя якої не віщувало нічого доброго. Вона без зайвих слів відшвирнула ногою лоток з кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
– Кажеш їм, кажеш – жодного сенсу! – загарчала вона. – Нічого їх тут годувати! – і, розвернувшись, нервово пішла геть.
Кішка, обережно оглядаючись, почала підбирати шматочки їжі з тротуару, а Дарія Іванівна задихнулася від обурення та відчула перший укол насуваючогося нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавиці. Сіла на одну з них, гарячково нишпорячи по кишенях, у надії знайти таблетки, але марно.

А біль безжально накочував хвилями, голову ніби стискали в лещатах, в очах темніло, з грудей рвався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона насилу розплющила очі – молоденька дівчина злякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Дарія Іванівна слабо поворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і розпакуй.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, другий. Біль не минув, але послабшав.
– Дякую, дівчинко. – Слабо вимовила Дарія Іванівна.
– Мене звуть Поліною, а дякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Була поруч з вами і так голосно нявкала!

– І тобі дякую, моя хороша. – Дарія Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Призналася Дарія Іванівна. – Перенервувала, буває…
– Я проведу вас до дому, самій вам буде важко дійти…

– … У моєї бабусі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом в квартирі Дарії Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе в селищі, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я тут навчаюся, в медичному училищі, на фельдшерку. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

– Полінка, дівчинко, як їх знайти? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дарія Іванівна, пестячи зігріту на колінах кішку. – Пам’ятаю лише бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилось у мене зі свого – лише ім’я. А сім’я моя рідна, напевніше, загинула, там, під бомбами. І мама, і Марічка…
Вона й не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї величезними, блакитними очима:

– Дарія Іванівно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка пильно на неї подивилася.
– Звідки тобі це відомо, дівчинко?

– У бабусі така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звати Марією. Вона до сих пір не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Дарічку. Зникла вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти перегородили дорогу, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Дарічка зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Дарія Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи на гостей. Сіренька, смугаста кішка не відходила від неї на крок, з тривогою вдивляючись в обличчя господині.

– Не хвилюйся, Марго, зі мною все буде гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Лише серце стукає…
Нарешті, пролунав дзвінок у двері. Дарія Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі бачили вони не втрачену блакить очей, сиві локони кучерявого волосся і скорботні зморшки в кутиках губ.

Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, усміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Привіт, Дарічко!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…