З похорону коханої до рідного села.

З похорону своєї Валентини Олександр Степанович поспішив до рідного села. У квартирі, де він жив із дружиною до останнього її дня, залишатися не міг, та й не було для чого — невдовзі вона переходила у власність сина його дорогої Валечки, а спільних дітей у них не було…

Промайнула на небесах мила, ніжна, незамінна… Залишила Олександра Степановича доживати свій вік у самоті. Тож і йшов він від траси до села, де жили й померли його батьки, і куди він не навідувався багато років. Що ж там з домом? Чи не розвалився вже, чи не занепав?

Стояли останні травневі дні, пил ще не встиг пригасити яскравість молодого листя, небо розрізали крила невтомних ластівок… “Як добре, що життя продовжується після нашого відходу!” — думав Олександр Степанович.

Два шунти в серці та перенесений інфаркт давали сподівання, що розлука з Валентиною довгою не буде. Але справи повсякденні ніхто не відміняв… Проходячи повз сусідній двір, зупинився біля Єгора, що сидів на лавці. “Треба б до магазину сходити, горілки купити та пом’янути з Єгором Валентину”, — подумав Олександр Степанович.

– Не турбуйся, я сьогодні свою норму вже виконав, – Єгор наче думки читав. – Завтра мене похмелиш!

Зрозумів Олександр Степанович, що тут допомоги не буде, пішов до хати своєї троюрідної сестри Віри — по інструменти, щоб зірвані дошки від удома відірвати.

Заночував у неї, а на ранок із її сином Льохою заходилися до роботи. За кілька днів привели дім у повноцінний вигляд. Лише напівзгнилі лиштви Віра суворо наказала зняти, адже лиштви — це вхід до серця господаря…

Збережений від батька столярний інструмент тішив руки та грів душу. Олександр Степанович сам вирішив виготовити нові лиштви. “Невже я, колишній льотчик-випробувач, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку кожен мужик має вміти робити?!” — подумав він.

Упоровся. Коли на вікнах заблищали новенькі жовті різьблені лиштви, з’явилися замовники. І приїжджі, і місцеві. Пенсії Олександру Степановичу вистачало, але від того, що люди потребували плодів його праці, на душі ставало тепліше… Пригнав з міста свою стареньку, але доглянуту Шевроле-Ниву, і робота пішла.

Одного разу наснився йому сон, після якого відчуття образи не полишало цілий день. Приснилось, що стоїть він на порозі тієї квартири, де жив із Валечкою, а вона й каже, так суворо: “Іди звідси, я тебе не пущу! Нічого тут без діла блукати!”

Ніколи від Валентини він таких слів не чув. І ще образливо — в домі купа якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлось! Смішно, звісно — сон, але образа довго в душі трималася…

Ввечері того ж дня, повертаючись з магазину, ледь не спіткнувся об того, що сидить на ганку хлопчиська років восьми. Хлопчина був худий і замурзаний. Щічки обмиті сльозинами — видно, плакав. Назвався Гришком.

На запитання, чому він пізно ввечері не вдома, відповів, що мама побила, образився і пішов.

Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки у хлопчака різні, хоч від бруду і не дуже помітно. Штани теж брудні, рвані…

Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався, що Григорій спить на його ганку, закутавшись у килимок. Взяв його на руки та переніс на диван, а хлопчик так і не прокинувся.

Коли гість все ж прокинувся, відмив його — бруд відтирався шматками. Повернувся, сказав, вночі. Прийшов додому, а мами немає — замість неї дядьки п’яні сваряться. Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов прояснити ситуацію до Віри.

– Знаю, знаю, що будеш питати, – відповіла сестра. – Мати у нього наркоманка. За два роки після загибелі батька Гришка зовсім піддалася. Тут таких багато! Ні опіка, ні захист прав дитини у нас не працюють!

Торік така пара внаслідок пиятики заморозила дітей у домі — в чулан закрили й забули відкрити. І Гришка у Ельвіри цю зиму не переживе — замучить. Зовсім зійшла з розуму!

Олександр Степанович пішов на інший бік села до Ельвіри. Те, що побачив, перевершило всі його найгірші очікування: щось брудне, обідране, синьо-фіолетового кольору, колись жінкою було, вимагало з нього за право виховувати й годувати її сина пляшку горілки.

Здригнувшись від відрази, Олександр Степанович пішов додому. Біля ґанку Гриша домивав останнє колесо Ниви. Машина сяяла на сонці, як новенька…

Ввечері, вкладаючись спати на надувному матраці, Гриша попросив дозволу звати Олександра Степановича татом Сашком.

Тато Сашко, ми тепер сім’я, з надією в очах дивлячись, запитав Гриша.

– Ну звісно, сім’я! — відповів раптом ставши татом Олександр Степанович.

– А добре ж, коли в сім’ї є жінка!

– Ти мене женити хочеш, дружок? — усміхнувся новоспечений тато.

– Та ні, не женити! Ну, я потім тобі все поясню!

Другого дня, повертаючись від замовника, Олександр Степанович побачив біля будинку вже двох працівників. Невеликий клаптику землі розміром метра у два був дбайливо оброблений. У свіжовскопану землю Гриша та худесенька дівчинка у гумових чоботях саджали цибулю.

Ось, подружка моя, Ліза!— ніяковіючи, пояснив Гриша. — Банку цибулі вкрала — саджає. Жінки ж мають щось садити і вирощувати або дітей народжувати — а то які ж вони жінки! А Ліза, вона хороша — у своїх не краде!

Десятирічна Ліза розповіла, що мама послала її з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як померла, і її дім заколочений.

– А як же…?

– А мама забула, що бабуся померла. Вона на похорони п’яна їздила, а з похорону її теж привезли п’яну і під хатою викинули. А я подумала, раз мама вижила, значить буду жити самостійно! А можна, я у вашій сім’ї житиму? Я все вмію, все робитиму — і прати, і їжу варити, і на городі працювати!

Вид у Лізки був такий жалюгідний і винуватий, наче вона щось вкрала у Олександра Степановича…

“Так ось чому Валентина мене гнала! — зрозумів Олександр Степанович. — Тут, на Землі, у мене ще є справи…”

Ввечері відбулася важлива розмова з Вірою.

– Добре, прогодуєш ти цих безпритульників, а з законом як?! Адже у них мами є! – попереджала Віра.

– Та не в тому річ! Упорядив би я ці справи, а скільки проживу — не знаю! Ось приніс я тобі, Віро, свою заначку — якщо щось трапиться зі мною, знайди їм дитячий дім кращий або оформляй опіку на себе.

І простягнув їй загорнуту в газету пачку купюр: “Тут дві тисячі доларів.”

“Так ось чому Валечка мене до себе не пускала! Значить, поживу поки, значить мої земні справи ще не закінчені! — думав Олександр Степанович, крокуючи до свого дому. — Так, не скажеш краще, ніж Шевченко — дні наші не нами пораховані!”