Connect with us

З життя

З тих пір діти телефонують щодня, але відчуваю: це не турбота, а справа у спадщині

Published

on

З тих пір діти дзвонять мені щодня, але я відчуваю — справа не в турботі, а в спадщині.

Ганна Дмитрівна стояла біля вікна, задумливо дивлячись на сиру зимову вулицю. У її хаті було тихо, лише годинник не поспішаючи відлічував час. Вона давно на пенсії, а думки все частіше поверталися до її дорослих дітей — доньок і сина. Сьогодні в неї день народження. Чи завітають вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Але, якщо чесно, Ганна Дмитрівна вже давно не вірила в це.

«Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік кинув мене саму із трьома малими дітьми, — гірко думала вона. — Не хотів відповідальності: йому надоїли плач, безлад і брак грошей. Мені було лише тридцять, старші ще ходили до школи, а молодший усе носив підгузники. Треба було годувати, одягати, виховувати…»

Але Ганна Дмитрівна не зламалася. Працювала ким доводилося: прибиральницею, продавчинею, нянею. Лише щоб поставити дітей на ноги. На власне життя часу не залишалося. Мріяла лише про одне — щоб у дітей усе було, щоб вони не почувалися гіршими за інших.

Тільки тепер, озираючись назад, вона розуміла, що, можливо, даремно ставила гроші вище за прості людські почуття. Дітям потрібна була не лише їжа та одяг, а й мати поруч — із книжкою, із теплим словом.

Підтримки тоді вона не мала. Чоловік пішов легко, ніби викреслив їх із свого життя. «Це був його вибір, — думала вона тепер без образи. — І я його не засуджую. У кожного своя дорога».

Діти виросли, розлетілися по своїх життях. Завели сім’ї. Вона залишилася сама. Пенсія невелика, але Ганна Дмитрівна все життя відкладала «на чорний день» — для дітей. Збирала на весілля, на житло, на майбутнє онуків…

Але тепер у неї лишилися тільки заощадження, хата — й порожнеча в душі. Нема кому навіть слова сказати.

Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати «швидку». Її госпіталізували, а через кілька днів лікарі поставили діагноз, який обурив її: хвороба серйозна, прогнози — невтішні.

Медики повідомили рідних. І ось сталося диво: всі троє дітей майже одночасно примчали до лікарні.

Сусідка по палаті навіть позаздрила:

«Який же вам пощастило! Такі люблячі діти, не відходять від вас ні на крок…»

Ганна Дмитрівна лише гірко посміхнулася. Вона добре знала своїх дітей, щоб обманюватися.

Після виписки почалися щоденні дзвінки.

«Мамо, як ти?»
«Мамо, тобі щось потрібно?»
«Мамо, ти не думала скласти заповіт, щоб потім не було суперечок?»

Все виглядало як турбота, але в словах була якась холодна натягнутість. Не було там тієї щирої тривоги, яку не зіграти. Ганна Дмитрівна відчувала — справа тут не в любові, а в грошах. У її двокімнатній хаті в центрі міста. У її заощадженнях, які вона все життя збирала для них.

Серце стискалося — невже все звелося до цього?

Останніми днями вона багато думала. Навіть більше, ніж за останні роки. Дивилася на темні вікна сусідніх будинків і розуміла — її старість пройшла не так, як вона мріяла. Уявляла, як сидітиме біля печі, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А насправді — порожнеча та дзвінки за розкладом, наповнені прихованою жадібністю.

Все частіше з’являлося питання: чи варто взагалі лишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?

Виникла думка, страшна й дика для неї самої: віддати гроші на благодійність. А будинок заповісти сусідці Олені Іванівні — тій самій, що роками заходила до неї, приносила продукти, витирала пил, питала: «Як ти, Ганнусю?» — без жодного підступу.

Рішення ще не було остаточним. Але в серці уже народжувалося усвідомлення: любов не купиш ні подарунками, ні грошима, ні житлом. Любов або є, або її немає.

А життя — одне. І старість — теж.

І якщо їй судилося провести її в самотності, то хоч би останні вчинки були щирими, а не продиктованими почуттям провини перед тими, хто забув про неї ще тоді, коли вона найбільше потребувала їхнього тепла.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шість − п'ять =

Також цікаво:

З життя53 хвилини ago

Мені 62, йому 68. Ми розлучаємось після 35 років шлюбу…

Мені 62, йому 68. Ми розлучаємось… Після 35 років шлюбу Звати мене Соломія Павлівна, мені шістдесят два. Моєму чоловіковому Євгену...

З життя2 години ago

Сім ранку, домашня їжа і зачинили двері: чому я впевнена в ролі невістки?

Сьогодні вранці я прийшла до сина з домашньою їжею о сьомій годині, а він захлопнув двері перед моїм носом. Я...

З життя3 години ago

Свекруха грається з дитиною, а я лишаюсь з хатніми справами та посмішкою

Свекруха приходить, пограється з дитиною — та й іде задоволена. А я — готуй, прибирай, усміхайся… Коли я прочитала статтю...

З життя4 години ago

Моя допомога сину і невістці обернулася вигнанням напередодні свят

Мене звуть Оксана Іванівна. Мій син Тарас був для мене світлом у вікні. Ми жили удвох у Львові, ще з...

З життя4 години ago

С этого дня всё изменится: как женщина восстановила справедливость в семье

“С сегодняшнего дня всё изменится!” — как одна женщина поставила на место мужа и сына Я не робот. Я живой...

З життя5 години ago

Як моя свекруха потрапила до лікарні з “серцем”, а повернулася з малюком

Як моя свекруха лягла до лікарні «із серцем», а повернулась… з немовлям Зі Степаном ми одружені вже сьомий рік. Познайомились...

З життя5 години ago

Син закрив двері перед моїм обличчям, коли я прийшла з домашньою їжею о сьомій ранку — його дружина винна!

Вранок почався для мене болюче. Я прийшла до сина із домашньою їжею о сьомій годині ранку, а він просто захлопнув...

З життя5 години ago

Зрада онлайн: секрет дружини брата

На мене чекає важкий вибір, і серце болить через сумніви та гірке розчарування. У нашому затишному містечку над Дніпром я...