З трепетом у серці вона постукала в двері, але у відповідь – тиша.

З завмиранням серця Ніна постукала у двері. У відповідь – тиша. Вона невпевнено витягла з сумки ключі, відкрила двері… Господи, як довго вона тут не була! Все залишилося, як було, нічого не змінилося в цьому колись рідному й улюбленому домі, лише все стало неприязно чужим.

Майже рік минув після сварки з Максимом. Вони і раніше часто сварилися. Ніна брала на руки Соню і зі сльозами на очах йшла до мами. Найчастіше Максим, засумувавши, мчав миритися вже на наступний день. Життя знову налагоджувалось, перемир’я вносило різноманітність у їхні стосунки. Але останнього разу все пішло інакше…

Струснувши з себе спогади, Ніна рішуче попрямувала до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторканими, дбайливо складеними в папку ще її руками. Вже два місяці за Ніною наполегливо доглядав хлопець, який давно був закоханий в неї. Відносин між ними ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень Ніна не могла заснути, щось обтяжувало її, вона ніяк не могла прийняти рішення.

Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максимом мало вирішитися. Він постукає у двері, як колись пронизливо погляне в саму душу і скаже: “Як же я скучив!”

Але дні минали, місяці спливали, а в житті нічого не змінювалося. З Максимом бачились мельком, він ставав все більше відчуженим і холодним, між ними немов розверзлася прірва. Він приходив лише до Соні, мовчки брав дитину за руку і забирав до себе. Потім так само мовчки приводив її назад. Соня весело щебетала, хизуючись татусевими подарунками — крутилася перед дзеркалом у новій сукні або туфельках. А Ніна лише з сумом згадувала, як сяяли очі Максима, коли він приносив подарунки для неї. А тепер… на Ніну він навіть не дивився, їм ставало некомфортно наодинці, і вона поспішала зникнути у своїй кімнаті. Мама, особливо не прихильна до Максима, часто повторювала: “Що Бог дає, те на краще”. Поступово вона і сама повірила в це.

Глибоко зітхнувши, Ніна прощально оглянула кімнату і… здригнулася від несподіванки: на дивані спав Максим. Вочевидь, після зміни. Перше бажання було швидко піти, але щось змусило повернутися. До болю знайома кожна рисочка, обличчя огрубіло, поросло щетиною, кола під очима… Ніна повільно присіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила не один рік пліч-о-пліч? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? Перед очима Ніни несподівано промайнуло напівзабуте обличчя юного Максима: вірні хлоп’ячі очі, а усмішка була світлою-світлою… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку, яка перевернула її душу догори дном, вона колись закохалася. Невже той усміхнений хлопець і цей стомлений похмурий чоловік — одна й та ж людина? А часу з тих пір минуло зовсім небагато. Знову згадалася світла усмішка. І так живо, так реально це бачення, немов докір їй, Ніні…

Господи, куди ж все це поділося? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукаючи когось, винного в її зруйнованому житті. Серце занило, затремтіло, забилося в лещатах спогадів без надії. Їхній колись затишний і казковий світок поступово наповнили дріб’язкові докори і образи, сльози і безвихідь нерозуміння. Вічно стомлений Максим, який працював на трьох роботах, щоб забезпечити її і Соню і ні від кого не залежати… У Ніни було час обдумати все і зрозуміти, що їй елементарно не вистачило терпіння, жіночої гнучкості і мудрості…

А вони колись були шалено щасливими. І це не вигадка її хворобливої фантазії. Ніна різко встала, їй нестерпно захотілося це довести самій собі. Її погляд впав на руку Максима, що лежала на їхньому… весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто сяюче щасливими…

Рука її невільно здригнулася, і фотографії з м’яким шелестом посипалися на підлогу. Оглянулася і застигла… На неї дивився Максим.

– Ніно, ти повернулася? – його очі сяяли захопленням, і їй стало нестерпно від думки, що півгодини тому вона могла піти безповоротно…