Забери її, я більше не витримаю! Навіть торкатися огидно!

Марічко, будь ласка, візьми її! Я більше не можу! Мені навіть доторкатися до неї гидко!
Ганну трясло. Немовля на її руках заливалося плачем.
Марічка взяла на руки племінницю й кивнула.
— Добре. Але це твоє рішення, претензій потім не буде?
— Ні, які претензії?! Забери її, вона мені непотрібна!

Малеча з’явилася на світ лише місяць тому. З самого початку вагітність Ганни була не простою. Марічка списувала перепади настрою сестри на пізні строки. Сестра овдовіла вже більше семи років тому. Старші діти вже виросли й жили окремо. Поїздка на море, швидкоплинний роман і несподівана вагітність стали неприємною несподіванкою для всіх. Ганна ніколи не була схильна до спонтанності. Спочатку здавалося, що майбутня дитина радує її, але згодом Марічка стала помічати, що сестра то купує одяг для малюка, шукає коляску, то раптом тижнями мовчить, немов ховається за кам’яною стіною.

Перед самими родами Ганна раптом перестала спілкуватися з рідними. Не телефонувала ні мамі, ні сестрі, ні дітям. Марічка забила тривогу і знайшла сестру в пологовому будинку, де та збиралася писати відмову від дитини.
— Ганно, що з тобою? Чому?
— Не знаю. Нічого не відчуваю. Вона чужа.
— Як чужа?! Це ж твоя дитина!
— Вона моєю не буде! — Ганна відвернулася до стіни.

Марічка звернулася до мами. Разом вони переконали Ганну забрати дитину. Мама наполягла, щоб донька пожила з дитиною у неї під приводом допомоги у перші дні. Насправді всі разом доглядали за Ганною. Вона доглядала за дитям механічно, не залишаючись з донькою ані на хвилину довше, ніж слід. Ім’я дівчинці дала бабуся, на руках носила тітка.
— Ганно, я заберу її. Виховатиму, але скоро мине час, і кого вона мамою назвати буде?
— Мені байдуже. Головне, щоби не мене.

Через тиждень оформили документи, і Марічка стала офіційним опікуном племінниці. Ганна поїхала в інше місто.

Маленька Оленка росла жвавою і веселою дитиною. Рано почала ходити і говорити. Мамою кликала Марічку.

Минули дванадцять років.
— Мам, сьогодні отримала три п’ятірки, а завтра з класом йдемо в кіно, — дзвінкий голос заповнив квартиру.
— Це вона?
— Так, Ганна, це вона. Я прошу тебе…
— Доброго дня! Я Оленка, а ви?

На порозі кухні стояла високочола дівчинка, переводячи погляд з жінки за столом на маму, що стояла у вікна біла, як крейда.
— Я… Ганна. Я твоя мати, Оленко.
— Я ж просила! — Марічка обурено глянула на сестру і кинулася до дочки. — Оленко! Я все поясню!
— Не треба, мам. Давайте послухаємо. І що? Ви кажете, що ви моя мати. І?
— Я приїхала за тобою. Хочу, щоб ти жила зі мною.
— Навіщо?
— Ти моя дочка.
— Ні, не ваша. У мене одна мама, ось вона стоїть. Інша мені не потрібна! А вас я бачу вперше і, сподіваюся, востаннє. — Оленка обернулася і вийшла з кухні.

Марічка без сил опустилася на стілець.
— Чого ти досягла?
— Поки нічого. Але досягну, будь певна. Навіть через суд, якщо буде потрібно.
— Нащо тобі все це? Ти ж сама віддала її, не хотіла бачити. Ніхто не розумів, чому і нащо ти так зробила. А зараз, після стількох років, приїхала і хочеш, щоб вона до тебе кинулась? Вибач, Ганно, давай ти зараз поїдеш до мами, потім поговоримо, мені потрібно до дочки.
— До племінниці! — Ганна піднялась.

Марічка тільки зітхнула. Зачинивши двері, вона вирушила в кімнату Оленки.
— Оленко…
— Мам, зачекай. Перед тим, як ти щось почнеш пояснювати, я хочу сказати. Я все знаю. Рік тому, пам’ятаєш, ми у бабусі робили прибирання. Я знайшла опікунські документи. Спочатку обурювалась, чому ви мені нічого не казали, потім хотіла з нею зустрітися, щоб запитати — чому? Але потім зрозуміла, що мені все це не потрібно. Ти моя мама! Іншої мені не треба!
— Оленко, дівчинко моя! Я тебе нікому не віддам.
— Я і сама себе не віддам, — засміялася Оленка. — Пам’ятаєш мого однокласника Кирила? Подзвони його мамі, вона юристка, спеціалізується на сімейному праві.
— Ну знаєш, донько, занадто швидко дорослішати теж не поспішай. Вирішила все. Проте я тут ще головна і мама, нехай вже на хвильку. — Марічка розсміялася у відповідь і обняла дівчинку. — Зателефонуємо, звісно, все вирішимо.

Далі були нерви, розгляди, але суд залишив усе як є. Врахували думку Оленки, яка категорично відмовилася жити з рідною матір’ю та визнавати її.

Сестри стояли біля будівлі суду.
— Ну ось і все, нарешті цей кошмар закінчився. — Марічка видихнула з полегшенням. — Що далі робитимеш?
— Поїду, Марічко. Я не буду заважати. Допомагатиму, не відмовляйся. На Оленку давно відкрито рахунок, документи у мами, я залишила.
— Нащо це все було, Ганно, і чому ти тоді її залишила?
— Не було ніякого роману, Марічко, нічого не було. Був темний парк, пізній вечір.

Марічка застигла від здивування.
— І ти мовчала?! Стільки років і все в собі?
— Виправити нічого не можна було. Тому мовчала. Я взагалі не зрозуміла одразу, що вагітна, списувала це на ранній клімакс, а потім було пізно. Оленці не розповідай. Хай не знає. Це не її життя, а моє. Можливо, вона колись мене пробачить.

Марічка обняла сестру, і обидві глянули у той бік, де з бабусею стояла Оленка.
— Іноді найстрашніше може перетворитися на найпрекрасніше. Вона така красива! — Ганна витерла очі, і Марічка вперше за багато років побачила усмішку на обличчі сестри.