За кордоном: наші діти далеко, бачимося лише на свята

В горлі ком: наші діти за кордоном, бачимося тільки на свята

Як же мені їх не вистачає

Люди навколо часто кажуть мені: «Ти маєш радіти! Син влаштував своє життя в Канаді, у нього сім’я, стабільність. Це ж щастя, чи не так?»

Так, я радію. Звісно, радію. Як інакше? Адже що ще може хотіти батько для своєї дитини, окрім як бачити її щасливою?

Але чому ж тоді ночами я не можу заснути? Чому кожного вечора дивлюсь у вікно, надіючись, що дивом почую знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли бачу сусідських онуків, які граються у дворі, а мій – десь там, далеко за океаном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перших слів. Мені не дають його обійняти монітори та екрани, я не можу взяти його за руку та піти гуляти по осінньому парку, не можу навчити його кататися на велосипеді. Все, що у мене є — це кілька пікселів на екрані та голос, який з кожним тижнем стає все більш віддаленим і чужим.

«Всі ми в одному човні»

Недавно я вийшов до парку, сів на стару дерев’яну лаву, де вже зібралися такі ж, як я. Літні люди, які пережили багато, але не звикли до найстрашнішого – самотності.

Завели розмову. Кожному було що сказати, адже у всіх однакова історія.

— У мене дві доньки, — заговорила сухорлява жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе в Польщі, молодша сім років тому поїхала до Італії. Раніше хоч приїжджали, а тепер… Усе справи, турботи. На літо обіцяють приїхати, але щоразу щось заважає.

Інша, трохи повніша жінка з добрим обличчям, усміхаючись, розповідала:

— Моя внучка вже в першому класі, німецьку знає краще, ніж українську. Син з дружиною будинок у Лейпцигу купили, у них там все добре. Цього року в Німеччині вже десять років, як живуть. А я їжджу до них взимку, а влітку вони до мене… Ну як до мене? На пару днів у село заїдуть — і назад.

Слухаю, мовчу, тільки ковтаю ком у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись у далечінь:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. Вони в Норвегії. Все рідше й рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не витримують. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони посміхаються через екран: «Дякуємо, бабусю, ти у нас золота». Тільки от мої речі так і лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує дорогі ліки від дітей, хтось — жменю гривень на місяць в допомогу. У когось син не отримує відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось з сумом в очах чекає, коли невістка привезе онуків хоч на пару тижнів.

— А я от заздрю вам, — несподівано сказала худорлява жінка років шістдесяти. — У вас хоч діти влаштувалися. А мій син — без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не поїхали, але живуть так, що краще б вони поїхали… Вся їхня надія — на мої консервації, за літо закупорюю близько трьохсот банок компотів, огірків, варень. А що робити? Без цього не виживуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей – це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо притиснути їх до себе, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківської поради за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поруч, мовчки, але так, щоб відчути одне одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи нам невідомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде ще трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на мій прощальний день.

Але так хочеться ще хоч раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онукові і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час іде. І хто знає, чи встигнемо ми…